Фінанси по неділях: як »друкують« гроші?

Стара, але дуже хороша стаття на «Форбсі»: «Money Growth Does Not Cause Inflation!» Заголовок чуть жовтуватий, бо автор намагається боротися із популярним міфом, шо інфляція спричинена друком грошей центральним банком. Насправді автор не тільки не спростовує цей міф, він пояснює, звідки він узявся і як узагалі це все працює.

Цей приклад є дуже цікавою ілюстрацією до різниці між наукою і релігією (я не маю нічого до релігійних культів, а маю на увазі вірування, які маскуються під науку, справжні релігійні культи не приховують, шо вони базуються на вірі): переконання, шо інфляція є наслідком зростання грошової маси не є хибним, але воно базується на певних аксіомах і перестає діяти, коли ці аксіоми порушуються. Так от, коли людина забуває про аксіоми і припущення, на яких базується певна теорія, або заперечує, шо ці аксіоми можуть на завжди виконуватися, ми маємо справу із віруванням, релігійним культом. Кожен в принципі найзатятіший науковець може в певний момент стати служителем релігійного культу, тому шоб того не сталося, треба завжди бути на стрьомі і задумуватися над тим, в який момент та чи інша теорія перестає працювати.

При цьому зовсім нема нічого поганого в тому, шоб продовжувати нею користуватися: я стикався багато разів із тим, коли якась теорія а ля «сферичний кінь у вакуумі» давала дуже гарні результати у випадку кубічних коней у соляній кислоті. Так буває і то добре, просто треба бути в будь-який момент готовим до лажі, шо теорія уже не спрацює.

Повертаючись до наших баранів: у статті автор наводить нафтову кризу 70-х років як приклад, коли твердження «інфляція—це друк грошей» виконувалося у зворотній бік: інфляція призвела до друку грошей. Зростання ціни на нафту спричинило зростання собівартості усіх товарів у США, це спричинило попит на кредитні гроші з боку бізнесів, і Федеральний Резерв викупив у банків облігації державного боргу, шоб вони мали чим ці кредити видавати.

Але я не про те. Я про те, шо, власне, таке «друк грошей». Цією фразою оперують у політичних дискусія, не сильно замислюючись, шо це, власне, означає. Ну ок, центральний банк надрукував готівку або просто збільшив суму безготівкових грошей у себе на, там, один трильйон тугриків, помінявши циферки в Екселі (хто йому заборонить?). Але цей факт ніяк не впливає на загальну кількість грошей в економіці. Яким чином гроші туди потрапляють? Ну не вивозить же центральний банк готівку у вагонах та роздає всім охочим, правда?

Ось це — найбільш цікавий, як на мене, процес.

Так от, блять, є кілька способів «надрукованих» грошей до країни:
1. Видача кредитів приватним банкам. Під відсоток, який сам же центральний банк і встановлює, і який стає «базою» для кредитної ставки приватних банків, які конкурують між собою, але, природно, не можуть видавати кредити дешевше, ніж отримали від центрального банку;
2. Купівля облігацій державного боргу. Приватні банки використовують облігації боргу як один із способів зберігання великих сум грошей, коли центральний банк купує в них ці облігації, він це робить за гроші, які сам і надрукував.

Так от, фокус у тому, шо банки не мають ніякого обов’язку ані продавати облігації, ані брати кредити, тому для того, шоб  надруковані гроші потрапили в економіку та зменшили вартість валюти, банки мають захотіти це зробити. А хулі вони можуть захотіти? А тільки можуть тоді, коли від цієї додаткової готівки отримати зиск, впаривши її підприємствам та особам. У першу чергу підприємствам, бо люди беруть кредити тіки тоді, коли їхня фінансова ситуація стабільна, а от підприємства без кредитів вижити не можуть, особливо малі підприємства.

Разом з тим, підприємства теж не беруть кредитів, якщо не можуть його віддати (в Німеччині от хуй тобі хто дасть кредит без доброго бізнес-плану, який експерти банку будуть оцінювати на реалістичність), отож вони беруть кредитів, шоб розбудувати своє виробництво, найняти працівників і випускати товари, які продаватимуть і віддаватимуть кредити цим.

Таким чином, блять, з попиту на товари, шо виробляють підприємства, виникає попит на кредити з їх боку, а з попитів на кредити для підприємств виникає попит на додаткові гроші у банків. Без попиту на гроші їх друк не має ніякого сенсу.

Так а звідки виникає цей додатковий попит на гроші?
Попит на гроші є наслідком їх нестачі. Ми згадаємо, що гроші — то боргові розписки, які люди та підприємства отримують за їх працю, товари, ресурси. Ці розписки вони потім можуть обміняти на працю, товари, ресурси інших людей.

Однак, фокус в тому, шо гроші можна витратити не відразу, натомість люди і підприємства потребують сталого притоку готівки, шоб виживати. Якщо занадто багато людей, що мають гроші, перестають їх витрачати, підприємства не можуть продати товар і виплатити співробітникам зарплатню (в більш м’якому варіанті — зарплатня зменшується). В свою чергу, люди, які отримали меншу зарплатню, купують менше товарів — підприємства отримують менше прибутку і платять співробітникам меншу зарплатню, і так по колу. Так виникає фінансова криза, спричинена браком достатньої кількості грошей у економіці.

Власне, шоб пофіксити це, центральний банк і друкує гроші, купує за них облігації державного боргу, приватні банки видають кредити, підприємства платять заплатню — словом, спіраль закручується у зворотньому напрямку.

Така політика центрального банку називається «кількісним полегшенням» (quantitative easing).

Тобто, по суті, центральний банк грабує тих, хто заощаджує?
Ну, Нобелівські премії платяться із відсотків на заощадженнях Альфреда Нобеля, от уже сто з гаком років. Кожен рік п’ять мільйонів єврів. Грошей поки шо вистачає, нє?

Звичайно, складно заперечити, шо політика центрального банку часто заоохочує витрачати грошей замість того, шоб їх заощаджувати, але загалом відсотки по депозитах сплачуюються з відсотків за виданими кредитами. Які беруться з надрукованих грошей. Отже, друк грошей знецінює заощадження тільки тоді, коли депозитна ставка нижча за інфляцію, але в довгостроковій перспективі так не є. Тому, друк грошей, коли він стимулює економіку, тільки примножує заощадження, а не зменшує їх.

Приватний сектор теж друкує гроші
Звичайно, взяти кредит у банку — не єдиний спосіб отримати гроші для підприємства. Другий спосіб це надрукувати свої власні облігації боргу і продати їх усім зацікавленим. Це називається «акції», підприємство може друкувати їх скільки завгодно, а для купівлі-продажу існує біржа.

Не буду детальніше на цьому зупинятися, але ефект в принципі той самий: акції дають гроші, на них будується підприємство, наймаються люди, продаються товари — на зароблені гроші платяться дивіденди. Акції, на відміну від кредитів, повертати не потрібно, але їх вартість (і, як наслідок — можливість додруковувати акції у майбутньому) залежить від фінансового успіху підприємства, тому воно не може їх друкувати в нескінченість у сподіванні, шо хтось купуватиме.

То шо ти мені за хуйню розповідаєш, у 1995 році моя зарплатня була 10 доларів, а ти кажеш, шо друк грошей — то добре?
Гіперінфляція — цікава, звісно, тема. Як я написав вище, друк грошей не означає, шо вони викидаються з вікна всім охочим, банки мають захотіти ці гроші отримати. Однак, ця схема ламається, коли центральний банк не є незалежною від уряду установою (по суті, окремою гілкою влади). Якщо центральний банк є лише міністерством в уряді, то в того може виникнути бажання вказувати йому, скільки друкувати грошей. Понадто, ніщо в цьому випадку не заважає уряду просто домалювати нулі у своєму бюджеті, наказавши центральному банку додрукувати відповідну готівку.

Якщо це трапляється, то друк грошей уже ніяк не пов’язаний із попитом на гроші, і це те, що спричинює гіперінфляцію — коли пропозиція грошей перевищує попит на них. Як тільки люди дізнаються, шо уряд бере, друкує грошей і з них компенсує дефіцит бюджету, вони починають витрачати свої заощадження у страху, шо завтра валюта знеціниться. Саме тому ціни зростають набагато більше під час гіперінфляції, ніж уряд друкує грошей. Уряд-то може лише один раз надрукувати, може зовсім трошки додрукувати, але як тільки про це дізнаються, довіра до валюти падає до нуля, і це розкручує гіперінфляційну спіраль.

У сильних демократіях дії центрального банку завжди незалежні, він контролює, шоб ані приватні банки, ані урядова скарбниця не домальовували циферки на своїх рахунках. Не можна сказати, шо уряд зовсім не має на нього впливу, кінець кінцем керівництво центрального банку ним частково або повністю призначається. Так, Federal Reserve Board of Governors призначається президентом США, президент і віце-президент німецького Бундесбанку призначається федеральним урядом, решта членів ради директорів — федеральним президентом на термін 8 років, керівництво ЄЦБ — за узгодженим рішенням голів урядів(президентів) країн-членів Єврозони. Звільняти їх вони, однак, права не мають, тому керівництво центральних банків після призначення не потребує узгоджувати свою політику з урядом, шоб сподобатись йому (як мінімум до наступних виборів, звісно).

Тому не дивно, шо випадки безконтрольного друку грошей та гіперінфляції траплялися або у авторитарних країнах, або у слабких демократіях, де інститути влади не розділені і по суті підконтрольні уряду (президенту).

Так, блять, давай спочатку. Центральний банк надрукував гроші, продав їх банкам, тобто загальна кількість грошей зросла. І шо, блять, це не викликає інфляцію? Шось ти намутив тут.
У статті, яку я навів на початку цього посту, говорять про пропозицію грошей (money supply), яку не слід плутати із загальним об’ємом грошової маси. Пропозиція грошей — це гроші, які циркулюють у транзакціях купівлі-продажу, гроші, які знаходяться на поточних рахунках і в будь-який момент можуть бути витрачені. Загальний об’єм грошової маси складається з пропозиції грошей плюс гроші, тимчасово недоступні для економіки, шо перебувають на банківських депозитах. Утім, гроші, які хтось тримає «під матрасом» і не збирається витрачати у найближчий час, теж не входять до пропозиції грошей.

Коли люди масово кладуть гроші на довгострокові депозити, пропозиція грошей у економіці зменшується, тоді як об’єм грошової маси лишається той самий. Якщо центральний банк зменшить вимаганий об’єм резервів, які повинні мати приватні банки, то вони зможуть видати більше кредитів, збільшивши пропозицію грошей, хоча знову ж таки, об’єм грошової маси не змінювався.

Звичайно, якщо центральний банк друкує гроші, і вони потрапляють в економіку, об’єм грошової маси зростає. Однак, пропозиція грошей при цьому лише повертається до того рівня, який був до браку грошей, тому ціни не мусять зростати.

Однак, рано чи пізно депозити теж повернуться в економіку, тому збільшення грошової маси таки призведе до інфляції, але станеться це не через рік і не через два. Це довгостроковий ефект, який призводить до того, шо сто єврів сьогодні і сто єврів 15 років тому мають різну купівельну спроможність.

Це однозначний мінус декретної валюти: вона потребує постійного збільшення грошової маси і в довгостроковій перспективі знецінюється, аж поки не буде проведено деномінацію.

Як це пофіксити, і чи треба це фіксити, я не знаю.

Давай перейдемо на євро (золото, швейцарський франк), йопта
Не те, шоб немає країн, які не мають власної монетарної політики, але, схоже, не сильно від того мучаються, але це зовсім не означає, шо такий досвід підійде усім. Колишні французькі колонії Африки продовжують використовувати колоніальну валюту франк CFA (абревіатура розшифровується як «французькі колонії в Африці», але зараз її політично слушно розшифровують як «фінансова спільнота Африки»), яку Банк Франції жорстко прив’язував спершу до франка, а тепер до євра. Зімбабве після нещодавньої гіперінфляції, яка побила рекорд райхсмарки Ваймарської республіки, перейшла на американський долар. Чорногорія використовувала німецьку марку ще тоді, коли вона входила до конфедерації Сербія і Чорногорія (у Сербії тоді були свої динари), а потім замінила її на євро і досі його юзає, як і, здається, Косово.

Однак, великі країни можуть мати великі проблеми, пов’язані з браком пропозиції грошей. Грецька криза — один з таких прикладів. Не заперечуючи корупцію і загальний розгардіяш у цій країні, я вважаю, шо все-таки основна проблема переддефолтного стану Греції — це заборона ЄЦБ викуповувати облігації грецького боргу. Складно сказати, чи не було б тієї самої проблеми з драхмою, але криза б тоді однозначно була набагато слабшою.

Відтак, перехід на іноземну валюту має сенс тільки тоді, коли центральний банк є слабким, непрофесійним і не може проводити адекватну монетарну політику, або тоді, коли країна є достатньо маленькою, шоб виникла проблема з браком пропозиції грошей («маленька» тут не в смислі території, а в смислі ВВП і розміру фінансового ринку. Швейцарія, наприклад, — це фінансово велика країна).