Середземноморські записки ІІ: Піраінето

— Гав-гав-гав, гав-гав, гав-гав-гав! — доносилося десь згори. Мені ця станція відразу не сподобалась:


Вона була освітленою, з абсолютно чистим переходом, але безлюдною і зачиненою:


За межами станції не було жодної душі:


На стіні — палке висловлювання про американську політику. Це не сицилійське ком’юніті в Алабамі, часом?


Я дійшов до кінця паркану, який закінчувався воротами. Вийшов назовні, а на воротах напис «Vietato accesso», і шось там про штраф. Заборонено заходити туди, звідки я вийшов! Це, а також погрозливий гавкіт псів змусило мене повернутись назад: щось не схоже, щоб тут можна було десь попити чайок і залишитися живим.

Повернувшись до станції, я знайшов сходи, якими теж можна було потрапити до міста, і там не було загрозливих знаків. Моєму зору відкрилась автостоянка, завалена охайно складеними пакетами зі сміттям. Посеред сміття спали дві досить великі собаки, на відстані десь метрів 20 від мене. Я подумав, чи варто іти далі, та дійшов висновку, шо ні.

Тим часом один з псів прокинувся і зловісно загарчав. Я підняв з землі кусок шифера: було передчуття, шо невидимої каменюки може не вистачити, і почав повільно наближатися до сходів. Пес перестав звертати на мене увагу, але руки стискали кусок шифера, аж поки я не дістався сходів і побіг униз, до станції.

Тим часом приїхав потяг із Трапані, станція наповнилася людьми. Я відійшов від щойновисраного цегляного будинку на 10 метрів: це не я, це не я, це не я.