Рєґенсбурґ

Кожне місто починається з вокзалу:


Уважний читач помітив на цій світлині типового німецького листоношу:


Транспорт, на якому пересуваються листоноші:




Транспорт, на якому пересуваються нелистоноші:


Цікава деталь: автомобілі використовуються для збору листів із поштових скриньок та відвезення їх до сортувального центру, а велосипеди — для доставки від поштових відділень до адресата.

Велосипедні вказівники пропонують доїхати до Праги:


А автомобільні стверджують, що звідси можна доїхати скрізь:


Так у реальному житті виглядає спам:


Схема руху велосипедів на складному перехресті:


Унікальний рєґенсбурзький знак просить сплатити за стоянку в автоматі:


Для тих, кому не подобається тихе провінційне життя, може покататися по альпійському серпантині й відчути себе нью-йоркцем:


У Рєґенсбурзі знаходиться єдиний у світі пам’ятник CAPTCHA-і:




Що можна сказати про вказівники вулиць?


Вони прекрасні тим, що на кожному будинку є стрілочка, що показує напрямок нумерації:


Спочатку я не дуже зрозумів, навіщо назва вулиці повторюється двічі, і ще й в дужках:


Але виявилось, що це назва району, яка подекуди збігається з назвою вулиці:


Або з назвою міста:


У місті є транспорт, але про нього нема чого сказати, крім того, шо таксі бежеве:


А автобуси жовті:


Далі буде

Let me unhear it

Загалом володіння мовами вважається благом, типу, чим більше, тим краще. Але в житті буває по-різному. Їдеш в якійсь електричці, а два мудака поруч з тобою починають пиздіти про якусь хуйню. Ти і хочеш це розчути, а не можеш. У цьому плані жити в Німеччині прикольно: навіть якщо ти знаєш хохдойч, люди зазвичай говорять на своїх діалектах, які розібрати непросто, тим паче здалеку, і в твої вуха не ллється потік спаму. Колега поскаржився, що коли приїздить до Росії, отримує культурний шок від того, що розуміє, що навколо люди говорять. А говорять-то вони переважно про якусь хуйню, ну відчуття такі, як наче тобі зненацька починає приходити пошта всіх користувачів Gmail-а.

Неволодіння місцевою мовою також допомагає врятуватися від уваги любителів розвести на бабло, впарити якусь хуйню і тому подібне. Одного разу ми їхали маршруткою з чорногорської Будви у Подґоріцу. Дорога тривала щось на кшалт години, а то й більше. Це було у 2006 році, десь через пару місяців після референдума про незалежність. На передньому сидінні сидів мужик, який обрав маршрутку для своєї політичної трибуни. Із його промови я зрозумів лише «Сербія» і «велика». Я був дуже радий, що я не розумів нічого іншого.

Ну це я написав не для того, щоб переконати вас, що іноземними мовами володіти не треба. Мови треба вчити, звісно. Лиш іноді твоє знання працює проти тебе.