Фрайласінґ (Freilassing)

«Тарас Григорович колись у своєму вірші визначив цю національну ідею. Він сказав – садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть і т.д. Ось і вся національна ідея... Або ще радикальніше – від’їбіться від нас, англійською це буде елегантно – fuck off»,— казав свого часу класик.

Колись у Зальцбурґа було передмістя на Заході, що називалося Зальцбурґхофен. У 1814 році Баварія віддала Зальцбурґ, а кордон між Баварією та Австроугорщиною пройшов річками Зальцах і Заалах. Це означало, що Зальцбурґхофен тепер був відділений від Зальцбурґа шлагбаумом.

У кінці 19 столітті через Зальцбурґхофен пройшла залізнична лінія Мюнхен—Зальцбурґ, що створило додаткові робочі місця. Місцеві мешканці свій добробут завдячували Зальцбурґу, але були відділені від нього кордоном — ідеальна реалізація наведеного у першому абзаці мотто. У 1923 році цей факт вирішили увічнити і назвали місто Від’їбисьбурґом, тобто Фрайласінґом:


freilassen (від «frei» — вільний, «lassen» — залишити) німецькою означає «звільнити, відпустити на волю» і застосовується до в’язнів, яких випустили з тюрми, тварин, яких випустили з клітки на волю. На гербі Фрайласінґа зображений freigelassene Pferd — кінь, якого випустили на свободу:


Історичний центр компактний, але тут мало шо збереглося: Фрайласінг був промзоною Зальцбурґа, а тому розбомблений вщент. У центрі гарна пожежна вежа:


Я нагадаю, шо в Середньовічні Європі пожежні вежі виконували функцію детекторів диму і пожежної сигналізації.

Фрайласінг — це і досі промзона Зальцбурґа, відділена кордоном. Тому тут мало шо є подивитися. Наприклад, закинуту мийню автомобілів: видно, колись це все-таки користувалося попитом. А зараз ні:


У промзоні зненацька з’явився американський знак «стоянка заборонена»:


А стрілочка на знаку німецька. Вона повідомляє про те, шо знак діє зліва від місця, де він стоїть. Насправді в Німеччині теж був такий знак до 1971 року, тому це дуже унікальний історичний артефакт. Від американського знаку він відрізняється формою літери P.

Як варто подорожувати (філософський пост)?

Я помітив, шо багато друзів не витримують мого темпу і просять трошки пригальмувати. Я часами і сам задумуюся, чи не замало часу я проводжу в тому чи іншому місці? Відповідь, утім, очевидна: в ситуації, коли час обмежений, всю картину побачити нереально:


Тому є два варіанти.

1. Побачити один кусок, але детально:


2. І побачити всю картину, але з меншою деталізацією:


Якщо дуже пощастить, то ти навіть нічого не втратиш:


Прихильники варіанту №1 наполягають, шо насправді ти не побачиш нічого:


Можливо, вони шукають виправдання тому, шо в першому варіанті час витрачається менш ефективно: чим довше ти проводиш час у певному місці, тим більше зменшується співвідношення корисної інформації (назвемо це так) і витраченого часу.

Утім, хіба метою подорожі є провести час ефективно? Метою подорожі є отримання так званого кайфу, який поки шо ніякою віртуальною реальністю не компенсується. Хто тіки почав подорожувати, обмежується варіантом №1, в тч тому, шо вражень дуже багато, а перевантажувати мозок ними нема навіть бажання. Хто вже трохи побачив світу, стає трохи як наркоман: хочеться збільшити дозу.

Бо, шо там казати, багато деталей повторюється: архітектура, природа, елементи інфраструктури мають спільні елементи по всьому світі, а не так багато є справді унікальних місць, від яких зносить башку, тому досвічений подорожній потребує менше часу, аби побачити все у тому чи іншому регіоні: багато ж він уже і так у різних місцях бачив.

Добре це чи погано? Ну це як палка закоханість versus багаторічний шлюб: два принципово різні відчуття, про жодне з них ти не жалкуєш. Хоча до шлюбу з цією планетою у мене поки шо не дійшло, але зустрічаємось ми вже не перший рік.