![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Цікава стаття у «Die Zeit»-і 1950 року: «У вас є вибір: віза або тюрма», як двоє німців (точніше, один німець і американка з німецьким громадянством) отримали проблеми по дорозі додому з Франції, бо в них не було транзитної бельгійської візи. У цьому пості переклад за винятком деяких (малоцікавих) моментів. Гіперпосилання мої (ведуть переважно на мапи для розуміння географічної ситуації).
„
...Почалося із паспортного контролю в Еркеліні, де чиновник тренованим оком миттєво визначив, шо у той час як поїздка до Іспанії через Австрію та Італію відбулася законно, для зворотньої поїздки з Іспанію через Бельгію не було транзитної візи. Він мовчки забрав паспорт і пішов, як я оптимістично думав, радитися із своїм начальником. З терпінням і покорою, до якої звик як від багаторічного досвіду поводження з бюрократами, очікував я, а поруч хвилювалася американка німецького походження, шо лишилася вірною німецькому паспорту, а так само, як і я, не потурбувалася про бельгійську візу. Вона їхала до Гамбурґа із своєю дванадцятирічною дочкою.
Спочатку нічого не відбувалося. Потяг їхав далі, і ми разом з ним. Ми проїхали через усю Бельгію. І лише на бельгійсько-німецькому кордоні, у Гербесталі, з’явився новий чиновник, що попрохав паспорти. І лише в цей момент ми дізналися, шо його колега, який заходив у Еркеліні, після завершення контролю зійшов із нашими паспортами у Шарлєруа, і що нас — мене і американку — багато разів прохали по гучномовцю у Льєжі та Намюрі покинути потяг. Це було дуже підозріло, шо ми не послухали цих вимог. Залізнична поліція наказала нам зійти, це відбулося у Гербесталі, неподалік Аахена.
Наступного ранку нам мали зателефонувати та повідомити, як забрати паспорти, аби ми могли поєднатися з Sûreté: так турбувався про нас приязний і товстий капелюх бельгійського порядку. Наступного ранку з’явилися інші поліціянти, зовсім неприязні, шо повідомили нам, шо ми маємо поїхати за паспортами назад до Еркеліна, на французький кордон.
Лише через дев’ять годин і три пересадки опинилися ми з дитиною і шістьма валізами у Еркеліні, де ми сподівалися через годину знову сісти на експрес у напрямку північного сходу. Перша проблема: штаб-квартира залізничної поліції знаходилася не на вокзалі, а в 30-40 хвилинах пішки від нього. Телефонна розмова завершилася другою катастрофою: бельгійська поліція вислала паспорти до Жьомона на французький бік кордону. Ми мусили перейти європейський кордон без паспортів, бо так зробили паспортні контролери!
Коли поліція по телефону побачила, шо це неможливо, забрала вона паспорти через кордон. Через годину з’явилися поліціянти, шо виглядали як коменданти пожежної служби 1912 року народження, і поставили нам альтернативу: іти пішки через кордон або sejour у бельгійській в’язниці.
І ми потягнули свої валізи, у той час, як обидва кавалери непривітно і безтурботно йшли попереду. Американка, її дитина і я, тяжко дихаючи, тягнулися до абсолютно нерятівного невідомого кордону. Нарешті шлагбаум! Шість французів сиділо на тому боці та з інтересом спостерігали, як бельгійці віддавали нам паспорти з оптимістичною настановою, що якщо ми знову ступимо на бельгійську територію, нас буде негайно заарештовано.
— Хто може нам допомогти?
— Бельгійський консул у Парижі!
Була дев’ята година вечора. Найближчий потяг до Парижа, як ми дізналися, від’їжджав о шостій ранку від Жьомона, а до вокзалу було 5 кілометрів! Американська подруга по нещастю була у той час повністю заламана жахливим поводженням у Європі: ось у шо перетворилося повернення по 20 роках!
Єдине, шо тоді тішило, це що французи щиро переймалися нашою долею і потурбувалися, щоб мати і дочка з валізою були підвезені до вокзалу Жьомона на авті, що проїжджало по дорозі. Я намагався заспокоїтися за допомогою пачки Cameis, але один з чоловіків сказав: „Я не можу потурбувати американку, а тому ти, краут, теж не палитимеш.“
...
І тут з’явився один цивіліст, шо працював на митниці, і якого інший назвав Aviateur-ом, бо, як він пізніше пояснив, він під час війни був бравим льотчиком. Він послухав мою історію і вирішив допомогти, а саме поміняти мої 40 дойчмарок: я не їв 36 годин, бо витратив останні франки на білет. Він пішов до міста пошукати щастя. Нічого не вийшло, і я опинився в Жьомоні без жодного франка...
Несподівано знову з’явився «авіатор», мій янгол-рятівник. Цього разу він привіз свою дружину і запропонував нам переночувати у його помешканні та шось з’їсти.
— Господи Ісусе, і таке ще буває? Така готовність допомогти!
— Знаєте, я воював у обох війнах щочотири роки проти німців. Я тепер вважаю, шо мусить усе помінятися, але ми не можемо чекати на політиків. Кожен мусить шось зробити для взаємного порозуміння.
Як проходили ми крізь нічний Жьомон до їхнього малого будиночку, де троє дітає бігали туди-сюди, аж поки не вляглися спати та не звільнили для нас два спальних місця. Там ми троє сиділи довго за столом і говорили про Францію і Німеччину, і Європу, і вперше розмова на ці теми набула людяного вмісту.
Наступного дня, як я перед обідом зустрівся з бельгійським консулом у Парижі з приводу двох забутих дозволів на в’їзд, від тієї атмосфери не лишилося і сліду. Консул дивився на цю недбалість, як розлючений бульдог. І в той час, як він виконав свій обов’язок у моєму паспорті, він відмовився вклеювати візу американці, бо вона не подала фотографії, а заяву могла підписати не особисто, бо вона лишилася у Жьомоні. Він сказав, шо вона має приїхати до Парижа особисто. Усі мої пояснення, шо у неї не було ані грошей, ані дозволу на в’їзд до Франції, бо її [одноразова] віза була використана, і що тільки він зможе врятувати її від того, шоб провести решту свого життя на кордоні, на консула не подіяли. Невдачею завершилася і моя друга спроба переконати консула по обіді. Це була остання можливість, бо за півгодини від’їжджав мій потяг, на який за нашою домовленістю мала сісти моя приятелька по нещастю в Жьомоні — власне, це був той самий потяг, яким ми три дні тому виїхали з Парижа.
Що мала зробити нещасна жінка, шо не говорила ані слова французькою, була з заламаними нервами, сама і безпорадна? Залишалася лиша одна можливість: взяти з собою дитину, що з її американським паспортом не потребувала візи, і разом з багажем відправити до Гамбурґа (цілі подорожі), аби жінка могла спокійно з’їздити до Парижа. Як це можливо організувати протягом двох хвилин зупинки в Жьомоні? Страшно уявити! Але це вдалося, тим не менш.
Дитина плакала і не хотіла зі мною, мати у хвилюванні розбила шибку у вокзальних дверях, і керівник вокзалу негайно зажадав сплату готівкою, у той час як наша гостинна господарка з попереднього вечора кидала валізи у потяг, що їхав, з якого численні групи глядачів спостерігали за цією виставою. Було важко, але це вдалося.
Я ма дванадцять годин на те, шоб подумати, шо усі люди в світі, шо мають владу, такі огидні, та мав багато часу — дитина мовчала усю дорогу — на те, шоб заспокоїти себе, шо в густому павутинні владної залежності, бюрократії та злості, знаходяться такі, шо серед цих нелюдей виховали в собі готовність до допомоги і порозуміння.
“
„
...Почалося із паспортного контролю в Еркеліні, де чиновник тренованим оком миттєво визначив, шо у той час як поїздка до Іспанії через Австрію та Італію відбулася законно, для зворотньої поїздки з Іспанію через Бельгію не було транзитної візи. Він мовчки забрав паспорт і пішов, як я оптимістично думав, радитися із своїм начальником. З терпінням і покорою, до якої звик як від багаторічного досвіду поводження з бюрократами, очікував я, а поруч хвилювалася американка німецького походження, шо лишилася вірною німецькому паспорту, а так само, як і я, не потурбувалася про бельгійську візу. Вона їхала до Гамбурґа із своєю дванадцятирічною дочкою.
Спочатку нічого не відбувалося. Потяг їхав далі, і ми разом з ним. Ми проїхали через усю Бельгію. І лише на бельгійсько-німецькому кордоні, у Гербесталі, з’явився новий чиновник, що попрохав паспорти. І лише в цей момент ми дізналися, шо його колега, який заходив у Еркеліні, після завершення контролю зійшов із нашими паспортами у Шарлєруа, і що нас — мене і американку — багато разів прохали по гучномовцю у Льєжі та Намюрі покинути потяг. Це було дуже підозріло, шо ми не послухали цих вимог. Залізнична поліція наказала нам зійти, це відбулося у Гербесталі, неподалік Аахена.
Наступного ранку нам мали зателефонувати та повідомити, як забрати паспорти, аби ми могли поєднатися з Sûreté: так турбувався про нас приязний і товстий капелюх бельгійського порядку. Наступного ранку з’явилися інші поліціянти, зовсім неприязні, шо повідомили нам, шо ми маємо поїхати за паспортами назад до Еркеліна, на французький кордон.
Лише через дев’ять годин і три пересадки опинилися ми з дитиною і шістьма валізами у Еркеліні, де ми сподівалися через годину знову сісти на експрес у напрямку північного сходу. Перша проблема: штаб-квартира залізничної поліції знаходилася не на вокзалі, а в 30-40 хвилинах пішки від нього. Телефонна розмова завершилася другою катастрофою: бельгійська поліція вислала паспорти до Жьомона на французький бік кордону. Ми мусили перейти європейський кордон без паспортів, бо так зробили паспортні контролери!
Коли поліція по телефону побачила, шо це неможливо, забрала вона паспорти через кордон. Через годину з’явилися поліціянти, шо виглядали як коменданти пожежної служби 1912 року народження, і поставили нам альтернативу: іти пішки через кордон або sejour у бельгійській в’язниці.
І ми потягнули свої валізи, у той час, як обидва кавалери непривітно і безтурботно йшли попереду. Американка, її дитина і я, тяжко дихаючи, тягнулися до абсолютно нерятівного невідомого кордону. Нарешті шлагбаум! Шість французів сиділо на тому боці та з інтересом спостерігали, як бельгійці віддавали нам паспорти з оптимістичною настановою, що якщо ми знову ступимо на бельгійську територію, нас буде негайно заарештовано.
— Хто може нам допомогти?
— Бельгійський консул у Парижі!
Була дев’ята година вечора. Найближчий потяг до Парижа, як ми дізналися, від’їжджав о шостій ранку від Жьомона, а до вокзалу було 5 кілометрів! Американська подруга по нещастю була у той час повністю заламана жахливим поводженням у Європі: ось у шо перетворилося повернення по 20 роках!
Єдине, шо тоді тішило, це що французи щиро переймалися нашою долею і потурбувалися, щоб мати і дочка з валізою були підвезені до вокзалу Жьомона на авті, що проїжджало по дорозі. Я намагався заспокоїтися за допомогою пачки Cameis, але один з чоловіків сказав: „Я не можу потурбувати американку, а тому ти, краут, теж не палитимеш.“
...
І тут з’явився один цивіліст, шо працював на митниці, і якого інший назвав Aviateur-ом, бо, як він пізніше пояснив, він під час війни був бравим льотчиком. Він послухав мою історію і вирішив допомогти, а саме поміняти мої 40 дойчмарок: я не їв 36 годин, бо витратив останні франки на білет. Він пішов до міста пошукати щастя. Нічого не вийшло, і я опинився в Жьомоні без жодного франка...
Несподівано знову з’явився «авіатор», мій янгол-рятівник. Цього разу він привіз свою дружину і запропонував нам переночувати у його помешканні та шось з’їсти.
— Господи Ісусе, і таке ще буває? Така готовність допомогти!
— Знаєте, я воював у обох війнах щочотири роки проти німців. Я тепер вважаю, шо мусить усе помінятися, але ми не можемо чекати на політиків. Кожен мусить шось зробити для взаємного порозуміння.
Як проходили ми крізь нічний Жьомон до їхнього малого будиночку, де троє дітає бігали туди-сюди, аж поки не вляглися спати та не звільнили для нас два спальних місця. Там ми троє сиділи довго за столом і говорили про Францію і Німеччину, і Європу, і вперше розмова на ці теми набула людяного вмісту.
Наступного дня, як я перед обідом зустрівся з бельгійським консулом у Парижі з приводу двох забутих дозволів на в’їзд, від тієї атмосфери не лишилося і сліду. Консул дивився на цю недбалість, як розлючений бульдог. І в той час, як він виконав свій обов’язок у моєму паспорті, він відмовився вклеювати візу американці, бо вона не подала фотографії, а заяву могла підписати не особисто, бо вона лишилася у Жьомоні. Він сказав, шо вона має приїхати до Парижа особисто. Усі мої пояснення, шо у неї не було ані грошей, ані дозволу на в’їзд до Франції, бо її [одноразова] віза була використана, і що тільки він зможе врятувати її від того, шоб провести решту свого життя на кордоні, на консула не подіяли. Невдачею завершилася і моя друга спроба переконати консула по обіді. Це була остання можливість, бо за півгодини від’їжджав мій потяг, на який за нашою домовленістю мала сісти моя приятелька по нещастю в Жьомоні — власне, це був той самий потяг, яким ми три дні тому виїхали з Парижа.
Що мала зробити нещасна жінка, шо не говорила ані слова французькою, була з заламаними нервами, сама і безпорадна? Залишалася лиша одна можливість: взяти з собою дитину, що з її американським паспортом не потребувала візи, і разом з багажем відправити до Гамбурґа (цілі подорожі), аби жінка могла спокійно з’їздити до Парижа. Як це можливо організувати протягом двох хвилин зупинки в Жьомоні? Страшно уявити! Але це вдалося, тим не менш.
Дитина плакала і не хотіла зі мною, мати у хвилюванні розбила шибку у вокзальних дверях, і керівник вокзалу негайно зажадав сплату готівкою, у той час як наша гостинна господарка з попереднього вечора кидала валізи у потяг, що їхав, з якого численні групи глядачів спостерігали за цією виставою. Було важко, але це вдалося.
Я ма дванадцять годин на те, шоб подумати, шо усі люди в світі, шо мають владу, такі огидні, та мав багато часу — дитина мовчала усю дорогу — на те, шоб заспокоїти себе, шо в густому павутинні владної залежності, бюрократії та злості, знаходяться такі, шо серед цих нелюдей виховали в собі готовність до допомоги і порозуміння.
“
