Казка про поліцію №1: Баварія

У Німеччині є два типи швидкої допомоги: рятувальна служба і надзвичайний лікар (Notarzt). Перша — це велика маршрутка з цілою лікарняною кімнатою з ліжком і усіма можливими апаратами. Її викликають на «кров, кишки, розпідарасило» і все таке. На ній працюють рятівники, які пройшли курси і вміють надавати базову допомогу.

Нотарцт — це лікар, він має повноцінну медичну освіту і спеціалізацію, яка є основною його роботою, а рятівництвом він займається лише обмежений час. Він їздить на звичайній легковій машині з мигалкою.

Рішення про те, послати лікаря чи рятівництво, приймає диспетчер, він може викликати їх обох одночасно, якщо неясно, потрібно везти людину в лікарню чи нє. Якщо ймовірно все може обійтися уколом-таблеткою тощо, то викликають лише лікаря.

Так от, їхав нотарцт на виклик, сирена-мигалка, все як треба, звісно, на червоний теж їхав. Через тиждень прилітає йому лист щастя від поліції: на вас написали анцайґе (заяву), ви змусили водія такого-то автомобіля різко загальмувати. В лікаря забирають права, шо по суті означає, шо він не може працювати.

Взагалі, за німецьким правом, якщо ти навмисно робиш дії, які можуть призвести до тяжкого ДТП (наприклад, свідомо їдеш на червоний, знаючи, шо в тебе можуть в’їбатися машини), то це уже не «адміністративка» (Ordnungswidrigkeit), це уже злочин, і тут вступає в дію кримінальний кодекс.

Теоретично рятувальні служби мають пріоритет, але вони теж при проїзді перехресть мусять переконатися, шо їх пропускають, тобто ломитися без зупинки на повному газі не можна навіть з сиреною.

Тому система дозволяє написати заяву навіть на рятівника з сиреною.

Справа пішла в пресу і соціальні мережі: лікар переконував, шо він нічого такого не робив, а навіть якщо десь помилився, то тому, шо дуже поспішав.

Це викликало обурення громадськості (справу потім закрили, права лікарю віддали, хоч певно так би було і без преси).

Так от, ніхто з обурених не розізлився, шо поліція забрала права і завела кримінальну справу. Всі були обурені на мудака-водія, що написав заяву на лікаря.

Федеральні пиздюлі (Bundeszwang)

Під гаслом «боротьби з сепаратизмом» в Україні приймаються «закони про децентралізацію», якими влада ще більше централізується в руках президента (війна — це мир), зокрема він тепер може звільнити будь-якого мера будь-якого міста та замінити місцеве самоуправління на пряму президентську владу. Нє, я не в казковому світі живу, я знаю, шо для встановлення авторитарної влади такий закон непотрібний: герр Путін звільняти мерів може і не може, але зрозуміло, шо він може «ввічливо попрохати добровільно піти з посади». З іншого боку, якщо Порошенко звільнить Садового, наступного дня вся бруківка старого міста Львова полетить у адміністрацію президента.

Тому я розглядаю цей закон як ніби правильну ідею, реалізовану через задній прохід. У цьому пості поділюся, як то само реалізовано у Німеччині та Швейцарії. Ключові різниці:
— це парламентські республіки, в яких парламент є двопалатний: нижня палата (Bundestag у ФРН, Nationalrat у Австрії, Bundesversammlung у Швейцарії) складається з представників народу, а у верхній (Bundesrat — Федеральна Рада) сидять голови урядів штатів. Ця схема придумана для того, шоб більш густонаселені штати не нав’язували свою волю менш населеним. Якби Федеральна Рада існувала в Україні, Янукович не став би канцлером ні в 2004, ні в 2010 році;
— Федеральна Рада затверджує далеко не всі закони, прийняті парламентом, а лише ті, які стосуються штатів та їх самоврядування. Саме тому тільки Федеральна Рада приймає рішення про видачу пиздюлів тим штатам, які відмовилися від виконання обов’язків, які накладає на них конституція;
— Пиздюлі мають різну форму, але жодна з них не передбачає зняття будь-кого з посади. Може призначатися спеціальний федеральний комісар, він, однак, має лише ту частину влади, яка потрібна для виконання того законодавства, яке було порушено. Після видачі пиздюлів та повернення законності комісар зникає.

1. Фінансові пиздюлі: федеральний примус (Bundeszwang, D) та федеральна екзекуція (Bundesexekution, CH)

В Німеччині федеральний примус не застосовувався ніколи (з часу утворення ФРН). Конституція дозволяє в цьому випадку так зване «декретне право»: федеральний уряд може видавати усім установам штату обов’язкові до виконання директиви. Це, в принципі все, іше він може затримати субвенції, але більшість із них ідуть не з федерального бюджету, більшість із них ідуть безпосередньо зі штатів. Тому таке подіє лише на штат, який є отримувачем таких субвенцій. Баварія ж може погрозити припинити сплачувати ці субвенції, і їй ніхто нічого не зможе зробити: в разі відділення це була б одна з найбагатших країн світу. Однак Баварія цього ніколи не зробить: її благополуччя залежить від можливості впливати на політику всієї Німеччини, тією ж мірою, шо й у інших штатів. Тому якби теоретично якийсь штат їбанувся, то це був би якийсь із більш бідних і малолюдних штатів.

Швейцарія існує безперервно з 1848 року, тому федеральна екзекуція застосовувалася один раз, у 1884 році проти італійськомовного кантону Тічіно. Усе, утім, обмежилося погрозами ввести війська. Це, утім, не значить, шо в Швейцарії ніколи не було сепаратизму. Просто швейцарці преферували вирішувати тоді справи, еее, по-серйозному.

2. Військові пиздюлі: федеральна інтервенція (Bundesintervention, CH) та федеральна екзекуція (Bundesexekution, Deutscher Bund)

З часу утворення Швейцарської Конфедерації було 10 інтервенцій, з них у 20 столітті була лиша одна (вона ж і остання) — кривава ніч у Женеві 1932 року. Це була демонстрація, яка закінчилася зіткненням право- і ліворадикалів. Солдати швейцарської армії розстріляли 13 демонстрантів, а потім певний час охороняли будівлі офіційних установ. Ці події зараз прийнято оцінювати в контексті інших подій у Європі першої половини 20 століття: з одного боку, застосування зброї абсолютно невиправдане було,, з іншого, командування армії просто обісралося, шо в Женеві відбувається якась революція. Нікого за ці дії не покарали.

Німецька Конфедерація (1815–1866) теж у Конституції мала записане право вводити війська, і воно кілька разів застосовувалося. Федеральні війська знаходилися перманентно у фортецях по всій конфедерації (наприклад, в Ульмі) з метою, власне, швидкої видачі федеральних пиздюлів. В Німеччині, утім, преферували, на відміну від швейцарців, вирішувати все дипломатично, тому проведено було лише 5 таких військових екзекуцій. Остання з них, правда, закінчилася розвалом конфедерації, бо це була екзекуція, яку оголосила Баварія проти Прусії.