На березі Майну в гесенському містечку Майнфлінґен, шо на кордоні з Баварією, знаходяться великі антени, шо транслюють щосекунди сигнал точного часу на всю Європу:

Антени справа вдалині

Транслюють вони, як ви можете здогадатися з назви, на частоті 77,5 кГц, шо вистачає на 2000 км: сигнал покриває також більшість України (крім зони АТО та частини Криму):


Іше задовго до того, як з’явилися мережі мобільного зв’язку та інтернет, цей сигнал був єдиним способом синхронізації годинників, та й у наш час годинники, шо виробляються в Німеччині, мають радіомодуль, що ловить сигнал з цієї антени. А якщо ви десь побачите NTP сервер з .DCFa. у назві, це означає, що він ловить радіосигнал часу саме з цієї антени та транслює його в інтернети.

На жаль, територія не надто прихильна до фотографів та охороняється, як концтабір Аушвіц:


А також вона повністю оточена лісом, шоб, бува, бюрґери не скаржилися, шо антени їх опромінюють. По ходу, для фотографування треба носити з собою драбину. Утім, тут одна знайшлася:


Шо ж там такого охороняють, срані антени? Нє, там на території є ще атомний годинник, а в Німеччині слово «атомний» викликає найвищий рівень алярму, звідси напруга на паркані. Цей атомний годинник синхронізується з ще більш атомним годинником Physikalisch-Technische Bundesanstalt (PTB) у Брауншвайзі, що згідно із Законом про час є відповідальним за трансляцію офіційного часу Федеральної Республіки Німеччина.

Таким чином, ці антени по суті транслюють час з Брауншвайґу, який знаходиться на півночі Німеччини, а тому є менш зручним для трансляції часу на всю Європу.


Пам’ятаєте це бібікання у «брехунці»? Якщо не помиляюсь, воно було щогодини. DCF77 передає час щосекунди, але лише з 0 до 58 секунди. О 59 секунді нічого не передається, а наступній 00 секунді передається сигнал початку хвилини, шо дозволяє годинникам «підготуватися» і синхронізуватися в цей момент. Нагадаю, таким чином синхронізується вокзальний годинник (з головним годинником станції).


Крім, власне, часу, DCF77 передає дату і (в пропрієтарному форматі) прогноз погоди, який вміють транслювати годинники, шо мають відповідну функцію. Застаріла хуйня у час смартфонів, але врахуйте, шо в країні дуже багато є пенсіонерів, шо не мають цих ваших новомодних штучок. Тестувалася також можливість викосристання сигналу для інформування про катастрофи, але я не знаю, чим це завершилося.

Сам атомний годинник подивитися можна у Німецькому музеї в Бонні (Deutsches Museum Bonn), точніше, його старіші моделі, уже списані. Чи Брауншвайґ пускає подивитися на чинний годинник, не знаю.

Із загальною висотою 470 м він є вищим за Ніагарський водоспад (57 м) та Крімльський водоспад (380 м) у Австрії. Зрештою, не так багато у Європі є вищих водоспадів. Але ніяких натовпів туристів тут немає, бо, як ми знаємо у випадку пенісів, довжина, хоч і певне значення має, головним критерієм не є:


Грубо кажучи, водоспад дуже довгий, але дуже тоненький, і є частиною гірської річки Рьотбах:


Те, шо тут нема людей, це радше йому плюс, а не мінус:


І якщо до долини з видом на нього здалеку веде легка дорога, то якщо ви спробуєте наблизитись до водоспаду, ви опинитесь на самоті з дивом природи:

51,79 км, набір висоти 2234 м, повний підйом 4387 м, повний спуск 4031 м:


Це зайняло 3 повних дні (1 день — з інтервалом у тиждень). Профіль висоти:


Підйом 1.1: від Партнахової ущелини до хати Кнорра
Підйом 1.2: від хати Кнорра до вершини
Спуск 2.1: від вершини до Вінернойштадтської хати
Спуск 2.2: від Вінернойштадтської хати до озера Айбзе

Повне відео підйому, зняте з інтервалом у приблизно кожну годину. Вибачте за невдалу операторську роботу:

(Відсутність музики протягом чотирьох хвилин, не баг, а трикляті копірасти)

Для лінивих — останні години підйому та найскладніша його частина:



Обладнання: палиці, ліхтарик, каска від камнепаду, пасок і страхування для віа феррати, кішки. Знадобилося все, крім кішок, але тут краще перебдіти: я уже цього року мусив переривати сходження, бо не було як іти крутим засніженим схилом.

Ноги боліли: 1 тиждень. Я гуглив, шо з цим робити, але рекомендації стосувалося лише хронічного артрозу. Читав навіть, як один пенсіонер вставив у коліна протез, щоб мати змогу ходити в гори! Що ж, поки шо це все неактуально.

Lessons learned:
— треба було цей шлях пройти у зворотньому порядку, в смислі підйом зі швидким набором висоти, а спуск — з повільним;
— те, що на мапі позначено як легкий шлях, справді не є складним. А от якщо позначено «складний шлях», то він може бути як легким, так і гіперскладним, треба дивитися профіль висоти для розуміння ситуації.

Хочете теж? Вивчайте сайт auf-die-zugspitze-wandern.info Цей маршрут складається з туру T1 через Райнталь (легкий) та T4 Stopselzieher (середньої складності), тіки там у них на сайті маршрут з Ервальда (Австрія) веде, а я зійшов у Айбзе. Це не має значення: в обох випадках складність маршруту лишається тією самою. Тур T2 Gatterl мусить бути так само легким, як і Райнталь, тіки шо початкова (або кінцева) точка знаходиться у Австрії — це теж початкова станція Тірольської канатної дороги. Тур T3 Höllental — це класичний маршрут, яким треба тільки підніматися. Про нього треба знати те, що нагорі ви будете перетинати льодовик, і треба мати відповідне спорядження для цього діла. T5 Jubiläumsgrat — це для абсолютних профі.


Так само для профі є підйом на Цуґшпіце взимку. Ось крута документалка BR:


Далі? Буде! Але вже у наступному сезоні.

Спуститися я вирішив через Австрію до озера Айбзе (973 м), шо мало зайняти менше часу, ніж підйом. В теорії.


Шлях ішов через віа феррату під назвою Stopselzieher Steig в бік Вінернойштадтської хати (Wiener-Neustädter Hütte). У цій хаті я думав або переночувати, або пересидіти, якщо місць не буде. Оптиміст!

1,75 години? Дуже смішний анекдот!

Перше, що бачиш — закинуту станцію Тірольської цуґшпіцейської канатки. Пам’ятаєте, на іншому боці гори колишня станція залізниці? І от шо зробив Шенґен — перемістив обидві станції ближче до вершини на єдине плато (вдалині на фото видно, куди).

На відміну від німецького будинку, цей не використовується ніяк, а просто іржавіє

Внизу — Ервальд і початкова станція канатки:


Величний хребет, яким я піднімався на Цуґшпіце:


Чим нижче, тим хуйовіша стає дорога:


Сонце падає:




Спускатися віа ферратою в десять разів важче, ніж підніматися. Чому? Сильне навантаження на коліна, ти мусиш постійно ногами гальмувати, шоб не покотитися донизу.


Отой будиночок з зеленим дахом — Вінернойштадська хата. Шось вона не наближається і не наближається :(


Сонце падає, а сили покидають мене. Мене починають брати сумніви, чи я дійду сьогодні до хати.


І тут пішов їбучий дощ, а до хати лишалася половина шляху. Який, на щастя, почав іти через мікропечери — дірки у горі. Я зрозумів, що іти уночі під дощем із низькими шансами потрапити до хати (зачинилися певно вони вже там, подумав я) бажання є все менше, дійшовши до більш-менш пласкої печери, я розклав рюкзак і заснув.

Із сходом сонця о шостій ранку я продовжив сходження. Ось печера, в якій я ночував:


Далі шлях ішов через шось, шо раніше було снігом. У це складно повірити, але це з оцієї скелі я щойно спустився:


Місцями траплялися снігові поля із дуже, дуже старого снігу, перетинати які доводилося дуже повільно, щоб не зірватися. У мене були кішки (не забув цього разу), але вдягати їх заради 10 метрів було ліньки.


Уже на підході до хати стали з’являтися люди.
— З тобою все ок, треба допомога?
— Нє, а шо?
— Це ти та людина, що вчора о 21 спускалася з Цуґшпіце та переночувала в горах?
— Так. Так, а мене було видно?
— Вся хата тебе бачила.

І, як виявилось, переживала. Намети чи інша open air ночівля у Альпах не практикується: погода є непередбачливою, та й зайвий вантаж тяжко носити, тому ночуюють тут виключно у хатах або так званих біваках — вагончиках з ліжками усередині та дровами для розпалення печі. Я виявився місцевою зіркою через те, що переночував у печері:


На відміну від хати Кнорра, джерела води тут немає, а тому туалет «Ukrainian village style» з характерним запашком, а вода була виключно у вигляді пляшок мінералки. Утім, їжа (бутерброди) і кава була, а це найголовніше, бо свій запас я від стресу з’їв.

Вінернойштадтська хата збудована була у 1884 році Австрійським туристичним клубом, секцією міста Вінер-Нойштадт, назва якого дослівно означає Новий Відень, а знаходиться воно в Нижній Австрії, у 50 км від Відня. Потім її кілька разів розширювали, нинішня будівля походить з 1913 року. Прихід нацистів до влади в Німеччині вдарив по хаті дуже сильно, адже за проїзд у Австрію треба було платити податок у 1000 марок. Анексія 1938 року не виправила ситуацію: тепер ця хата опинилася у військовій закритій зоні, прохід в її бік був заборонений і з австрійського боку теж. По війні знову ця хата почала працювати, а в 1954 році її стала тримати віденська секція Австрійського туристичного клубу, у 2001 вона також стала її офіційним власником.

Більшість відвідувачів Вінернойштадтської хати ідуть у протилежний бік, до вершини Цуґшпіце, а спускаються канатною дорогою: так менше напруження на ноги. Що ж, а я іду далі, в бік Німеччини:


Ось це гірське озеро буде кінцевим пунктом, звідки іде автобус до Ґарміша:


Далі буде...

Найдовший, але разом з тим найлегший шлях до найвищої гори Німеччини та найвищої гори австро-баварського масиву Веттерштайн — Цуґшпіце (2962 м) лежить через долину Райнталь. Десять годин шляху у путівнику — це дуже оптимістичні години, у мене вийшло 13 годин 45 хвилин (15 від вокзалу в Ґарміші). У цьому пості перша половина шляху — до хати Кнорра, що на висоті 2052 м.

1:00 (словами: перша ночі) Garmisch-Partenkirchen, 708 m
Так приїхав мій потяг з Мюнхена. Я спершу подумав, що це зарано, і краще приїхати на машині десь о четвертій, але в кінці це виявився оптимальний час, хіба шо ви переночувати захочете по дорозі, але у хатах місце треба бронювати сильно заздалегідь (якщо ви не член альпійського товариства), а з наметами я не люблю їбатися. На фото нічний Ґарміш:


2:20 Skistadion, Partnachklamm
Це початкова точка маршруту. Для автомобілістів пояснюють усіма мовами світу, що паркуватися треба на лижному стадіоні:


Ущелина річки Партнах — атракція сама по собі, що з 8 до 18 коштує 4 євра. Уночі вхід «на свій страх і ризик» — так пише на її сайті. На описах маршруту пише, що це чудова оказія зекономити 4 євра. А на касі писало, що входити заборонено. В кожному випадку, ніякого шлагбауму там нема, та й великих попереджень теж, тому будемо вважати, що «заборонено» означає «на свій страх і ризик». Ризику там особливого нема: ущелина дуже добре забезпечена, а от страх, страх є:


Напівтемрява, шумить внизу Партнах, атмосфера як у триллерах, дуже пасує до цього музика Ваґнера «Політ валькірій» — я зробив відео цього. Але красиво шо пиздець, і ліхтарика на 20 люмен вистачило цілком:


В принципі там і без ліхтарика можна, але тоді не буде видно краси, але буде дуже страшно. Чи знаєте ви, що у цій ущелині пропонують походити зі смолоскипами? Тепер знаєте. Це має бути дуже гарно. І моторошно.

Наступна ціль — пагорб Партнах-Альм, звідси починається підйом через темний ліс. Знадобилися палиці просто для того, щоб випадково не зірватися зі стежки.


3:30 Partnachalm, 983 m
Повний місяць дозволяє вимкнути ліхтарик, принаймні там, де нема дерев. Досить незвично, не був ніколи у горах вночі.


Райнталь — це долина, вздовж якого проходитиме більшість маршруту, нам треба потрапити туди:


Пів на п’яту починає світати, а заразом зменшується потреба для ліхтарика.


До Цуґшпіце 8,5 годин? Це оптимістично. А от дві наступні цілі — Reintalengerhütte та Knorrhütte і дійсно так зназходяться по часу:


5:30 Bockhütte, 1052 m
Перша хата. Звідси можна зняти шикарний альпійський світанок:




Basically, це уже долина Райнталь, нам треба буде дійти до її кінця. Вздовж долини тече Партнах:


Багато чого тут тече:


9:00 Reintalangerhütte, 1369 m
Перша хата, наповнена людьми і зовні теж.


Я пройшов уже 8 годин, а висоти толком не набрав. Тому що складнощі почнуться тільки після цієї хати. Наступна точка — Knorrhütte, і там доведеться 600 висотометрів набрати:


Снідаю, роздивляюся краєвиди. Так, іти довго, але картинки показують тут чудові:


Це Верхній Райнталь, кінець долини. Вдалині пасуться гарні овечки:


Жарти закінчилися, тепер буде справжній підйом:


Гарно, нє?


Останній погляд на долину:


Схоже, тут побували єгиптяни. У мене була встановлена AR-прога, що показує, що це за гора, але я так був захоплений підйомом, що не скористався нею. От і не знаю, що це за гора:


Місцева флора. Із фауни тільки їбучі комахи, які подумали, що їм принесли шніцель по-віденськи у вигляді мене:


11:54 Baumgrenze, ~1800 m
Межа дерева (Baumgrenze/tree line) починається приблизно на висоті 1800 м, але ця межа прямою лінією не є, як ви бачите з цієї фотки:


Вище від цієї межі дерева вже не можуть рости через те, що клімат стає дуже агресивним (зокрема сонце). Не слід плутати межу дерева з лісовою межею (Waldgrenze/forest line) — вона знаходиться нижче, десь на 1500-1600 м — це там, де все ще є хоч якийсь ґрунт.

Гори стають все більш величними, а стежка — все більш розмитою. Ознакування фарбою вицвітає на агресивному сонці, і ти не розумієш, це фарба, чи просто камінь такий від природи.




12:30 Knorrhütte, 2051 m
Нарешті видно хату Кнорра, названу на честь банкіра, що профінансував її у далекому 1885 році.


Це перша справжня альпійська хата, тобто така, куди не можна доїхати на машині чи мотоциклі. Хуй його знає, звідки вони беруть електрику, хоча поруч було шось, шо схоже на підземні дизель-генератори. Дозволяю собі тут бахнути пивка. Поїсти можна теж, ціни сенсовні, але не очікуйте, шо буде як у ресторані, правда?


Туалет не біо-, а справжній, і з туалетним папером: шось, шо навіть у столиці імперії Києві чомусь тяжко реалізувати. Єдине, шо нагадало, шо ти в горах, це коли я мало не обморозив руки в умивальнику: воду-то вони беруть просто з гір, а там вода з льодовика, температура добре як 4°С буде. Попереджувати треба!

Види тут шикарні, а ще ця хата притягує багато альпійських галок:




До цієї хати веде також маршрут з Австрії (Ервальд), тому людей тут чимало. І звідси починається найскладніша частина маршруту, але (оскільки багато людей ним ходить) дуже добре ознакована.


Далі буде...

+

Беґінаж, нагадаю, це наполовину монастир, наполовину світська громада, де жили самотні жінки (беґінки), шо, з одного боку, не хотіли ставати монашками, з іншого, не хотіли (чи не могли) вести подружнє життя, як того вимагало тогочасне супільство. Відмінність між беґінками і монашками в тому, шо беґінки не брали обітниці довічної самотності та могли покинути беґінаж у будь-який момент.


Бельгія була осередком найбільшої концентрації як монастирів (звідси — пивна культура), так і беґінажів, найбільший з яких знаходиться у місті Льовені.


Великий Беґінаж (Groot Begijnhof) нині є таким собі ґетто, містом у місті, з архітектурою, шо дуже відрізняється від навколишнього міста. В принципі, цим він і цінний, а так-то є просто районом міста, не несучи сьогодні ніякої спеціальної функції.


Чим він так виділяється? Будівлі тут нетиньковані, з червоної цегли, шо є характерним для міст у Нідерландах (тіки там інший відтінок).


І ще тут немає тротуарів — shared space автівок і пішоходів:


Ну або є, але дуже вузькі — це теж різниця з основним містом:


Отака краса:


І для порівняння: беґінаж у Турнауті.

Цими днями виповнюється рівно три роки, як я покатався на гелікоптері за акційною ціною 10 єврів. Єдине, шо не сподобалось: такі квитки продавали лише непритомним пасажирам. У зв’язку з цим вирішив вибратися до Ретікона і спробувати вбитися ще раз. Всього три дні був, а стіки цікавого сталося.

Ахтунґ! Дуже багато літер і фоток: рекомендую налити собі чогось доброго перед читанням або відрізати тортика.

День 1
Підйом на Lünersee шляхом, шо називається Їбанутою Стежкою (Böse Tritt). Іду і не розумію, за шо його так назвали? Нормальна, легка стежка з шикарними краєвидами:


І тут останні 10% шляху — сніг на дуже крутому схилі. А снігоходи я лишив у машині, бо якось на висоті 1600 м у червні снігу бути не повинно. Так його і нема, тіки якісь 20 метрів цього снігу якраз у тому місці, шо якщо послизнутися, то можна потім не вибратися ніколи.


Пробую однією ногою  — слизько, попри те, шо у мене взуття з підошвою Vibram. Нє, далі не йду. По дорозі вниз група німецьких альпіністів з великими рюкзакам, шо явно зібралися ночувати в горах (на озері є альпійська хата). Зацікавлено спостерігаю, як вони будуть проходити сніг. Хлопці і дівчата одночасно зупинилися і почали вдягати кішки: німці по хуйні не виступають.

Зможете перейти? А мені було слабо.

Дивлюся ще раз на мапу, а там ці 10% шляху позначено як складний. Треба, блять, маршрут вивчати до походу! Спускаюся, насолоджуюся краєвидами. Гарна все-таки долина Бранд!


День 2
Їду в Ліхтенштейн. Перша зупинка — супермаркет в Шані. Інвестував у економіку князівства 13,75 франків (1 CHF приблизно рівний американському баксу), вони пішли на чотири банани, десять капсул кави для моєї еспресо-машини і три пляшки пива. Так, це дорога країна, дорожча за Швейцарію, бо пиво я купив місцеве, ліхтенштейнське.

Друга зупинка  — Мальбун. Страшні серпантини на 180°, по-перше, не такі страшні виявилися, по-друге, цього разу я їхав по знаках, а не навігатору, а знаки привели мене в тунель, дякуючи якому велику кількість серпантинів вдалося оминути. Перед цим я ніяк не міг вибратися з Шана, періодично тикаючись у замкнені для руху сільські траси. Навіщо? Заблукати у трьох соснах з двома GPS навігаторами у малій країні? Done!

Спроба взяти потрійну точку Ліхтенштейна—Швейцарії—Австрії, гору Naafkopf. Є три можливі шляхи, обираю той, шо описаний як «легший» — вздовж Vaduzer Täli через Tälihöhi до Pfälzer Hütte, звідки лишається одна година шляху по хребту.

Мешканця будинку нагорі люди заїбали по-справжньому

Здалеку бачу рух тварин з коричневою шерстю, схожих на ведмедів. У Альпах немає ведмедів, але очко починає стискатися, і я швидко накручую на камеру об’єктив 300 мм: якщо це все-таки ведмеді, у мене ше є можливість з’їбатися.


Це бобри! Охуївши від того, шо вони роблять на такій висоті, роблю фотки.








Пізніше виявилось, шо бобри абсолютно не бажають підходити до людини навіть близько, хоча я читав про випадки нападу, якщо надто близько наблизитися до їх інженерних споруд (а я цього і не мав змоги зробти). Ось таку греблю вони нафігачили на гірській річці (шо була ще місяць тому повністю вкрита снігом, шоб ви розуміли).


По дорозі трапляються британці у масовій (як для гір) кількості о_О Висота 1950 м взята, треба ще 50 метрів, шоб піднятися на хребет, і далі буде легше. Але якраз ці 50 метрів — сніг. Неглибокий, але проблема в тому, шо він засипав стежку,  ти її не бачиш. А якщо ступити ногою за межі стежки, ти зірвешся додолу. Вдягаю снігоходи. Роблю перші кроки, невдало ставлю ноги, і от я вже лечу вниз: снігоходи не розраховані на такі схили. Зупиняюся посеред гори. На мене флегматично здалеку дивиться брит, якого я зустрів раніше, він свистить. На жаль, є дві проблеми:
— я не знаю, скільки разів треба свистіти, шоб сказати «мені не треба допомога»;
— я не вмію свистіти.

Думаю, шо робити, і пробую таки піднятися на хребет по снігу. Виходить хріново, але помічаю, шо снігоходи добре чіпляються за відкритий трав’яний ґрунт. Але там, де ґрунт і нема снігу, там схил ше крутіший (я про це ще не знаю). Доповзаю до ґрунту, поволі піднімаюся. Задихаюся вже через п’ять метрів: дуже крутий схил. Теоретично сил піднятися вистачить. А якщо нє? А якщо я зірвуся і тут? Швидкість польоту вниз може стати небезпечною.

Суміш снігу з голим мокрим ґрунтом не є найліпшою для походів

Вирішую іти вниз. А внизу знову сніг. Пробую просто їхати, снігоходи знову зриваються, і ось я лечу, дригаючи ногами і руками із марною спробою загальмувати, «як на лижах». Були б лижні палиці, я б нормально спустився, а так боявся впасти, і тому спускався навприсядки. Зупинився, коли снігоходи вперлися в ґрунт. Мокрий ґрунт у горах — то біда для взуття, але рай для снігоходів.

Шлях моєї дупи ви можете прослідкувати за коричневим слідом на снігу

З комфортом спускаюся донизу. Як добре, шо штані коричневі, не видно, шо я увесь в гімні! Вдалині показався рятуавальний гелікоптер: о ні, невже той брит таки вирішив його викликати?! На відміну від Німеччини, тут гелікоптер може не покриватися стандартним єврострахуванням. Намагаюсь пришвидшити кроки і дійти до офіційної стежки, шоб сказати: я вас не викликав! Гелікоптер, утім, не наближається в мій бік: судячи з його рухів, він просто патрулює місцевість.


Гелікоптер зникає з виду, а я доходжу до стежки та знімаю снігоходи. Мене обганяють брити: чоловік і жінка, з песиком! Вони якимось дивом подолали той сніговий бар’єр, на якому я зірвався.


Нарешті я в Мальбуні. Біля підйомника (ні, зовсім не туди, куди мені треба) є туалет, де я набираю шикарної води у випиту пляшку від Evian-а. Я вам скажу, шо там вода навіть ліпша була, ніж оригінальна мінералка, розлита заводом в ту пляшку. Заразом дивлюся ціни: дуже навіть добрі, як у Австрії. Спробувати наступного дня через цей підйомник? Він нього іти стільки ж по часу, але маршрут був описаний як «складніший».

Це німецькомовна версія каменю, що прогнозує погоду


День 3
Гімнодощ. І вже вдруге я у долині Бранд і не можу на тутешні гори піднятися, бо дощ і туман. Шо робити? Їду в природничий музей inatura у Дорнбьорні. Дуже крутий музей!

— Guten Abend, Kinder!

Там же я дізнаюсь, шо тварини, яких я бачив учора в Ліхтенштейні, справді є бобрами. У Форарльберзі є офіційна установа під назвою Боберменеджмент (Bibermanagement), що займається «допомогою у мирному співіснуванні людини і бобра». Я би хотів там працювати: посада менеджер бобрів звучить гордо!

Дощ трохи зменшується. Їду подивитися на дельту старого Рейна, шо є кордоном Австрія—Швейцарія. Каналізовану дельту нового Рейна я вже бачив, вона знаходиться повністю в Австрії.

Тато Рейн. Австрія справа, Швейцарія зліва

Ау — найпопулярніша в німецькомовному світі найкоротша назва населеного пункту.


SG означає кантон Санкт-Ґаллєн. Зупиняюся на швейцарському кордоні попісяти (хоч якась користь від їхніх прикордонних будок). Дуже багато прикордонників (вони ж митники, бо за правилами Шенґена на кордоні може знаходитися лише митниця у країнах, шо не входять до ЄУ), востаннє стіки їх я бачив у кантоні Тічіно. Тільки якщо там, періодично вони ше й шманали автомобілі, то тут вони чомусь не роблять ніхуя. Просто відловлюють потенційних біженців з Сирії? В кожному разі, мене вони ігнорують, їду далі.

Дельта Рейну — гавань з дачами і приватна власність, прохід заборонено. Нє, я то поважаю власність, але мені ближчий менталітет Скандинавії, де власник зобов’язаний надати прохід до води. Хай навіть гроші брали б, але не блокували б дельту.

Це Швейцарія 2016, дєточька!

Обурений зрадою, їду в австрійську частину дельти. Там це природний парк і ніякої забудови. Мінус — не можна під’їхати машиною, тільки ровером. На півшляху дорога затоплена. Купатися не входило в мої плани, тому відмовляюся від дальшого маршруту.

Шо за день зради?!

До Ліхтенштейна я приїхав уже доволі пізно, хоча водосховище Штеґ і річка потішили моє око.




Від Штеґа маршрут на Pfälzer Hütte простий, як двері: чому я ним не пішов учора?? На жаль, було вже пізно, а я не мав можливості переночувати тут у горах: треба їхати додому. Тому я пройшовся лише до ось цього будиночку під назвою Alp Valüna: тут живуть фермери, шо розводять корів. Вдалині від цивілізації:

Дим — ознака того, шо тут ніфіга не тепло, а тому опалення увімкнене

Високогірні корови — те, шо дуже вражає у цих місцях. Якщо ви десь побачите сир з Ліхтенштейна, то можете не сумніватися, що він «bio» і «organic»:


Корови звернули на мене увагу і стали підходити ближче. Я міська людина, я боюсь:


Одна корова почала йти чітко за мною. Навчений фауною Борщагівки і Троєщини я інстинктивно думаю, шо робити, коли вона попрохає сігарєту або мобілу позвоніть: переїбати з ноги і накивати п’ятами чи просто почати зйобуватися вже? Тим не менш, корову не цікавили мої цигарки: вона дійшла до джерела води, зупинилася і почала пити, а все інше відбувалося у моїй параноїдальній голові:


Зненацька захисна хата: зазвичай хати у Альпах то трохи такі прості місця для ночівлі, часто з їжею, де тобі за відносно невелику плату дають можливість переночувати в горах на матрасі. Але це була просто маленька хатинках зі столом усередині, шоб перечекати негоду:


Усередині пічка з дровами і навіть турботливо підвішаним мішком з опилками для розпалювання дрів! Знати б, як цим усім користуватися ще:


Усе, чим відвідувачі віддячили — це вандалізм на стінах. З іншого боку, Влад молодець, шо лазить непопсовими місцями:


Повертаюся назад: захід сонця наближається, тре їхати додому поволі. Назустріч їде пікап без номерів (як він заправляється?), за кермом якого сидить волопас, що менеджить корови у цій долині.
— Wo gehst du hin? — питає мене він.

Нє, автоавтостоп це цікаво, але в мене є своє авто (на якому в’їзд сюди мені заборонений і навряд чи б толерувався), дякую красно.

I will be back.

P.S. Для терплячих читачів, у яких виникли питання, бонус:
1. Альпійський сигнал надзвичайної ситуації — це шість світлових чи звукових сигналів протягом хвилини, потім хвилина пауза і потім повтор — шість світлових чи звукових сигналів. Сигнали можна подавати свистом, криком, співом, ліхтарем чи дзеркалом (сонячний «зайчик»). У відповідь ви отримаєте три сигнали/хвилина, пауза, три сигнали/хвилина. Це підтвердження, шо вас почули і викличуть допомогу. Якщо ви бачите гелікоптер, шо наближається до вас з метою врятувати, то треба підняти руки догори у формі літери Y = yes, допомога треба, або ліву руку догори, праву донизу у формі літери N = no, допомога не треба.

© pieps.com

Одинарний свист, який я чув (не тільки в стосунку до себе), не має ніякого офіційного статусу, ймовірно, це було просто запрошення подати сигнали допомоги, і я правильно зробив, шо не відповів на нього.
2. Ведмеді у Альпах таки трапляються: у 2006 році ведмідь був зареєстрований на кордоні Австрії та Баварії, де він почав їсти овець і курей. Баварська адміністрація з навколишнього середовища оцінила ведмедя як небезпечного для людей і дозволила відстріл, шо мисливці і зробили. «Зелені», шо живуть у прокурених пабах Мюнхеноберліна, звичайно, дуже збудилися з цього приводу. Коротше, мати бінокль чи телеоб’єктив та переконуватися, шо тварина є безпечною, не є поганою ідеєю. Вовків, наприклад, реєструють камери регулярно у баварських лісах.
3. Німецьке альпійське товариство в порадах на тему «шо дєлать?», якщо по дорозі стався сніг, каже «обійти його, поміняти маршрут». Капітаноочевидність, але, видно, ліпшої поради нема. «Снігові поля є недооціненою загрозою навіть для досвічених альпіністів... Дослідження показує, шо альпініст, шо послизнувся на схилі з нахилом 40°, вже через кілька метрів досягає такої ж швидкості, як у вільному падінні... » Вони рекомендують легкі кішки з алюмінію, але мені вони от ніхуя не допомогли, хоча я їх тестував у горах, але на менш крутому схилі. Утім, для старого снігу рекомендують повноцінні сталеві кішки: можливо, той сніг, на якому я зірвався, був саме таким, хоча мені здається, шо ні: висота то була зовсім невелика, він у серпні має розтанути повністю. Ну хз, тепер буду обережнішим.
4. Ретікон — це, згідно з італійською класифікацією Partizione delle Alpi, знаходиться на сході центральних Альп і входить до масиву Ретійських Альп, що названі на честь Ретії, колишньої провінції Римської Імперії (Alpi Centrali — Alpi Retiche — Catena del Reticone (Rätikon). Найбільша точка — Шезаплана (Schesaplana), 2964 м, що є кордоном між Австрією(Форарльберґ) і Швейцарією(Ґраубюнден). Піднятися туди теж входило в плани, які довелося змінити у зв’язку з погодою. Я ж казав, I will be back.

Шо у вас спадає на думку при слові «дюна»? Гора з піску? Так виглядають дюни у Африці чи в пустелі Саудівської Аравії. У Європі дюни мають рослинність, і деякі з них ви не зможете відрізнити від звичайного поля чи лісу. У це складно повірити, але це дюна, під деревами — пісок.


Пруф:


Узбережжя Північного моря у Бельгії та Нідерландах славиться такими нетиповими дюнами, утвореними завдяки багатосотрічної спроби мешканців захиститися від океану. Та найбільш цікаві з них знаходяться на острові Тесел, шо на півночі від Амстердама. Тесел є найбільшим у групі нідерландських Фризьких островів, але адміністративно належить до Північної Голландії:








Потрапити сюди можна на паромі від міста Ден-Гелдер.


Дивовижно, але більшість автомобілів у черзі мали німецькі номери. Це тим більше дивно, бо в Німеччини є свої власні Фризькі острови (утім, до них з півдня Німеччини їхати відчутно довше, ніж до Нідерландів):


Всього 30 хвилин плисти, але клімат тут радикально міняється, зокрема температура падає на 5 градусів, а вітер нереально дме. Це дуже зручно для зйомки чайок, яким доволі тяжко маневрувати на такому вітрі:










Піна:


На березі дюни виглядають більш класично, з меншою кількістю рослинності:




Як у такому кліматі овечки стали особливо жирними, неясно, але тепер це ще один символ острова:



Gibt es Probleme, братан?







Столиця і єдине місто на острові — Ден-Бург (Den Burg):


А ще на цьому острові є трохи тюльпанів. Я хотів показати своїм друзям шикарні тюльпанні поля у Нідерландах, але помилився місяцем: за цим треба приїздити в квітні. У травні їх уже майже немає:


Один місяць раніше, і так би виглядало усе поле:


Дюни також є на бельгійсько-нідерландському узбережжі, зокрема ми були в національному парку Het Zwin, що під Кнокке-Хейстом (не буде в цьому блозі), але вони мають трохи менше рослинності, ніж на цьому острові.

Іше південніше, у Франції, дюни є класичним і складаються лише з піску. Так, найбільша дюна Європи знаходиться під французьким Аркашоном.

Порт Антверпена знаходиться трохи південніше від Роттердама та є його головним конкурентом:


Як я писав, у цьому порті трохи більше індустрійна атмосфера, він менш «вилизаний»:


Розвантажувач контейнерів:


Відео:

Зебрюгге це порт міста Брюгге (назва означає Моребрюгге), що знаходиться у 25 км від нього та зв’язаний з материнським містом водним шляхом:


Тут туристів теж не чекають:


Він, попри менший розмір, теж є важливим портом Фландрії та Європи, зокрема спеціалізується на імпорті газу, маючи найбільший у Європі термінал для зрідженого газу.


Шоб сюди потрапити, треба проїхати два розвідні мости:


Це тіки так здається: уті-путі, яка краса!


Уті-путі, кораблик пливе:


Тіки він пливе зі швидкістю 5 км/год, шо виходить у півгодини очікування, поки сцяний міст опуститься. Це нервує:


У Антверпені замість таких мостів підводні тунелі, проїзд якими коштує близько 5 єврів. Але після стояння на мості ви і 10 сплатити будете готові, я вам це гарантую.

Я думав, шо це кіч, але виглядає дуже симпатично:


Колір кульок натякає, шо це якийсь метал: зокрема, саме таку кристалічну структуру (body centered cubic) має залізо. Власне, кульки зроблені з неіржавіючої сталі та були на той час (1958 рік) таким собі пам’ятником бельгійській сталеварній індустрії:


Промислові альпіністи їх регулярно миють:


Менш відомим є факт, шо під час виставки під цією кристалічною ґраткою знаходився атомний реактор, який привезли із Базеля швейцарці. Так, колись атомні реактори брали і возили на виставки.


Теоретично в кожну кульку можна потрапити, але для відвідувачів як правило відкриті тільки три з них. На жаль, нічого аж такого цікавого там немає. Але ви приходьте, ласкаво просимо:


P.S. Я не те, шоб виїбнутися хотів, просто кубічна кристалічна структура на атомному рівні буває трьох типів:
— звичайна або проста кубічна структура, коли атомів вісім, розташовані в кутах;
— гранецентрована кубічна структура (face centered cubic), коли в центрі кожної грані куба знаходиться по одному атому;
— об’ємоцентрована кубічна структура, шо показана на цих фотках: один додатковий атом знаходиться у центрі куба.