Мова жестів
Jan. 26th, 2016 04:54 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
noddeatОстання серія популярного в німецькомовному просторі детективу »Tatort« під назвою «Мертва тиша» знайомить нас із малознаним світом людей, які нічого не чують і називаються тут Gehörlose («позбавлені слуху»).
Вони послуговуються мовою жестів (sign language/Gebärdensprache), яка в цьому фільмі активно використовується. Мова жестів загалом не має ніякого стосунку до мови, шо береться зі звуку, у неї окремий понятійний апарат, граматика і навіть письмо, яким, утім, мало хто користується, зазвичай ці люди в переписці просто користуються спрощеною версією традиційної у даній країні мови. А писемна версія мови знаків — це піктограми, шось на кшалт того, шо знаходять у культурі стародавнього Єгипту (як мені здається). Як правило, однак, тільки дослідники намагаються шось таке створити і розвивати.
Межі мови знаків часто чіткіше окреслені кордонами країн, ніж традиційні мови, бо ці всі мови дуже молоді: і хоча знаки використовувалися віддавна, сучасні мови знаків для тих, хто не чує, походять з 17 століття.
У англомовному світі є дві найбільш поширені мови — British Sign Languge, якою розмовляють у Об’єднаному Королівстві, і American Sign Language у США і Канаді. Ці дві мови є абсолютно різними, їх носії не можуть розуміти один одного.
У німецькомовному просторі мов три: Deutsche Gebärdensprache у Німеччині, Österreichische Gebärdensprache у Австрії та Deutschschweizer Gebärdensprache у Швейцарії та Ліхтештейні.
Швейцарія — єдина країна у світі, де існує аж три мови жестів (і, здається, єдина, де їх більше за одну). Ареал поширення приблизно збігається із ареалом традиційних мов: у німецькомовній Швейцарії користуються Deutschschweizer Gebärdensprache, у франкофонній — Langue des signes Suisse romande, у італійськомовній — Lingua dei segni della Svizzera italiana.
Цікаво, шо існує можливість імплантувати у вухо шось на кшалт «штучного вуха» (Cochlea-Implantat) з мікрофоном і процесором, шо подаватиме сигнали просто на нерв слуху, але ця операція дуже небезпечна, бо є ризик зачепити нерв смаку і нерв зору (і хулі тобі з того, шо лікарня потім компенсацію виплатить?), тому кількість людей, шо на неї зважуються, настільки ж мала, як і кількість людей, шо роблять лазерну корекцію зору (де набагато менше ризиків).
Крім того, існують люди, які не роблять таку операцію з політичних поглядів: імплант цей ніби як погіршує можливість послуговуватися мовою знаків, нищить унікальну культуру людей без слуху і взагалі дискримінує їх, позиціонуючи відсутність слуху як інвалідність, тоді як люди, шо мають такі погляди, вважають, шо це просто ніби як інший етнос. Ну, коротше, старі добрі срачі на тему консоль vs графічний інтерфейс, LaTEX vs Word, механічна коробка vs автомат тощо, тіки тут ситуація загострена тим, шо поставити імплантат — непросте рішення.
А от вимкнути його можна в будь-який момент, і у фільмі, власне, показана така ситуація, коли дівчина, шо мала імпантат, зустрічалася з хлопцем, шо не мав і був сильно проти, вона його вимикала.
Мову жестів у фільмі перекладали уривками слів, шо дозволяє нам відчути себе на місці людей без слуху, які вміють читати по губах, але лише окремі слова, а увесь сенс речення їм доводиться додумувати з контексту. Дуже крута ідея, ну і те, шо взяли акторів, які реально нічого не чують, це мегареспект: зазвичай таким людям дорога у кіно заказана.
Словом, дуже рекомендую подивитися (з 20 до 6:00 за центральноєвропейським часом, це пов’язано з віковим обмеженням 12 років). Спойлерити сюжет не буду: детектив як детектив. Когось убил, хтось вижив, стрілянина, кров, допити — оце все.
Вони послуговуються мовою жестів (sign language/Gebärdensprache), яка в цьому фільмі активно використовується. Мова жестів загалом не має ніякого стосунку до мови, шо береться зі звуку, у неї окремий понятійний апарат, граматика і навіть письмо, яким, утім, мало хто користується, зазвичай ці люди в переписці просто користуються спрощеною версією традиційної у даній країні мови. А писемна версія мови знаків — це піктограми, шось на кшалт того, шо знаходять у культурі стародавнього Єгипту (як мені здається). Як правило, однак, тільки дослідники намагаються шось таке створити і розвивати.
Межі мови знаків часто чіткіше окреслені кордонами країн, ніж традиційні мови, бо ці всі мови дуже молоді: і хоча знаки використовувалися віддавна, сучасні мови знаків для тих, хто не чує, походять з 17 століття.
У англомовному світі є дві найбільш поширені мови — British Sign Languge, якою розмовляють у Об’єднаному Королівстві, і American Sign Language у США і Канаді. Ці дві мови є абсолютно різними, їх носії не можуть розуміти один одного.
У німецькомовному просторі мов три: Deutsche Gebärdensprache у Німеччині, Österreichische Gebärdensprache у Австрії та Deutschschweizer Gebärdensprache у Швейцарії та Ліхтештейні.
Швейцарія — єдина країна у світі, де існує аж три мови жестів (і, здається, єдина, де їх більше за одну). Ареал поширення приблизно збігається із ареалом традиційних мов: у німецькомовній Швейцарії користуються Deutschschweizer Gebärdensprache, у франкофонній — Langue des signes Suisse romande, у італійськомовній — Lingua dei segni della Svizzera italiana.
Цікаво, шо існує можливість імплантувати у вухо шось на кшалт «штучного вуха» (Cochlea-Implantat) з мікрофоном і процесором, шо подаватиме сигнали просто на нерв слуху, але ця операція дуже небезпечна, бо є ризик зачепити нерв смаку і нерв зору (і хулі тобі з того, шо лікарня потім компенсацію виплатить?), тому кількість людей, шо на неї зважуються, настільки ж мала, як і кількість людей, шо роблять лазерну корекцію зору (де набагато менше ризиків).
Крім того, існують люди, які не роблять таку операцію з політичних поглядів: імплант цей ніби як погіршує можливість послуговуватися мовою знаків, нищить унікальну культуру людей без слуху і взагалі дискримінує їх, позиціонуючи відсутність слуху як інвалідність, тоді як люди, шо мають такі погляди, вважають, шо це просто ніби як інший етнос. Ну, коротше, старі добрі срачі на тему консоль vs графічний інтерфейс, LaTEX vs Word, механічна коробка vs автомат тощо, тіки тут ситуація загострена тим, шо поставити імплантат — непросте рішення.
А от вимкнути його можна в будь-який момент, і у фільмі, власне, показана така ситуація, коли дівчина, шо мала імпантат, зустрічалася з хлопцем, шо не мав і був сильно проти, вона його вимикала.
Мову жестів у фільмі перекладали уривками слів, шо дозволяє нам відчути себе на місці людей без слуху, які вміють читати по губах, але лише окремі слова, а увесь сенс речення їм доводиться додумувати з контексту. Дуже крута ідея, ну і те, шо взяли акторів, які реально нічого не чують, це мегареспект: зазвичай таким людям дорога у кіно заказана.
Словом, дуже рекомендую подивитися (з 20 до 6:00 за центральноєвропейським часом, це пов’язано з віковим обмеженням 12 років). Спойлерити сюжет не буду: детектив як детектив. Когось убил, хтось вижив, стрілянина, кров, допити — оце все.
