І на останок про політику

Якщо у вас «бомбить» від політики і політиків, дивіться на неї очима експериментатора в лабораторії. Грубо кажучи, кожна політична сила (у демократичній чи відносно демократичній країні) — це певна ниточка, яка прив’язана до паску людини, що стоїть на вершині гори. Кожен тягне у свій бік, за рахунок цього людина не падає, а ще їй не загрожує ані вітер, ані лавина: врівноваження сил, що тягнуть за ниточки, гарантує стабільність, але якщо чиясь ниточка виявиться сильнішою, людина падає зі схилу і вмирає (в м’якому випадку ломає ноги і лежить у лікарні).

З такого погляду задумуватися над сенсом чи його відсутністю у випадку тієї чи іншої політичної сили не обов’язково, треба лише слідкувати, щоб баланс сил не порушувався, от і все.

Від абстрактного до більш конкретного: у розвинених країнах сили можна поділити на такі категорії: фіскально консервативні vs фіскально ліберальні, зелені vs прихильники технологічного розвитку.

Фіскально ліберальні люди підтримують зростання видатків держави заради умовно суспільного добробуту. Це неправда, шо вони за високі податки, радше вони не бачать проблеми у підвищенні податків заради наповнення бюджету, іноді вони проти високих податків, але економлять на «внутрішній безпеці» (поліція, армія) заради лікарень, пенсій та іншого соціалу. Фіскально консервативні люди — за зменшення ролі держави до «внутрішньої безпеки», за незбільшення державного боргу і мінімізацію податків, при цьому однак вони підтримують зростання видатків на армію і поліцію. Якщо надати абсолютну владу першим, держава рано чи пізно збанкрутує, бо сама по собі не є джерелом прибутку, якщо надати другим, то зросте кримінал і кількість людей в тюрмах. Баланс же дозволяє знайти якусь рівновагу, ця рівновага є в кожній країні своя.

Аналогічно, зелені, якщо їм дати абсолютну владу, заборонять всі заводи, вбивати комарів і їсти м’ясо. Однак, технологічні катастрофи 20 століття доводять, шо чисте повітря і наявність хоч трохи дикої природи — це речі, які не варто втрачати. У Німеччині заборонено руйнувати осине гніздо на балконі (я не жартую), а в газетах пишуть статті в стилі «мімімі, камера у лісі зафіксувала вовка». А потім цей вовк починає нападати на овець і корівок місцевих фермерів, і вони беруть рушницю і обіцяють пристрелити мудака, якщо він знову зайде на їхню ферму. Виникає срач. Знаєте чим він закінчується? Шо вовка фіксує камера у «небезпечній близькості від людських поселень», у селі Піпіндорф Нижньобаварської області прокидається чиновник Адміністрації з охорони середовища і виписує Ґенеміґунґ — дозвіл на відстріл. Далі все відбувається зі швидкістю звуку: місцеве мисливське товариство змагається, хто першим вб’є хижака. Наступний тиждень траур і батхерт в інтернеті з боку зелених.

Цей пост не є запрошенням до срачу, радше ілюстрація, що срач — важлива риса демократичного процесу.