Mercédès Jellinek

Головна фабрика і штаб-квартира Mercedes-Benz знаходиться у Штутґарті на вулиці Мерцедес Єллінек — людини, що дала назву цій марці автомобілів:


Ну це відомий факт. Менш відомим є те, що насправді автомобіль назвали зовсім не на честь її, а на честь її тата Еміля, що працював консулом Австро-Угорщини в країнах Південної Африки та періодично їздив у Ніццу поганяти на автівках. Еміль Єллінек познайомився з Ґоттлібом Даймлером, який штампував свої перші автівки, але у них не було назви. Точніше, вони носили назву Даймлерової фабрики двигунів DMG (Daimler-Motoren-Gesselschaft). Єллінек був першим покупцем автівок DMG, якому вони дуже сподобались, і він запропонував Даймлеру співробітництво в плані їх продажу поважним і багатим людям.

На гонках у Ніцці Єллінек брав участь під нікнеймом «Мерцедес» (на честь своєї доньки, звісно), а оскільки він досягав у змаганнях успіху, він незабаром прославився там, власне, як Monsieur Mercédès. Автомобілі, на яких він їздив, тамтова публіка теж стала називати мерцедесами, і саме тому Єллінку спала на думку називати їх так офіційно замість бюрократичного DMG. З часом вони з Даймлером так і зробили, а Єллінек змінив ім’я на Еміль Єллінек–Мерцедес.

Слава Богу, тоді не було Фейсбука з його тупорилою концепцією «реального імені», а тому можна було представлятися нікнеймом. Дякуючи цьому ми знаємо цей автомобіль як Мерцедес–Бенц, а не Єллінек–Бенц (Бенц додався, коли Даймлер і Бенц у 1926 році об’єдналися у одну фірму).

Рекорд швидкості на магнітній подушці: Сінкансен розігнався до 603 км/год!

Колія на магнітній подушці була колись як зараз електроавта: майбутнім, яке, вірили всі, ось-ось настане. У Берліні навіть колись була лінія метра на магнітній подушці. Але воно не настало: всі тестові лінії було поступово закрито, а ті лінії, які є, не розбудовувалися далі. Причина — економіка.

Кошт будівництва і обслуговування колії на магнітній подушці у кілька разів вищий, ніж традиційної залізниці, яка з кінця 80-х почала давати доволі серйозні результати у плані швидкості. Амбітний проект магнітної лінії Шанхай—Бейджінг замінили традиційною залізницею, шо фігачить 300 км/год, а експериментальну лінію від Шанхаю до летовища, на якій я катався у 2013 році, не подовжили навіть до центру міста. Це дуже крута штука, яка розганяється до 420 км/год, але стояння в чергах, шоб на ній покататися, убиває увесь виграш в часі порівняно з метром. Утім, влада Шанхаю і не приховує особливо, шо це просто атракціон, а не транспорт:

Тим більше дивно мені було дізнатися, шо в Японії будують 286-кілометрову лінію на магнітній подушці, яка має з’явитися у 2027 році. Лінією цією буде їздити Shinkansen L0 з операційною швидкістю 505 км/год. Японці знають шось, чого не знає решта світу?

Так чи інакше, 20 квітня 2015 року потяг L0 на тестовій лінії розігнався до 603 км/год, шо я зовсім проїбав. У традиційної залізниці рекорд тримає TGV, там 575 км/год, але TGV не їздить (і не буде їздити) з операційною швидкістю 500 км/год, так шо якщо цю лінію збудують, це буде найшвидша міжміська залізниця у світі і безсумнівний убивця авіації з її тупорилими правилами безпеки та іншими незручностям.

Ох же ці німецькі прізвища

«Кабінет [міністрів] підтримує міністерку екології гостро», — читаю текст і не розумію. Шо значить «гостро підтримує»? Зазвичай слово «гостро» вживається поруч з «критикою», і там воно пасує. Але гостро підтримувати?

А нє, здалося. Міністерку так звати, Ульріка Гостро (Ulrike Scharf).

Найкрасивіша, шо я бачив

Це броварня-ресторація з Франконської Швейцарії. На кришці намальований не рендомний будинок, а саме вона: