Жуки, або чому я не люблю кримнаш

Крим у більшості людей асоціюється з його південним берегом: чистими гальковими пляжами, горами, серпантинами, душевним радянським хамством і портвейном «Масандра». Це, однак, якщо ви уважно подивитеся на мапу, лише 5% Кримського півострова.

Справжній Крим — це унилий степ із засохлою рослинністю, душевне українське хамство, медузи і жуки. Північний берег Криму, Христя, був захоплений тими пролетаріями усіх республік Совіцького Союзу, яким за своїм статусом не положено було відпочивати на півдні. Підприємство, де працювало більшість моїх родичів, володіло у роках 1990-х там цілим дачним селом, що складалося із дерев’яних будиночків на березі смердючого Чорного моря.

Медузи, Христя, з’являлися на початку серпня, тоді вони ше були маленькі. А ближче до кінця вони перетворювалися на величезних істот, шо реально жалили, якщо неуважно доторкнутися до їх тентаклів. В будь-якому випадку водилися медузи на малій глибині, тому з’їбатися від них було можна, просто відпливши від берега. У мене ше досі зберігся рефлекс: потрапляючи в море, гребти з усіх сил якнайдалі від берега, шоб насолодитись морем, вільним від цих мудацьких творінь, шо Господь Бог створив у п’ятницю ввечері, вижравши не одну пляшку односолодового шотландтського віскі. У Середземному морі нема насправді медуз, але рефлекси то лишилися. Нас не наїбеш!

Жуки, Христя, з’являлися вночі, вони були послані Трупом Леніна для того, шоб нагадати совіцькій людині її основне призначення: страждати. Як тільки заходило сонце, на селі вмикалися вуличні ліхтарі, які приваблювали тисячі невідомих мені жуків. Потім вони билися об ліхтар, падали додолу і стати заповзати в усі будинки мешканців через усі щілини, яких там не бракувало, адже будували їх нашвидкуруч, не розраховуючи, шо там хтось буде жити взимку. Якщо щілин не вистачало, жуки тихенько жували стіни: смачно же. Отож, Христя, півночі проходило з капцем в руці, яким усі члени нашої маленької сім’ї убивали жуків. У Таїландії з них би відразу зробили шашлик і запивали по ходу діла пивом. Але на той момент я був неповнолітній, тому ніякого пива мені не було положено, а з шашликом теж не склалося, бо ми були, еее, не в Таїландії.

Шо робити, якщо ти заїбався убивати жуків, а вони все лізуть і лізуть? А тоді ти падаєш мертвим на ліжко і від знесилення сподіваєшся, шо заснеш швидко. Але це не було у їх планах: жук, який просочився крізь щілини в стінах або прогриз їх собі сам, і не був убитий капцем ударника соціалістичної праці, розправляв крила і летів до свободи. «Ми здобули!» — думав собі жук. «Ну, тепер по пійсят і спати», — думав собі жук. Але на його шляху зненацька опинилася стеля. Бдижь! Жук утратив свідомість і під дією ґравітаційного поля планети Земля падав вертикально вниз. Куди? Правильно: в ліпшому випадку на ліжко, а в гіршому — на ноги, руки і голови ударників соціалістичної праці, шо півночі намагалися знищити жуків. Ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!

Таким було моє дитинство. А тепер, швидше за все, на тому ліжку тепер трахаються ударники та ударниці соціалістичної праці з якогось Уралмашу чи там Норільського комбіната, яким профком не зміг презентувати місця у санаторії на південному березі. І тому вони опинилися тут. І в момент кульмінації Geschlechts-, значить, verkehr-у між ударницею соціалістичної праці на ім’я Дарья та ударником на ім’я Владимир, шо прилетіли у цей божественний край із сонячного Ерофея Павловича (це таке місто є), в момент кульмінації шаленого кохання тихе дзижчання переривається стуком, і на хитросплетені тіла падає великий чорний жук (куди падає, нехає читач додумає сам — багато простору для фантазії). І тиху серпневу ніч у кримському степу перериває зойк: «Кримнааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааш!»

А ви казали дрони, безпілотники.