Інтернет і анонімність

Інтернет від початку загалом анонімним не був: по-перше, не так багато людей мали до нього доступ, це був радше клуб знайомих айтішників та інших науковців, шо так чи інакше перетиналися і в реальному житті. До того, як з’явився World Wide Web, інтернет зводився до електронної пошти, спілкування відбувалося за допомогою поштових розсилок, а люди у пошті підписувалися своїм «справжнім» іменем.

Хоч і не було жодної заборони на використання псевдонімів, оскільки інтернет був малим закритим клубом, то й ховатися було по суті не від кого, потреби у анонімності не було. Складно сказати, коли саме виник цей перехід на нікнейми (псевдоніми), але так було прийнято, коли вперше скористався інтернетом я. Це було десь між 1997 і 1999 роками. Замість Ґуґла тоді було Yahoo і ше якісь його російські клони, якими я, чесно кажучи, жодного разу так і не скористався і так все життя і дивувався, шо хтось користується кирилічними пошуковиками. Утім, тоді в Україні навіть пошуковиками мало користувалися, тоді був популярний Web List — список всіх сайтів українського інтернету, відсортований за категоріями.

Ви можете скласти уявлення, яким був розмір УАнету, якщо всі користувалися цим списком для пошуку потрібного сайту. Я намагався його знайти, шоб пустити ностальгічну сльозу, але не вдалося...

Отож, тоді були популярні чати, які потім переросли у форуми. Еволюцією тих чатів став, на мою думку, Твітер і смартфон, шо, з одного боку, дають можливість спілкування з публікою в реальному часі, з іншого, не накладають на тебе зобов’язань відповідати у реальному часі. Ті чати з 90-х загнулися, бо треба було знаходитися біля непереносного компа постійно.

І тоді були вже нікнейми, а не реальні імена, принаймні у «публічних» (не робочих) чатах і форумах. Анонімність поступово стала цінністю, можливістю вільно висловити думку без страху отримати за це по їблу, але з другого боку відкрила можливість і для обміну какашками, травлі тощо.

Те, шо з появою соцмереж інтернет знову почав рухатися у бік реальних імен, логічно: Фейсбук зрозумів, у чому була причина занепаду більшості форумів — у тусовці, шо агресивно реагувала на всіх новачків, викидала незгідних з мейнстрімною думкою тощо. Ідея анонімності як свободи все більше дискредитовувалася цим.

До чого призвело це бажання створити safe discussion space? Чи стало у соцмережах менше травлі, менше зла? Є сумніви з цього приводу. Вимога реального імені теж виникла з того, шоб та сама людина не створювала кілька акаунтів, хоча це мало перевіряється.

Репресії з боку державного апарату? Вони були і з нікнеймами теж: колись thepiktor довів мені, як легко нагуглити моє справжнє ім’я, і я тоді трохи обісрався, щиро кажучи. Бо за кілька років до того мій друг з Мінська розповідав, як до нього підкотило КГБ і назвало його за нікнеймом на якомусь форумі, який він в реалі ніде не світив. Просто попередити. Він сказав, шо пригальмував підтримку опозиції через страх за безпеку сім’ї.

Тому, звичайно, лише наївна людина вірить, шо нікнейм, особливо якщо використовується багато років, захищає від можливих проблем у «органах». Але: як мінімум він захищає від тупорилого чекіста в закордонній країні, шо не знає твоєї рідної мови, але хоче на паспортному контролі нагуглити, хто ти є. Якась викладена фотка у блозі чи соцмережі може йому не сподобатися, і депортація-тюрма-гелікоптер. Зрештою, якби puerrtto не викладав так легковажно копію свого паспорту в блозі, я думаю, йому би вдалося уникнути арешту тупими азербайджанськими чекістами. Від ФСБ чи ізраїльської спецслужби невикладення паспортних даних би не допомогло, а от від країн типу Азербайджана — дуже навіть.

Тому я, звичайно, не маю ілюзій, що я анонімний в цьому інтернеті, і все ж далеко не кожен листоноша, стоматолог чи касир банку може знайти цей блог. І це добре. Я можу вільно поскаржитися на якогось мудака, шо трапився протягом дня, і мати гарантію, шо цей мудак випадково не прочитає це. Тому наявність не зовсім публічного нікнейму в інтернеті я вважаю цінністю.

А майбутнє мені здається таким: нікнейм можна буде вбудовувати у чіп національного посвідчення особи, шоб авторизовуватися у соцмережах чи деінде, якщо не хочеться світити ім’я. Ніхто, включно з паспортним столом, не зможе його знати, а зчитування цього нікнейму буде дозволено лише поліції та лише за судовим ордером, якщо є підозра у скоєнні злочину. Така процедура — це баланс між боротьбою з криміналом та приватністю.