![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Кожного разу, коли я лечу в Україну, я намагаюсь обирати різний маршрут: так цікавіше. Отож, трапився мені на очі дешевий квиток Сибірських авіаліній S7 з Борисполя в Мюнхен через Москву, і я двічі не вагався. Цікавим був той факт, що жоден з двох літаків, якими я летів, не належав компанії S7: до Москви мене везло МАУ, а до Мюнхена — Air Berlin. Я поспілкувався з двома росіянами в Байройті про летовище Домодедово. Один сказав, що там пекло і пиздець, інший сказав, що там все чудово. Моя думка: летовище непогане, якщо оминути увагою той факт, що ціни там дуже норвезькі, ну але сама по собі Москва є одним з найдорожчих міст світу, тож це і не дивно.
Не позаздрю я також тим бідним європейцям, які вирішили обрати Москву як транзитний пункт до Азії, і змушені просиджувати штані в цій дорогій транзитній зоні. Ті, хто побагатше, ще можуть переночувати в Novotel-і, до якого їх везуть в автозаку під конвоєм, і потім тримають на спеціальному закритому поверсі під охороною мєнтів (пруфлінк).
Я ж мав між літаками шість годин і скористався тією невеликою перевагою, яку дає український паспорт — безвізовим в’їздом на територію РФ. На паспортному контролі було дві черги: на одній було сто тисяч людей, а на іншій — десь сім. Оскільки я перед цим, перепрошую за подробиці, срав у туалеті, я не мав уявлення, в яку чергу став мій рейс, та й взагалі нікого зі свого літака не бачив. Тому, з покер-фейсом я став у малу чергу. Рухалася вона значно повільніше, ніж у Борисполі, і потім я побачив, чому. До перевірки паспортів у Росії підходять із серйозністю і пафосом. Спершу мєнт уважно подивився на всі сторінки мого паспорта, вивчив усі печатки і візи, потім посвітив ультрафіолетом, потім уважно звірив фотку з оригіналом (себто, пропитою невиспаною пикою вашого покірного слуги). Увесь цей час я думав лише про одне: ну коли ж він про це спитає? В голові прокручувалася вже готова відповідь, яку я повторював багато разів. Нарешті, офіцер це сказав:
— Цель вашего визита?
— Транзит, — мляво пробубнив я.
Він дав мені до підпису міграційну картку, де в графі «приглашающая сторона» було написано «РФ». Спасибі за запрошення, Російська Федерація!
До речі, isn't it fun, що росіянам не з Москви треба зробити прописку протягом тижня чи шось таке від в’їзду, тоді як такому мудаку, як я, можна мешкати у Росії три місяці без додаткової бюрократії.
Утім, повернемось до летовища. Скрізь є автомати для самостійної реєстрації:
Їх багато, і всі чомусь висотою в один метр. Деякі брендовані і реєструють на рейси певної авіалінії, деякі загальні (помаранчеві, як на фото), але реєструють теж на одну або кілька авіаліній. Якщо довго ходити і клікати по терміналах, можна кінець кінцем знайти той, що реєструє на рейси твоєї авіалінії. Інтерфейс у всіх автоматах однаковий: можна зареєструватися за прізвищем і номер рейсу, за номером електронного квитка та просто вставивши платіжну картку. Жоден з цих способів не спрацював, автомат не зміг знайти мій рейс. Утім, на традиційному чекіні черги не було взагалі, що означає, що ці автомати таки якось працюють, а мені просто не пощастило. Загалом, мене в Києві мали зарегити, але чомусь система не давала, тому в Мюнхен оформили лише багаж, а я мав зарегитись в Домодедово сам. Фантастичні пані на чекіні, оцінивши ситуацію, вручну перевірили, чи дійсно мій рюкзак прилетів з Києва і поїде їхнім літаком у Мюнхен, і потім мало не подарували меню всю багажну документацію цього рейсу :)
Але менше з тим. Після проходження паспортного контролю мене зустріли двоє охуївших таксистів, запропонувавши свої срані послуги ще до того, як я вийшов на Arrivals. Там стояли вже неохуївші, але не менш таксисті таксисти, яких я проігнорував і попиздував ліворуч, в бік Departures. Там можна видихати і йти в кінець летовища, де знаходяться автомати на міську електричку — Аэроэкспресс:
Я не був упевнений, що зможу розрахуватися там карткою, а тому купив квитки заздалегідь на сайті. Квиток туди-назад коштував мені 590 рублів (~15 єврів, 155 грн), тоді як квиток в один бік коштує 320. Квиток «туди-назад» діє 30 днів, мінімальний інтервал часу між поїздками — 30 хвилин. Іще можна купити спільний квиток «Аэроэкспресс метро» за додаткові 30 рублів (проїзд у метро — 28), але той варіант, який був потрібний мені — «туди-назад дві поїздки на метро» чомусь був беззнижковий і коштував 700 рублів (а крім того, чомусь не продається на сайті). Тому, я квитки на метро купував окремо, повна поїздка до центру Москви і назад обійшлася мені у 646 рублів (16 єврів, 170 грн).
До речі, хто казав, що Росія — авторитарна країна? Тут є те, чого немає у фашистських автоматах Берліна — можливості зробити вільний вибір:
Квиток видають справжній електронний, із баркодом, який треба прикласти до сканера на турнікеті. В теорії, можна не роздруковувати і прикласти планшет або смартфон, але я не пробував. Надсилають його після оплати на пошту, якщо вказав її неправильно — хуй тобі, а не електронний квиток, хахаха.
Never mind, Аэроэкспресс корисний ще теж тим, що його платформи знаходяться біля виходу, де немає таксистів та іншої маячні:
Турнікети є одночасно турнікетами на вхід і на вихід. Це особливо охуєнно, коли ти намагаєшся зайти в той момент, коли приїхала електричка з Москви:
Квиток потрібен не тільки для того, щоб зайти, а й для виходу в аеропорт. Ніколи не здогадаєтесь, навіщо! Річ у тім, що на Павелецькому вокзалі, куди прибуває електричка, жодних турнікетів немає. Нема також і контролерів. Відтак, єдиний контроль — це оці турнікети на летовищі, а квиток можна купити навіть по прибутті сюди (автомати є з обох боків турнікетів).
Усередині:
Є ще бізнесовий клас, там крісел поменше, а загалом так само все. Їздить Аэроэкспресс щопівгодини, без зупинок, 45 хвилин. І прибуває на вокзал Павелецкий:
Тут до нього підбігає бригада людей і починає мити всі вікна щітками з миючим засобом. Таким чином, у кожній електричці вікна миють щопівтори години. А в Німеччині ніхто ніхуя не миє, а вікна все одно виглядають чистішими. Як так?
Вокзал тупиковий:
Автомати на приміські потяги:
Зовні:
Як бачите, потяги старі, але добре відремонтовані. В журнальчику, який лежав у сидінні, я прочитав, що залізниця хоче замінити вагони на двоповерхові, серед можливих виробників це Siemens, Alstrom i Stadler. І хоч я обожнюю двоповерхові зіменсівські електрички, мушу констатувати, що їх не дуже взагалі багато, бо, швидше за все, дешевше і ефективніше тягнути два великих вагони, ніж один двоповерховий. Утім, можу помилятися.
Найбільшим жахом є те, що «Аэроэкспресс» не відмінюється:
Отак у потязі і оголошують: «Поездка на Аэроэкспресс займет сорок пять минут». Утім, це ще квіточки. Після проходження паспортного контролю на летовищі стоїть тітонька, яка перевіряє талони на посадку і паспорти (які до цього було перевірено, так) і ставить штамп, після чого можна іти на контроль безпеки.
Це був найбільш дебільно організований контроль безпеки, який я коли-небудь бачив, і його врятувала лише мала кількість людей. Отож, спершу треба здати на рентґен багаж, після чого статти у довгу чергу, щоб якщо хтось захоче твій багаж спиздити, в нього було на це достатньо часу. Далі — металошукач і full body scanner. Я ніколи (майже) не знімаю ремінь: нормальний металошукач його проігнорує, хуйовий металошукач буде дзвеніть на ґудзики в джинсах, тому сенсу знімати ремінь немає. Далі full body scanner і тітка, яка сидить за монітором у трьох метрах від нього, кричить російською інструкції, як цим гівном користуватися, а половина людей у черзі — іноземці. Словом, черга рухається повільно, бо до цього гівно сканеру треба, блять, повернутися спеціальним чином, підняти руки і станцювати віденський вальс. Після цього тітка за монітором бачить твій пеніс, прикушує губу і каже: ні, ви не так стали, поверніться іншим боком.
І ось я в транзитній зоні. На талоні на посадку стоїть маленький червоний штамп: «Домодедово Эрпорт Авиэйшн Секьюрити. Секьюрити досмотрено». Я покрутив головою, протер очі, але воно не зникло: Домодедово Эрпорт Авиэйшн Секьюрити. Ґудбай, Москау:
Не позаздрю я також тим бідним європейцям, які вирішили обрати Москву як транзитний пункт до Азії, і змушені просиджувати штані в цій дорогій транзитній зоні. Ті, хто побагатше, ще можуть переночувати в Novotel-і, до якого їх везуть в автозаку під конвоєм, і потім тримають на спеціальному закритому поверсі під охороною мєнтів (пруфлінк).
Я ж мав між літаками шість годин і скористався тією невеликою перевагою, яку дає український паспорт — безвізовим в’їздом на територію РФ. На паспортному контролі було дві черги: на одній було сто тисяч людей, а на іншій — десь сім. Оскільки я перед цим, перепрошую за подробиці, срав у туалеті, я не мав уявлення, в яку чергу став мій рейс, та й взагалі нікого зі свого літака не бачив. Тому, з покер-фейсом я став у малу чергу. Рухалася вона значно повільніше, ніж у Борисполі, і потім я побачив, чому. До перевірки паспортів у Росії підходять із серйозністю і пафосом. Спершу мєнт уважно подивився на всі сторінки мого паспорта, вивчив усі печатки і візи, потім посвітив ультрафіолетом, потім уважно звірив фотку з оригіналом (себто, пропитою невиспаною пикою вашого покірного слуги). Увесь цей час я думав лише про одне: ну коли ж він про це спитає? В голові прокручувалася вже готова відповідь, яку я повторював багато разів. Нарешті, офіцер це сказав:
— Цель вашего визита?
— Транзит, — мляво пробубнив я.
Він дав мені до підпису міграційну картку, де в графі «приглашающая сторона» було написано «РФ». Спасибі за запрошення, Російська Федерація!
До речі, isn't it fun, що росіянам не з Москви треба зробити прописку протягом тижня чи шось таке від в’їзду, тоді як такому мудаку, як я, можна мешкати у Росії три місяці без додаткової бюрократії.
Утім, повернемось до летовища. Скрізь є автомати для самостійної реєстрації:
Їх багато, і всі чомусь висотою в один метр. Деякі брендовані і реєструють на рейси певної авіалінії, деякі загальні (помаранчеві, як на фото), але реєструють теж на одну або кілька авіаліній. Якщо довго ходити і клікати по терміналах, можна кінець кінцем знайти той, що реєструє на рейси твоєї авіалінії. Інтерфейс у всіх автоматах однаковий: можна зареєструватися за прізвищем і номер рейсу, за номером електронного квитка та просто вставивши платіжну картку. Жоден з цих способів не спрацював, автомат не зміг знайти мій рейс. Утім, на традиційному чекіні черги не було взагалі, що означає, що ці автомати таки якось працюють, а мені просто не пощастило. Загалом, мене в Києві мали зарегити, але чомусь система не давала, тому в Мюнхен оформили лише багаж, а я мав зарегитись в Домодедово сам. Фантастичні пані на чекіні, оцінивши ситуацію, вручну перевірили, чи дійсно мій рюкзак прилетів з Києва і поїде їхнім літаком у Мюнхен, і потім мало не подарували меню всю багажну документацію цього рейсу :)
Але менше з тим. Після проходження паспортного контролю мене зустріли двоє охуївших таксистів, запропонувавши свої срані послуги ще до того, як я вийшов на Arrivals. Там стояли вже неохуївші, але не менш таксисті таксисти, яких я проігнорував і попиздував ліворуч, в бік Departures. Там можна видихати і йти в кінець летовища, де знаходяться автомати на міську електричку — Аэроэкспресс:
Я не був упевнений, що зможу розрахуватися там карткою, а тому купив квитки заздалегідь на сайті. Квиток туди-назад коштував мені 590 рублів (~15 єврів, 155 грн), тоді як квиток в один бік коштує 320. Квиток «туди-назад» діє 30 днів, мінімальний інтервал часу між поїздками — 30 хвилин. Іще можна купити спільний квиток «Аэроэкспресс метро» за додаткові 30 рублів (проїзд у метро — 28), але той варіант, який був потрібний мені — «туди-назад дві поїздки на метро» чомусь був беззнижковий і коштував 700 рублів (а крім того, чомусь не продається на сайті). Тому, я квитки на метро купував окремо, повна поїздка до центру Москви і назад обійшлася мені у 646 рублів (16 єврів, 170 грн).
До речі, хто казав, що Росія — авторитарна країна? Тут є те, чого немає у фашистських автоматах Берліна — можливості зробити вільний вибір:
Квиток видають справжній електронний, із баркодом, який треба прикласти до сканера на турнікеті. В теорії, можна не роздруковувати і прикласти планшет або смартфон, але я не пробував. Надсилають його після оплати на пошту, якщо вказав її неправильно — хуй тобі, а не електронний квиток, хахаха.
Never mind, Аэроэкспресс корисний ще теж тим, що його платформи знаходяться біля виходу, де немає таксистів та іншої маячні:
Турнікети є одночасно турнікетами на вхід і на вихід. Це особливо охуєнно, коли ти намагаєшся зайти в той момент, коли приїхала електричка з Москви:
Квиток потрібен не тільки для того, щоб зайти, а й для виходу в аеропорт. Ніколи не здогадаєтесь, навіщо! Річ у тім, що на Павелецькому вокзалі, куди прибуває електричка, жодних турнікетів немає. Нема також і контролерів. Відтак, єдиний контроль — це оці турнікети на летовищі, а квиток можна купити навіть по прибутті сюди (автомати є з обох боків турнікетів).
Усередині:
Є ще бізнесовий клас, там крісел поменше, а загалом так само все. Їздить Аэроэкспресс щопівгодини, без зупинок, 45 хвилин. І прибуває на вокзал Павелецкий:
Тут до нього підбігає бригада людей і починає мити всі вікна щітками з миючим засобом. Таким чином, у кожній електричці вікна миють щопівтори години. А в Німеччині ніхто ніхуя не миє, а вікна все одно виглядають чистішими. Як так?
Вокзал тупиковий:
Автомати на приміські потяги:
Зовні:
Як бачите, потяги старі, але добре відремонтовані. В журнальчику, який лежав у сидінні, я прочитав, що залізниця хоче замінити вагони на двоповерхові, серед можливих виробників це Siemens, Alstrom i Stadler. І хоч я обожнюю двоповерхові зіменсівські електрички, мушу констатувати, що їх не дуже взагалі багато, бо, швидше за все, дешевше і ефективніше тягнути два великих вагони, ніж один двоповерховий. Утім, можу помилятися.
Найбільшим жахом є те, що «Аэроэкспресс» не відмінюється:
Отак у потязі і оголошують: «Поездка на Аэроэкспресс займет сорок пять минут». Утім, це ще квіточки. Після проходження паспортного контролю на летовищі стоїть тітонька, яка перевіряє талони на посадку і паспорти (які до цього було перевірено, так) і ставить штамп, після чого можна іти на контроль безпеки.
Це був найбільш дебільно організований контроль безпеки, який я коли-небудь бачив, і його врятувала лише мала кількість людей. Отож, спершу треба здати на рентґен багаж, після чого статти у довгу чергу, щоб якщо хтось захоче твій багаж спиздити, в нього було на це достатньо часу. Далі — металошукач і full body scanner. Я ніколи (майже) не знімаю ремінь: нормальний металошукач його проігнорує, хуйовий металошукач буде дзвеніть на ґудзики в джинсах, тому сенсу знімати ремінь немає. Далі full body scanner і тітка, яка сидить за монітором у трьох метрах від нього, кричить російською інструкції, як цим гівном користуватися, а половина людей у черзі — іноземці. Словом, черга рухається повільно, бо до цього гівно сканеру треба, блять, повернутися спеціальним чином, підняти руки і станцювати віденський вальс. Після цього тітка за монітором бачить твій пеніс, прикушує губу і каже: ні, ви не так стали, поверніться іншим боком.
І ось я в транзитній зоні. На талоні на посадку стоїть маленький червоний штамп: «Домодедово Эрпорт Авиэйшн Секьюрити. Секьюрити досмотрено». Я покрутив головою, протер очі, але воно не зникло: Домодедово Эрпорт Авиэйшн Секьюрити. Ґудбай, Москау:
