Тель-Авів - Нюрнберґ

Не буду розписувати, як ми шукали блядську дорогу до блядського летовища, попередньо заїхавши до Бейт-Даґана: це таке містечко, де замість горобців по вулицях стрибають дикі папуги.

Аеропорт імені Бена Ґуріона: ласкаво просимо до пекла. Спершу шлагбаум і охоронець на в"їзді. Дивиться паспорти всіх пасажирів авта і питає, куди летимо. Цей левел пройти легко, але Ната не взяла з собою паспорт, документи є лише в мене і Ані. Наші паспорти перекочовують до горилоподібного мужика з автоматом, який говорить по-російськи. Він питає, шо ми робили в Ізраїлі. Це був найпростіший левел. Здаємо автівку, фігачимо до термінала. На вході мужик питає паспорт і куди летимо. Тут вистачило мого паспорта і того факту, що дівчата зі мною.

Я скаржився на одеський аеропорт? Забудьте. Отож, контроль перед чекіном, величезна черга, що повільно рухається. Поки стоїш у черзі, підходять бітахонці й задають приблизно ті самі питання, що й по прильоті. Тут нічого складного: по прильоті я ще слабо уявляв, шо робитиму в Ізраїлі, натомість зараз розповісти є шо. Пару питань, і йдеш на сканер з металошукачем. Все, можна на чекін? Хуй там. Після автоматичного сканування багажа відбувається ручне. Тут стоїш в черзі, аж поки тебе не забирає служба безпеки. Тут усе витягається зсередини і сканується щіточкою, яка абсорбує пил. Цей пил тут же перевіряють у автоматі на наявність вибухівки. Лептоп і фотоапарат забирають і перевіряються десь окремо. Тут мене поінформували, що хумус і воду я не можу взяти в ручну поклажу. По ходу діла пані, що мною займалася, поцікавилася, навіщо мені аж три пляшки мінеральної води. Звичайно, блять, щоб зробити з них бомбу. Я як Ісус Христос, вмію перетворювати воду на нітрогліцерин. А пляшки три, бо Свята Трійця. Все було добре, поки сек"юріті не побачили мій гламурний юесбі-вінчестер з написом "Noddeat" різнокольоровими літерами. Спершу його забрали в окрему кімнату для перевірки. Через деякий час мене поінформували, що вінчестер забирається на перевірку і прилетить в Нюрнберґ через два-три дні. Ната сказала, що його розкрутять, а я кажу, що сам безуспішно хотів його розкрутити, буду їм вдячний, якщо вони це зроблять. Зате, блять, після цього всього мене повели й зачекінили без черги.

Наступний левел - контроль безпеки. Що, ви його вже проходили, а ваш багаж розібрали на ґвинтики? Забудьте. Тут, однак, все зроблено більш-менш нормально: спеціальні люди ходять і дивляться, в кого коли посадка, і тих, хто спізнюються, пускають швидше. Так сталося зі мною: зненацька з кінця черги перемістився на початок. З рюкзака витягається ноутбук, зарядка і всі дроти - це все сканується окремо. Ну і металошукач, як же без нього. Тітка на контролі вирішила мене не впізнати на фотографії:
- Із зет ю? - питає.

Нарешті, після цього паспортний контроль. Громадянам Ізраїлю, що не страждають на ПГМ, тут пощастило: для них є автомати, що перевіряють відбитки пальців, можна пройти паспортний контроль без черги. Утім, і на звичайному контролі її особливо нема. Мужик мовчки ставить штамп: "Ben Gurion Border Control. Exit".

Іще двадцять хвилин, і я на борту німецького літака. Чотири години польоту, і я у летовищі Берлін Теґель, яке у червні цього року буде замкнено. Так що, можна сказати, я був одним з останніх його пасажирів. Тут все швидко, мужик на паспортному контролі подивився на мій дозвіл на перебування, подивився на грецькі штампи з виразом обличчя "шо це за хуйня?", посвітив на дозвіл ультрфіолетом і мовчки відпустив з Богом.

Щоб потрапити на літак до Нюрнберґа, треба вийти в залу прильоту й знову пройти контроль безпеки. Черг нема, ніхто не їбе мізки. Тіки вайфай за бабки, але це по всій країні така хуйня. Вставляємо картку водафона і, сьорбаючи еспресо, перевіряємо пошту (бля, шо це я про себе в множині почав писати?)

В Нюрнберзі приходить мій багаж з маленькою жовтою стрічкою "Бундесґренцешуц, контроль багажу". Невже, блять, хумус мій конфіскували, думаю я й розстібаю рюкзак. Усередині була напіввідкрита баночка, з якої повільно розтікалася паста, рівним шаром розмазуючись по всіх речах. Не конфіскували.