Шо у Баварії цікавого, так це найбільш дивовижні способи перевозити ящик пива в ситуації відсутності автомобіля. Наприклад, на рамі велосипеда, притримуючи однією рукою, друга рука кермує. На кравчучці, три ящика один на одному. Пішки удвох (класичний спосіб). На скейті. На санках. На сноуборді. На електричному візку для людей, що не можуть ходити. В дитячому візку для велосипеда.

Сьогодні бачив більш практичний спосіб: у ковші трактора. Ну правильно, а навіщо він ще потрібен, землю копати чи шо?

У Баден-Вюртемберзі: їх судили за те, шо не дали арештанту сходити в туалет, і він обісрався (буквально). І ше й за якою статтею: їх судили за «завдання тілесних ушкоджень на державній службі» (Körperverletzung im Amt).

Один поліціянт отримав 6 місяців умовно, другий 9’000 єврів штрафу. Крім того, проти обох буде також порушено дисциплінарне провадження (я не знаю, чим воно закінчується, догана-звільнення-suspend чи шось таке).

Це сталося під час контролю водія на автобані, в результаті якого він був затриманий, прохався в туалет, але поліціянти відмовили. Він обісрався. У обґрунтуванні вироку суддя сказав, що «поліціянтам не йшлося про боротьбу зі злочинністю, а лише про дисциплінування водія,... вони хотіли показати йому, хто тут шеф».

Шо я можу сказати. Колись я напишу, як президент Могилянки отримав 3 місяці умовно за відсутність паперу в туалетних кабінках. Коли це станеться, цікаво?

Більш-менш у кожному франконському містечку чи селі є такий пам’ятник. У містах побільше типу Байройта він абстрактний з фразою типу «пам’яті тих, хто загинув у обох світових війнах», у містечках же поменше на пам’ятнику перераховані прізвища з датами народження і смерті.

Ось цей пам’ятник у вигляді солдата в домовині мені сподобався найбільше. Це Ецельванґ, Верхній Пфальц:


Червоним кольором — назви містечок і сіл, шо входять до муніципалітету Ецельванґа, і звідки походять загиблі. Місця смерті не повідомляється, але це може бути де завгодно на тодішньому фронті.

Наскільки я бачив, поза межами Франконії/Верхнього Пфальца такі пам’ятники уже не зустрічаються, я зазвичай на це звертаю увагу. Нічого не можу сказати на тему, чому.

В Німеччині, на відміну від інших країн, національний прапор — це виключно ознака футболу і підтримки збірної:


З ніякої іншої оказії він не вивішується. «Іксперти» вам розповідатимуть, шо це через «комплекс вини», «заборону на патріотизм» та інші бздури, однак пояснення, чому прапор не вивішується з інших свят просте: тому що в Німеччині є тільки одне нерелігійне свято — день об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 року, коли прапори вивішують у колишніх землях ГДР.

У Західній Німеччині об’єднання не те, шоб не вітається, але не вважається якимось занадто важливим святом, порівняним з грою національної збірної: ГДР приносить лише проблеми, її треба постійно фінансувати, з неї вилазять якісь нацисти, пеґідісти та просто старі совкодрочери, ще досі у багатьох західних німців поїздка туди є співмірною за непезпекою з поїздкою до Африки чи Пакистану.

В Баварії національний прапор у когось на будинку означає «я з ГДР», у той час як баварці вішають на своїх будинках чи клеють стікери на своїх автах прапор Баварії, а франконці — Франконії. Є винятки, є, але я кажу про статистику на підставі того, шо я бачу. Те, шо люди авторитарних поглядів вішають національний прапор, так це логічно: це совки, шо хотять єдину централізовану Німеччину без поділу на штати. Цей факт теж не додає національному прапору популярності, але не є тут визначальним: справжні авторитарні совки юзають прапор кайзерівської Німеччини чи Ваймарської республіки (бо прапор Третього Рейху юзати не можна).

Зато під час футболу національний прапор присутній просто скрізь: у мене є партія шкарпеток, шо я купив під час якого чемпіонату і не звернув уваги, шо на них прапор. А ось ще купив яєць:


Якщо в Україні не малюють таких самих крашанок, то це зрада.

...тобі нагадує про протилежне касирка німецького музею. Шо бісить, це шо коли підходиш, тебе питають, «шо я можу для вас зробити?»

Для уникнення таких незручних ситуацій я підходжу і сходу кажу: «Один дорослий, будь ласка». Але, подумав я, у мене вже з’явилися сіді волосинки і я вже дорослий, тому навіщо ці ідіотські уточнення?
— Доброго дня, шо я можу для вас зробити?
— Я б хотів купити квиток.
— Sind Sie Student?

Та йо...! У мене іноді складається враження, шо в Німеччині ніколи не настане такого моменту, шо можна просто купити the квиток, без уточнення: як тільки перестануть питати про студента, відразу почнуть цікавитися, чи я не пенсіонер.

Ну, те, що кожного, хто узагальнює Європу як шось єдине і однаке, треба пиздити ламакою, ніби очевидно. Але не всім очевидно, шо Німеччина (і часто, усі німецькомовні країни), хоч і знаходиться в Європі, говорить індо-європейською мовою та виглядає як європейська країна, у певних аспектах має більше спільного з Японією чи Китаєм, ніж з іншими європейськими країнами чи тим паче Америкою.

Один з таких аспектів — це жіночі парковки, які ви побачите лише і тільки в Німеччині. Неочікувано (чи очікувано?) у вікіпедійній статті про це перераховано лише Німеччину, Китай та Південну Корею. Утім, причини наявності таких місць у Азії інші, ніж у Німеччині.

Де можна зустріти жіночі стоянки?
У гаражах та паркхаусах: місця, які, згідно з дослідженнями, жінки після заходу сонця оминають, бо почуваються там не надто безпечно. Ви же не думаєте, шо це дискримінація чоловіків?

Шо буде, якщо запаркуватися на стоянці для жінок?
Рівно то саме, якщо зайти у жіночий туалет: нічого, крім осуду. У правилах дорожнього руху відсутнє таке поняття як «стоянка для жінок» (на відміну від стоянки для людей зі спеціальними потребами — вони у правила прописані). Юридично ці стоянки регулюються «гаражними законами» у деяких штатах, де прописується, скільки відсотків  місць має бути, їх розташування тощо. Відповідальності за порушення правил паркування, однак, ці закони не передбачають, тому єдине, шо зупиняє чоловіків — це соціальні плакатики в стилі «Ти шо, не мужик, на бабській стоянці став?»:




Слід розуміти, шо «стоянка для жінок» передбачена у першу чергу для самотніх жінок, неофіційно — для родин з малими дітьми (в тому числі тата з дітьми, без мами), тому якщо ви є групою змішаної статі, заїжджати на цю стоянку не варто.

З іншого боку, якщо вільних місць зовсім-зовсім нема, ви об’їздили всі поверхи, то нічого кримінального (в смислі, неетичного) в цьому нема.

Чим стоянки для жінок відрізняються від інших стоянок?
Як я написав, причиною існування цих стоянок є безпека, тому ознаки їх такі:
— ці місця розташовані якомога ближче до виходу, шоб не треба було ходити безлюдним паркхаусом;
— вони ліпше освітлені;
— вони повністю покриті камерами відеоспостереження.

Я читав, шо у деяких паркхаусах вони ше й ширші, але оцей момент викликає бурління говен, як з боку феміністок (чому жінок по дефолту вважають хуйовими паркувальниками?), так і з боку чоловіків (чим новачок-чоловік, шо не вміє паркуватися, принципово відрізняється від жінки, шо не вміє паркуватися? чому просто не зробити стоянку для новачків?) Мій скромний досвід не помітив різниці у розмірі місць для жінок і не для жінок.

Чи скрізь є стоянки для жінок?
Стоянок для жінок нема там, де увесь паркхаус добре освітлений та вкритий камерами спостереження. Наприклад, аеропорт Кьольна-Бонна:


Амстердам:


Однак, такі парковки є відчутно дорожчими за ті, шо загалом у Німеччині. Крім того, у тих штатах, де немає гаражного закону, що зобов’язує стоянки для жінок, їх може у певних гаражах чи паркхаусах не бути (зокрема, якщо там всього 1 або 2 поверхи).

«У мене нема часу»,— це унила відмазка людей, що не можуть організувати свій час. Пічаль тут у тому, шо вони цим пишаються, а не визнають, як проблему. У коментах на Ютюбі громадянин вгадайте якої країни казав, шо він настільки зайнятий, шо не має зайвих трьох хвилин часу, аби, як ці ввічливі англійці, їхати за лебедем, який йшов по дорозі і створив цим пробку, бо всі покірно їхали за ним. Він, дуже зайнята людина бізнесу, розчавив би його на місці. У мене не було шо йому заперечити.

Ну, крім порівняння ВВП на душу населення Об’єднаного Королівства та країни, шо не можна називати, де всі вічно не мають часу і готові вбивати інших заради економії однієї хвилини. Не тільки тварин, людей теж, адже пригальмувати на пішохідному переході у країні, шо не можна називати, — це страшна витрата цінного часу, якого завжди нема.

Крім того, у мене є переконання, шо хороші манери, ввічливість, тактовність, емпатія не тільки не є «витратою часу», вони (якщо притаманні усьому суспільству) насправді економлять і час, і гроші. Але я поки шо не можу арґументовано сформулювати, чому я так вважаю. Зможу — напишу про це обов’язково.

Найбільш дивним було побачити у Ґьосвайнштайні мамонта:


Ви думаєте, шо це реклама палеонтологічного музею? А от і ні! Череп зроблений з якогось цінного мінералу, а роги з дерева, а рекламується тут магазин мінералів та ювелірних виробів. Поки ви фоткаєте роги, на вас уважно дивиться дівчина з вікна:


Уважно дивиться і готова immediately report all suspicious persons to local police:


Відсутність інтернету та соцмереж робили Німеччину дуже безпечною, бо пенсіонери виконували функцію тривимірних камер спостереження. Утім, і в наш час, якщо ваше авто хтось стукнув і з’їбався, часто знаходиться така свідома пенсіонерка, шо переписала номери мудака і повідомила в поліцію. Однак, ті часи поступово відходять у минуле, тож такі манекени у вікнах будуть з’являтися частіше як чудовий crime prevention. Нагадаю, шо поставити у вікно камеру, шо буде записувати усе, шо відбувається, у країні заборонено з міркувань приватності. Отакий парадокс.

...все ще існує. Минулого року 16-річна тінейджерка знайшла на глибині озера Кьоніґзе півкілограмовий шмат золота, його вартість оцінюють у 16’000 єврів. Вона віднесла його в поліцію, яка за рік не змогла відшукати власника, ніхто теж не зголосився до поліції чи бюро знайдених речей.

Згідно із законодавством, цієї суботи (рівно через рік) цей шмат золота буде передано тінейджерці. Поліція похвалила її за чесність, адже хоча привласнення знайденої речі є злочином, ідентичним до її крадіжки, довести це було б неможливо.

Німецьке право у таких випадках працює за принципом копняка і круасана: з одного боку, воно карає крадіїв, які люблять відмазуватися «не крав, а на вулиці знайшов», з іншого: воно винагороджує чесних людей. Якби власник все-таки знайшовся, тінейджерка все одно мала б право на 3% вартості (для речей до 500 єврів — 5%), тобто на 490 єврів.

Чесно кажучи, я думав раніше, шо в разі незнаходження власника річ продається на аукціоні, а той, хто її знайшов, отримує свої 3% від проданого. Але, виявляється, ні.

Остання серія популярного в німецькомовному просторі детективу »Tatort« під назвою «Мертва тиша» знайомить нас із малознаним світом людей, які нічого не чують і називаються тут Gehörlose («позбавлені слуху»).

Вони послуговуються мовою жестів (sign language/Gebärdensprache), яка в цьому фільмі активно використовується. Мова жестів загалом не має ніякого стосунку до мови, шо береться зі звуку, у неї окремий понятійний апарат, граматика і навіть письмо, яким, утім, мало хто користується, зазвичай ці люди в переписці просто користуються спрощеною версією традиційної у даній країні мови. А писемна версія мови знаків — це піктограми, шось на кшалт того, шо знаходять у культурі стародавнього Єгипту (як мені здається). Як правило, однак, тільки дослідники намагаються шось таке створити і розвивати.

Межі мови знаків часто чіткіше окреслені кордонами країн, ніж традиційні мови, бо ці всі мови дуже молоді: і хоча знаки використовувалися віддавна, сучасні мови знаків для тих, хто не чує, походять з 17 століття.

У англомовному світі є дві найбільш поширені мови — British Sign Languge, якою розмовляють у Об’єднаному Королівстві, і American Sign Language у США і Канаді. Ці дві мови є абсолютно різними, їх носії не можуть розуміти один одного.

У німецькомовному просторі мов три: Deutsche Gebärdensprache у Німеччині, Österreichische Gebärdensprache у Австрії та Deutschschweizer Gebärdensprache у Швейцарії та Ліхтештейні.

Швейцарія — єдина країна у світі, де існує аж три мови жестів (і, здається, єдина, де їх більше за одну). Ареал поширення приблизно збігається із ареалом традиційних мов: у німецькомовній Швейцарії користуються Deutschschweizer Gebärdensprache, у франкофонній — Langue des signes Suisse romande, у італійськомовній — Lingua dei segni della Svizzera italiana.

Цікаво, шо існує можливість імплантувати у вухо шось на кшалт «штучного вуха» (Cochlea-Implantat) з мікрофоном і процесором, шо подаватиме сигнали просто на нерв слуху, але ця операція дуже небезпечна, бо є ризик зачепити нерв смаку і нерв зору (і хулі тобі з того, шо лікарня потім компенсацію виплатить?), тому кількість людей, шо на неї зважуються, настільки ж мала, як і кількість людей, шо роблять лазерну корекцію зору (де набагато менше ризиків).

Крім того, існують люди, які не роблять таку операцію з політичних поглядів: імплант цей ніби як погіршує можливість послуговуватися мовою знаків, нищить унікальну культуру людей без слуху і взагалі дискримінує їх, позиціонуючи відсутність слуху як інвалідність, тоді як люди, шо мають такі погляди, вважають, шо це просто ніби як інший етнос. Ну, коротше, старі добрі срачі на тему консоль vs графічний інтерфейс, LaTEX vs Word, механічна коробка vs автомат тощо, тіки тут ситуація загострена тим, шо поставити імплантат — непросте рішення.

А от вимкнути його можна в будь-який момент, і у фільмі, власне, показана така ситуація, коли дівчина, шо мала імпантат, зустрічалася з хлопцем, шо не мав і був сильно проти, вона його вимикала.

Мову жестів у фільмі перекладали уривками слів, шо дозволяє нам відчути себе на місці людей без слуху, які вміють читати по губах, але лише окремі слова, а увесь сенс речення їм доводиться додумувати з контексту. Дуже крута ідея, ну і те, шо взяли акторів, які реально нічого не чують, це мегареспект: зазвичай таким людям дорога у кіно заказана.

Словом, дуже рекомендую подивитися (з 20 до 6:00 за центральноєвропейським часом, це пов’язано з віковим обмеженням 12 років). Спойлерити сюжет не буду: детектив як детектив. Когось убил, хтось вижив, стрілянина, кров, допити — оце все.