Відеокаса в Нойштадті

Пам’ятаєте, я писав про відеокасу? Вперше побачив її на вокзалі Нойштадта:

Касу встановили у окремій будці, бо якби вона була всередині вокзалу, про неї мало хто б дізнався.

Звичайно, оскільки тут передбачається спілкування з людиною, у неї є години роботи:


Вона була зачинена, хоча повинна була ні, тож я не знаю, це тестовий екземпляр, чи вже робочий, просто у святковий день не працює (але повинна). Протестувати, відтак, не було можливості (та й потреби теж), а тому фоткав через скло.

У цій відеокасі два екрани. Лівий дублює класичний автомат з сенсорним екраном, який вже є на платформі. Правий — це, власне, екран, де має з’явитися касир/ка, якщо натиснути кнопочку внизу:


Інша стінка, частково дублює функції автомату: місце, куди вставляти гроші або картку та місце, звідки вилазить квиток. Єдина різниця, шо тут касирка має інструктувати, як це все робиться:


Як я вже писав, хороша насправді ідея, але потенційно вразлива на глюки, де, в разі чого, не буде кому допомогти.

Чи знаєте ви, що...

Громадяни України можуть в’їжджати без візи або з візою по прибутті у 79 країн світу?

З них я особисто відвідав аж шість: Білорусь (а якщо точніше, лише Мінськ), РФ (а якщо точніше, лише Москву), Туреччину (а якщо точніше, лише Істанбул), Ізраїль, Гонконг, Макао.

У перших трьох країнах відвідав по одному місті, а в останніх трьох — майже всю територію (але вони і маленькі).

Не знаю, який з цього можна зробити висновок. Єдина країна з усього списку 79, шо я реально хочу відвідати — це Непал. З іншого боку, більша частина Латинської Америки доступна для подорожей. Ймовірно, я хибно оминаю цей континент, але він у мене не в списку TODO.

Такі справи.

(no subject)

Ненавиджу телефонні дзвінки. Але тут виникла потреба шось уточнити швидко, тому вирішую набрати одну контору. Якщо набираєш маленьку контору або державну установу, то потрапляєш на людину відразу, а з великими конторами зазвичай тебе спершу вітає робот і пропонує зробити певні танці з бубном, перш ніж потрапити до оператора.

Заграла музичка, я розслабився і приготувався слухати робота. Не минуло й п’яти секунд, як музичка переривається:
— Слава Ісусу Христу, [компанія] Дефалка, Мюллер, шо я можу для вас зробити?
Аааа, це не робот, паніка-паніка-паніка! Хто тут? Шо робити?
— Еее, це Дефалка, так?
— Так, звісно, Дефалка.

Цей мікродіалог мені був потрібен, шоб зібратися з думками і зрозуміти, шо я хочу в них спитати. Іноді буває, шо я просто зависаю, і в трубці питають, чи я їх добре чую. Ненавиджу телефонні розмови, кажу ж.