Tschüß

Нарешті я зрозумів, як вимовляється це слово:
Tschüß [чюс] — неформальне «до побачення», щось на кшалт польського «cześć», тільки його вживають в усіх магазинах, державних установах, люди всіх вікових категорій і незалежно від ступеню знайомства.

З іншого боку, існує формальне «до побачення» — Auf Wiedersehen [аўфідазен], яке, як сказал мені одна студентка, «вона скаже професору».

Байройтське

Сьогодні займався бюрократією. Вона тут ненапряжна (особливо коли тебе супроводжує німецькомовна студентка бакалаврату). Отже, етап перший — прописка. Прописка тут така, яка буде в Польщі у 2014 році: даєш паспорт, кажеш свою адресу, сімейний стан і релігію. Про релігію ви знаєте: якщо ви сповідуєте будь-яку релігію, культ Ктулху чи Великого Макаронного Монстра, ви платите церковний податок. Я точно не знаю, скільки, але, здається, близько 50 єврів на місяць. Якщо не сповідуєте жодної релігії, то не платите. Також, якщо ви спершу сповідували якусь релігію, а потім внезапно вирішили стати атеїстом, то це не означає, що з вас цей податок перестануть знімати: там є якийсь зв’язаний з цим геморой.

Коротше, вони навіть не глянули на мою угоду оренди, хоча я її дістав. Всьо записали і видали мені папірчик, який називається Анмельдебештатіґунґ. Прописка потрібна для того, щоб тобі відкрили банківський рахунок, отримати від податкової ідентифікаційний код, а також для Ауслєндерамту (Відділу у справах іноземців). З податками тут така ситуація: 2011 рік є останнім роком, коли все робиться на папері. В податковій тре було заповнити анкету, вони визначили мій податковий клас (клас 1 — неодружений, без дітей, не отримував соціальної допомоги) і обіцяли за пару днів надіслати якусь хуйню, яку треба буде віддати до відділу кадрів. Ну і номер ідентифікаційний зроблять.

В Ауслєндерамті подаємо документи на вироблення дозволу на перебування. Документів вимагають менше, ніж у Польщі: прописку, робочий контракт, медичне страхування (якого в мене нема, тому сказали, шоб заніс, як тіки зроблю) і угоду про оренду житла. Анкета така ж довга, як і у поляків, тіки краще здизайнена: там пропонують багато варіантів, з яких треба обрати свій, а не писати його вручну. У польській анкеті треба заповнити такі поля, як «зріст» та «колір очей», в німецькій такого нема. Це тому, що німецький дозвіл на перебування вклеюється в паспорт, а поляки видають пластикову карту побиту, не засираючи сторінки паспорту. У польській анкеті є графа «національність» (narodowość), у німецькій — графа «релігія», а національності нема. І ще в німецькій анкеті треба підтвердити тричі, що ви не терорист і тому подібне. А, забув, там ще було питання «які зусилля з інтеграції ви (плануєте) здійснити». На пораду студентки, яка мені допомагала, я написав «курси німецької; бухати зі студентами». Роблять дозвіл на перебування два тижні (у Швеції — кілька місяців, у Польщі — два місяці децизія + 1 місяць — друкування карти побиту, у Італії та Франції залежить, але може розтягнутися і на півроку).

Сьодні вперше побував на пошті. Відкрив для себе, що DHL — це кур’єрське відділення Deutsche Post-а, а не американська контора, як я думав раніше. Пошта виглядає як супермаркет, де продаються конверти (пачками мінімум по 10 штук, зроблені з переробленого паперу), поштівки, коробки тощо. Марки продаються окремо в автоматі. Автомат підтримує 100500 мов, зокрема польську і грецьку. Утім, я ніхріна не зрозумів, яку ж марку мені треба, щоб відправити свого листа, і перехід на польську мені не допоміг. Пішов додому, відкрив сайт Deutsche Post-а, а там охуєнний калькулятор марок, який і показує, скільки бабліща мені треба. І ще й дозволяє купити марку в онлайні та роздрукувати її на принтері. Пішов назад на пошту, виявив, що автомат решту видає тільки марками, купив марку, попрацював язиком.

Купив сьогодні aussenthermometer, помив вікна, прикріпив його до вікна. Вікна виходять на вулицю, на сонячний бік. Термометр показує 40 градусів. Epic fail.

Сьогодні справжнє свято: купив електрочайник і каструлі. Тепер можна їсти не тільки бутерброди, і це добре. А ще купив перетворювач запаху гівна у запах яблук, і прикріпив його до унітазу. Супермаркети стали культурним шоком: ніби глобалізація, а жратва не така, як у Польщі та, звичайно, не така, як в Україні. Як фізик, не міг не купити продукт під назвою «кварк». Це виявилось щось на кшалт сиркової маси, на сніданок на хліб дуже круто намазати та попити кави. До речі про каву: судячи з того, що я побачив у супермаркетах, кави німці п’ють неміряно: тут більшість кави продається у 500-грамових паках, нерідко і в кілограмових. Чеки кінського розміру, а ще дуже модні ціни, що закінчуються на «99» (у Польщі теж, але якось меншою мірою).

І про хліб: хліб, той шо продається в супермаркетах нарізаний і загорнутий у пакети, він не те щоб поганий, але призначений суто для канапок, і сам по собі не дуже смачний. Смачний і свіжий хліб ( у вигляді хлібин, булочок чи багетів) продається в булочних (backerei), які також є у будь-якому супермаркеті, ну або самі по собі. Його я ще не пробував, але на вигляд смачний. Зате затарився круасанами, які тут такі ж смачні, як і у Франції. Ааааа, ви чуєте, тут пиздаті круасани!!

Пиво тут коштує копійки, часто продається по 6 пляшок відразу або в п’ятилітрових бочках. Ніякого Карлсберґа чи Хайнекена, тільки німецьке або часами чеське, звісно ж, багато баварського. У Байройті є кілька броварень, так шо планую подегустувати.

На вулиці часто чути російську мову, частіше, ніж англійську чи інші іноземні мови. Правда, у 90% випадків це babushkas або diedushkas. Сьодні в магазині з джинсами мужик міряв джінси, потім приносить їх консультанту і каже: «Вот эти gut.»

Сортування сміття. У мого будинку три контейнери: «папір», «гавніще» та «все інше». Вгадайте, який з них найбільший? Правильно, той, що для паперу. Я от все ще не впевнений, чи можна кидати туди картон.

Одна з невирішених проблем — це домофон. Річ у тім, що в Німеччині немає номерів квартир: кожен під’їзд вважається окремим будинком і має свій номер. А на поштових скриньках, на кнопках домофона та на дверях квартир пишуть ім’я та прізвище. Так от, мені треба підписати свій домофон, але проблема в тому, що непідписаних кнопок — п’ять штук. А ще є підписані, де ім’я напівстерлося і не факт, що це ім’я того, хто жив до мене. Тому неопізнаних кнопок — сім штук. Як дізнатися, як з них моя без брутфорса і зайобування сусідів? 

А, ще, коли відкрив вперше свою поштову скриньку, з неї вивалилася гора спаму (переважно безкоштовні газети, які я і так поки шо не вмію читати). Повісив магічну фразу на скриньку — «bitte keine Werbung und keine Zeitungen» («будь ласка, не кидайте рекламу і газети»), поки що діє. 

Fürth (Фюрт)

Фюрт — це, як я писав, — місто-супутник Нюрнберґа. Сюди ходить метро (лінія U1): 

Це гарне і затишне містечко:


Особливістю Фюрта є те, що тут немає ані площі Ринок, ані чогось схожого на головний майдан, а міська ратуша знаходиться посеред інших будинків. Це стало причиною того, що я її довго шукав. Зайшов навіть на Google Maps, потім подивився мапу міста і побачив, що будинок, біля якого я стою — це і є ратуша. Перейшов перехрестя: о, і справді:


Поштова скринька компанії «Північнобаварська пошта»:


Місто дуже зелене:


Дороговказ показує, куди треба відправитися всім, хто у мене в коментах тролить про кат:


А ще на дороговказах позначено Ікею: вперше таке бачу в Німеччині (на відміну від України, де реклама бізнесу на дороговказах дуже поширена):




Знак «увага, школа!»:


Ікея розташована в дуже стратегічному місті: на виїзді до автобану:




Якщо раптом хто не бачив, як виглядає німецький автобан, то ось він, рідненький:


Ось і все, що я можу розповісти про Фюрт. Ікея там дещо відрізняється від краківської, зокрема тим, що там на касах планшети, і якщо платиш карткою, то підписатися просять не на чеку, а на цьому планшеті.