Lindau (Ліндау) І: вокзал і колії

Давно хотів потрапити у це казкове місто, і загалом на Бонедське озеро, на якому воно знаходиться, а все ніяк ноги не доходили. А тут бахнув католицько-лютеранський Великдень, і намалювались чотири вихідні. І засвербіло мені в жопі поїхати у Швейцарію, а потім ще трохи в Італію, і назад. І по дорозі я заїхав сюди.


Місто складається з континентальної та острівної частини. На острові знаходиться оригінальне, старе місто, і там же на острові знаходиться головний вокзал:


Чесно кажучи, не можу зараз пригадати чогось у Європі аналогічного. Вокзал на березі озера — це просто фантастично:


Він, звісно, тупиковий, який ще може бути вокзал на острові такого розміру:


Але, якщо ви подивитесь на мапу, то побачите, що насправді колії ідуть трохи далі від будинку вокзалу, аж до кінця острову:


Тупик:


Враховуючи, що на протилежному боці озера вже є Австрія, то ці колії є справжнім кінцем німецької залізниці:


Зелений паркан, який приховує колії, і через який ваш покірний слуга нахабно пролазив, аби сфоткати колії. Справа від паркану вже озеро:


Острів з континентом зв’язують два мости, і один з них є, власне, залізничним:


Він же знизу (там, де дерева):


Поближче:


На мості ше є велодоріжка:


Вокзал згори. Зліва — австрійська регіональна електричка: тут до Австрії пару кілометрів:


А на цій фотці я вам хочу не стільки показати німецьку електричку, я вас і так цими електричками заїбав вже певно, а відсутність параноїдального паркану на мості над коліями:


Тут ви бачите бортик, який захищає від випадкового падіння з мосту на колії, але натомість фотографуванню не заважає жоден сраний паркан з сіткою Рабіца і колючим дротом: уряд Німеччини вважає своїх громадян дорослими людьми, на відміну від. Тому в Німеччині фоткати колії — одне задоволення.

Повернемось, однак, до вокзалу:




Зацініть ці бронзові двері:


Олдскульні двері нескладно зробити автоматичними, і тому необов’язково замінювати на якесь пластикове гівно:


Вокзал відкрито було в 1853 році як кінцеву станцію Альґойської залізниці, що їздила до Мюнхена через Кемптен. Нині тут їздять прямі регіональні потяги в Баварію (Ауґсбурґ, Мюнхен, Нюрнберґ), Баден-Вюртемберґ (Штутґарт, Ульм, Фрідріхсгафен), а також приміські електрички до придордонних міст у Австрії та Швейцарії. На вокзалі, як це не дивно, збереглися каси у їх олдскульному вигляді (зліва):


Ну, зараз-то каси теж є, але вони зараз виглядають як звичайний офіс, без усякого броньованого скла, як і повинно бути.

Далі буде

Urbanized: рецензія

Люди мені часто задають питання, чи дивився я певний фільм. Ні, не дивився. Фільми я дивлюся так само часто, як ходжу на оперу чи джаз. Ну, тобто пару разів на рік можна. Документальні фільми — це взагалі дивний жанр: ти витрачаєш дві години свого часу на перегляд замість того, щоб витратити двадцять хвилин на читання того самого у вигляді тексту з фотками. Ну, я вже про неефективність відео як засобу інформації писав.

Тим не менш, я подивився цей фільм, бо він про міста і міську інфраструктуру, а це цікаво. Спершу я подивився трейлер, не вразився, забув про то. Потім випадково знайшов фрагмент фільму про проект Штутґарт 21. Як потім виявилось, це найсильніший момент у фільмі, тому я раджу не дивитися його, якщо ви все-таки захочете подивитися фільм повністю. Решта фрагментів про те, як урбаністичні планувальники і муніципалітети покращували міста, як за допомогою міського дизайну знижували злочинність. Ну, там доволі тривіальні речі, які, на жаль, не всім очевидні: якщо від електрочайника горить проводка в хаті, її треба замінити, а не забороняти електрочайники. Ну, це я образно, насправді там про те, що якщо в районі зробити майдан з клумбами і футбольним полем, то тінейджери будуть там грати. Це зробить місце безпечнішим, бо там завжди будуть люди, а ще ті, хто міг би стати потенційним злочинцем, не стають ними. Це працює, я сам виріс на районі, де батьки скинулись, і зробили футбольний майданчик, в нашому районі наркотиків і всякої поножовщини не було, хоча кримінал був по місті скрізь. Ну але в суспільствах думка про зменшення вуличної злочинності за допомогою міського дизайну не є популярно, всі хотять жити за загороженими парканами і кодовими замками, а злочинців садити на 100500 років, як ніби це хоч якось злочинність зменшує. З цієї точки зору фільм корисний, він показує альтернативу.

Інша думка, якою пронизаний фільм, це демократія і тоталітаризм в міському плануванні. При цьому, прикладом тоталітаризму показаний Штутґарт, а демократії — колумбійське місто Богота. Мені сподобалось, шо мер Боготи каже, що «в демократії всі люди є рівними. Це автоматично означає, що автобус з 100 людьми має право на стільки ж простору, скільки 100 автомобілів з 1 людиною.» Це про те, що в цьому місті створили дешевий аналог метра: швидкісні автобуси, що їздять по виділеній лінії.

У сюжеті про Штутґарт показують повний провал демократичного устрою в Німеччині. Пояснення, навіщо потрібен Штутґарт 21, мають ніби сенс: потрібна швидкісна маґістраль Париж—Будапешт, потрібно колії апґрейдити до цих швидкостей і сховати під землю, це звільнить місце під нове житло і офіси, а також парк. Але коли відповідальну за проект людину питають, що як люди цього всього просто не хочуть, він видає фразу, в які видно весь провал представницької демократії як устрою: «Цей проект повинен бути здійснений, бо мешканці погодилися на нього 15 років тому [коли ще навіть не було приблизного його плану — прим. noddeat], як мешканцям не подобається, вони підуть на вибори і проголосують собі проти.» Ну, тобто, якщо для когось ще не очевидно, що бувають «хороші політики» і шо представницька демократія може працювати, подивіться той сюжет. Завершується все такою фразою: «Під час війни Штутґарт розбомбили, і після війни в людей не було дерева для обігріву помешкань. Але ніхто не наважився спиляти хоч одне дерево в парку» (там частину парку забрали під проект, спиляли 200-річні дерева, це була одна з причин протестів). Від себе додам, що це в Німеччині так не завжди: наприклад, мюнхенці в референдумі проголосували проти третьої злітної смуги летовища, а у Франкфурті хоч і збудували четверту, але домовилися з мешканцями навколишніх сіл, що вночі літаки не літатимуть (крім надзвичайних ситуацій, звісно). Як наголошується у фільмі, [реальна] демократія забезпечує міській інфраструктурі легітимність і ідентифікацію мешканців з містом.

Загалом, у фільмі якось не дуже наголошують на факті, що кожне рішення у міському плануванні, буде впливати на розвиток міста на сотні років, і пофіксити це буде тяжко. Там ніби показують штучне місто Бразіліа, шо його зробили автомобільним і, внаслідок цього, там з’явилися пробки, бо до будь-якого потрібного місця там неможливо доїхати інакше, як на автомобілі. І цього уже не пофіксиш. Друге, це те, шо в фільмі мало йдеться про громадський транспорт, більше про саму інфраструктуру, але про транспорт, який і робить місто єдиним організмом і зменшує відстані, якось майже нічого.

Ну іще там про роль спільнот, про те, як можна покращити промзони і закинуті території, наприклад, славнозвісний проекто High Line у Нью-Йорку.

Спершу я почав дивитися версію із російським перекладом на ютьюбі, але вже на першій хвилині у мене вибух мозок від жахливого звуку, змішаного навіщось із англійським оригіналом, і я миттєво сплатив 3.49 американських карбованців тіки за те, шоб цього не чути.