Сьогодні в етері баварський гурт «Рокаголіки» з піснею «Бобслеїст»:


Wir singen hey hey hey hey hey,
Mia wollns ned langsam sondern schney,
Mia san die Männer mit einem harten Job,
Wir fahren mit dem Bob.

P.S. Для лінгвістично цікавих читачів мого блогу: це суміш баварської та хохдойча (стандартної німецької), баварською «ми» то mia, а німецькою wir. Ned (nicht) то загалом не тільки в Баварії кажуть, це я б сказав розмовне німецьке, багато де зустрічається.

Українською мовою на питання «Ти не будеш завтра з нами бухати?» можна відповісти «так», «ні», «мабуть», і всі ці відповіді можуть означати шо завгодно (так, буду,, так, не буду,, ні, не буду,, ні, буду,, мабуть, буду,, мабуть, не буду).

Німецька мова, до речі, в цьому плані більш конкретна, бо є магічне слово «doch», яке означає if(Ти не будеш завтра з нами бухати?) = false (себто, «Я буду бухати з вами завтра»).

У розвитку кожної мови трапляється період, коли з неї намагаються викреслити усі «іноземні» слова, замінюючи їх кальками, очевидно, із страху, що мова зникне. Я колись писав сатиричний пост на цю тему «Нове в’ю на модерну українську».

У 22 столітті англійська мова вимирає, як колись латина, а мовою міжнародного спілкування стає арабська. Разом з тим уже на той момент у складі української мови було 70% слів англомовного походження: це я натякав на мови, де 70% слів латинського походження. І, незважаючи на це, українська все одно була самобутньою мовою, а не діалектом англійської, але мовознавці завели срач уже на тему, чи запозичення з арабської не знищать нашу мову:
«
„В меттері фекту, мусимо слідкувати, щоб правопис відповідав рівню модерної української, але з другого хенду не повинні допустити креації українського діалекту англійської, модерна українська є і буде самобутньою мовою, водночас не позбавленою можливості ґровати і девелопати, адже мова, що не девелопає, є мовою мертвою.“

І в факті, модерна українська девелопає з тих часів досить квікльно, і нав маємо посинькати, чи є сенс філологам фарзер припинити реґулювання  лексики, як того вонтав Женґ Чо чи пристати на лесс радикальну позицію щодо поссибілиті частково мову реґулювати, не допускаючи створення українського діалекту арабської?
»

Старий добрий срач між прескрипціоністами (тими, хто вважає, що правила мови треба насаджувати згори, linguistic prescription) та дескрипціоністами (тими, хто за те, що правила мусять лише описувати живу мову та змінюватися разом зі зміною мови, linguistic description) ніколи, напевно, не припиниться. Прескрипціоністи, однак, мають досить слабку leg to stand on, бо всі писемні мови виникли з усної, в якийсь момент розмовну мову зафіксували на письмі й створили правила.

То який сенс ці правила фіксувати на рівні хуйзна-якого століття, якщо реалії міняються? Професор Пономарів пише:
«
Останнім часом у нас дуже багато слів нахапано з англійської мови. Навіщо, наприклад, казати паркінг, коли є стоянка? Прикладів можна наводити безліч. Потрібно спочатку пошукати слів у своїй мові, а для нових створювати власні відповідники.
»

Ніби і добре каже: навіщо запозичувати якесь слово, відповідник якому вже є? От тільки паркінг — це не стоянка, очевидно, професор не знає різниці між «там біля ТЦ є де стати» та «там біля ТЦ є паркінг», а люди, що говорять живою мовою та не є професорами філології, цю різницю знають.

Дескрипціонізм не виключає прескрипції (і навпаки), але в демократичному суспільстві, де не можна указом Партії та Уряду наказати людям, як їм говорити, треба бути обережним у нав’язуванні чогось. Мовознавці можуть пропонувати власні відповідники для іноземних запозичень, але якщо людям ці відповідники не сподобають, мовознавці мусять це прийняти. Якщо дистанцію між мовознавчою українською професорів філології та українською, якою розмовляють люди, не буде скорочено, то прескрипціонізм в Україні просто помре та отримає статус церковнослов’янської мови.

Всі мовознавці мусять розуміти це, хоча, ймовірно, ми мусимо дочекатися свого «майдану» в україністиці.

Літера ğ в турецькій мові не читається. У більшості випадків її функція — це дещо подовжити звучання голосної.

Тому герой сьогоднішніх новин має прізвище Ердоан. Про це знають в Німеччині (ще б пак), і навіть склали сатиричну пісеньку з приспівом:
Erdo wie,
Erdo wo,
Erdo wann.
(Ердо-як, Ердо-де, Ердо-коли, що співзвучно з „Ердоан“)

Бомбануло, між іншим, від цієї пісеньки дуже знатно, хоча вона доволі унила:

— Did you hear about the Frenchman who sat on a loaf of bread?
— A pain in the arse.

Цей пост інформує, що у фірми Doktor Ingenieur honoris causa Ferdinand Porsche Aktiengesellschaft (це повна назва!) літера «е» читається. Фердинанд По́рше, він не француз, і ніяким боком його прізвище не схоже на французьке.

Honoris causa означає, шо його ступінь доктора інженера є почесним, він не захищав дисертації, а отримав його від Штутґартського політеху за розробку двоциліндрового двигуна внутрішнього згоряння.

Я думав, шо Donaudampfschiffahrtsgesellschaftskapitän (капітан Дунайського пароходного товариства) — це віртуальне слово, шо ілюструє можливості мови з побудови довгих складних слів, але це товариство існувало насправді, аж до 1991 року у Відні о_О. Називалося воно, правда, через дефіс: Erste Donau-Dampfschiffahrt-Gesellschaft.

Точніше, чому існувало, існує і досі, просто поділилося на кілька фірм, одна з яких займається вантажними перевезеннями по Дунаю і називається First-DDSG Logistics Holding GmbH.

Тому, капітана корабля цієї фірми в принципі коректно називати Donaudampfschiffahrtsgesellschaftskapitän-ом. Після реформи правопису в 1996 році у цьому слові тепер має бути три літери f (schiff+fahrt = schifffahrt, раніше спрощувалося до schiffahrt), тобто Donaudampfschifffahrtsgesellschaftskapitän.

Кіт, наприклад, як я дізнався, звучить «міяу», а не «мяу». Взагалі, брутальний імідж німецької мови треба розвіювати, німецькою можна і мімімі заспівати:


У коментах до відео дуже багато італійців, бо німецьке Katze (кішка) звучить ідентично до італійського Cazzen (пеніс). Їм дуже смішно, шо пеніс нявчить :)

Остання серія популярного в німецькомовному просторі детективу »Tatort« під назвою «Мертва тиша» знайомить нас із малознаним світом людей, які нічого не чують і називаються тут Gehörlose («позбавлені слуху»).

Вони послуговуються мовою жестів (sign language/Gebärdensprache), яка в цьому фільмі активно використовується. Мова жестів загалом не має ніякого стосунку до мови, шо береться зі звуку, у неї окремий понятійний апарат, граматика і навіть письмо, яким, утім, мало хто користується, зазвичай ці люди в переписці просто користуються спрощеною версією традиційної у даній країні мови. А писемна версія мови знаків — це піктограми, шось на кшалт того, шо знаходять у культурі стародавнього Єгипту (як мені здається). Як правило, однак, тільки дослідники намагаються шось таке створити і розвивати.

Межі мови знаків часто чіткіше окреслені кордонами країн, ніж традиційні мови, бо ці всі мови дуже молоді: і хоча знаки використовувалися віддавна, сучасні мови знаків для тих, хто не чує, походять з 17 століття.

У англомовному світі є дві найбільш поширені мови — British Sign Languge, якою розмовляють у Об’єднаному Королівстві, і American Sign Language у США і Канаді. Ці дві мови є абсолютно різними, їх носії не можуть розуміти один одного.

У німецькомовному просторі мов три: Deutsche Gebärdensprache у Німеччині, Österreichische Gebärdensprache у Австрії та Deutschschweizer Gebärdensprache у Швейцарії та Ліхтештейні.

Швейцарія — єдина країна у світі, де існує аж три мови жестів (і, здається, єдина, де їх більше за одну). Ареал поширення приблизно збігається із ареалом традиційних мов: у німецькомовній Швейцарії користуються Deutschschweizer Gebärdensprache, у франкофонній — Langue des signes Suisse romande, у італійськомовній — Lingua dei segni della Svizzera italiana.

Цікаво, шо існує можливість імплантувати у вухо шось на кшалт «штучного вуха» (Cochlea-Implantat) з мікрофоном і процесором, шо подаватиме сигнали просто на нерв слуху, але ця операція дуже небезпечна, бо є ризик зачепити нерв смаку і нерв зору (і хулі тобі з того, шо лікарня потім компенсацію виплатить?), тому кількість людей, шо на неї зважуються, настільки ж мала, як і кількість людей, шо роблять лазерну корекцію зору (де набагато менше ризиків).

Крім того, існують люди, які не роблять таку операцію з політичних поглядів: імплант цей ніби як погіршує можливість послуговуватися мовою знаків, нищить унікальну культуру людей без слуху і взагалі дискримінує їх, позиціонуючи відсутність слуху як інвалідність, тоді як люди, шо мають такі погляди, вважають, шо це просто ніби як інший етнос. Ну, коротше, старі добрі срачі на тему консоль vs графічний інтерфейс, LaTEX vs Word, механічна коробка vs автомат тощо, тіки тут ситуація загострена тим, шо поставити імплантат — непросте рішення.

А от вимкнути його можна в будь-який момент, і у фільмі, власне, показана така ситуація, коли дівчина, шо мала імпантат, зустрічалася з хлопцем, шо не мав і був сильно проти, вона його вимикала.

Мову жестів у фільмі перекладали уривками слів, шо дозволяє нам відчути себе на місці людей без слуху, які вміють читати по губах, але лише окремі слова, а увесь сенс речення їм доводиться додумувати з контексту. Дуже крута ідея, ну і те, шо взяли акторів, які реально нічого не чують, це мегареспект: зазвичай таким людям дорога у кіно заказана.

Словом, дуже рекомендую подивитися (з 20 до 6:00 за центральноєвропейським часом, це пов’язано з віковим обмеженням 12 років). Спойлерити сюжет не буду: детектив як детектив. Когось убил, хтось вижив, стрілянина, кров, допити — оце все.

Картопля фрі словенською називається «pomfrit». Навіть не знаю, чому я не маю фотки цього.

— Куме, а знаєш, як ці срані алемани називають наш пом фrіт?
— Як?
— Поммес фрітес.
— Сука бля, повбивав би!

(десь у 800 км на Схід від Парижа)
— Куме, а знаєш, як ці кляті слов’яни називають наші pommes frites, шо їх наші предки вирощували з часів кам’яного віку, а потім американці вкрали рецепт?
— Як?
— Pomfrit.
— Блять, повбивав би!

(у 500 на південь від Мюнхена)
— Куме, а ти знаєш, як ці українці називають наш рідний традиційний словенський помфріт?
— Як?
— Kartoplja fri.
— ...