![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Рецензія на Бетмена
Aug. 20th, 2012 10:10 amЯ не дивлюсь кіно. Не те, що не подобається, просто кіно це як млинці: я їх їм лише або хтось запросить в гості і їх приготує, або якщо я з кимось опиняюся в місці, де подають млинці. Що трапляється раз на рік, а так щоб я їх любив настільки, аби собі самому приготувати, то ні.
Отож, через це вперше в житті побував у байройтському (і взагалі німецькому) кінотеатрі. Нічим не відрізняється від наших кін, та сама їбуча реклама перші 10 хвилин, а якщо ти прийдеш на 10 десять хвилин пізніше, то проходити треба, блять, у темряві. А, іще в кінотеатрі не перевіряють квитків (а в опері перевіряють, хоча здавалося б, відвідувачі опери мають бути більш чесними).
Але про фільм: The Dark Knight Rises, дивився англійською мовою, без субтитрів.
Увага! Далі спойлер!
Сюжет банальний, як гітара: в певному місті Ґотем (насправді це Нью-Йорк, хоча деякі фрагменти його запозичені з інших міст-мегаполісів) до влади приходять «антисоціальні елементи», які запускають ядерну бомбу, що має ось-ось вибухнути, і всім настане пизда. Зупинити таймер, ясен перець, неможливо, лол. Приходить Бетмен, який у «цивільному» житті є мільйонером-власником ентерпрайзу, який (сюрприз-сюрприз) розробляє атомний реактор, з якого терористи і зробили бомбу, і всіх рятує, викинувши бомбу в океан. Сам він при цьому ніби гине, але в кінці його показують живим і здоровим десь далеко у Європі разом з жінкою-кішкою, роль якої мені так до кінця і не була зрозумілою.
Словом, типове superhero movie, на якому можна було б заснути, якби режисер не підкидав дрова для роздумів.
По-перше, терористи. Хто вони такі? Чого вони хочуть? Нахуя вони це роблять? Режисер намагався бути максимально аполітичним: в них взагалі немає ніякої символіки, не озвучено також їхньої ідеології, гасел. Крім одного: «Нехай влада тепер належить людям!» — і натиснення на кнопку, після чого бомби детонують в усіх районах міста. Наступний кадр — в’язниця, всіх в’язнів звільнюють, і ось через секунду вони радісно вибігають з автоматичною зброєю так, ніби кожен її мав у себе в камері. Наступний кадр: розграбований будинок, дві жінки розмовляють:
— Це був чийсь дім...
— Тепер це дім для кожного.
Крім цього, повстанці (назвемо їх так) називають себе комісарами. Показують, як вони заарештовують бізнесменів і ведуть на ніби-суд. На суді сидить якийсь наманікюрений підарок, який виносить вердикт: смерть або вигнання (яке теж закінчується смертю). Щось це все нам нагадує, еге ж? Крім того, режисер не дає відповіді на питання: нахуя самознищуватися, якщо ти захопив владу, і місто тепер живе за твоїми правилами? Якби цього було мало, в самому кінці фільму настає несподівана розв’язка: головна інвесторка компанії Бетмена теж знаходиться на боці повстанців, і будівництво ніби-атомного реактора вона фінансувала лише для того, щоб знищити світ.
Однак, найбільш смішні персонажі в цьому фільмі — це мєнти, які незважаючи на весь пиздець навколо відчайдушно намагаються рятувати людей та відновити правопорядок. Режисер ніби хоче нам показати аналог радянського «дяді Стьопи»: зненацька, ні в пизду, ні в Червону Армію, в кадрі з’являються діти, яких мєнт на ім’я Джьон Блейк намагається запхати в класичний американський шкільний автобус, що опиняється чисто випадково поруч, і вивезти нахуй з міста. Коли йому це вдається, на мості при виїзді з міста стоять федерали: армія і мєнти, які чомусь заходити в місто не наважуються. Щоб ніхто бува не завадив їм жувати попкорн, федерали посилають мєнта з дітьми нахуй і підривають міст. Дядя Стьопа-Джьон не здається: посилаючи промені поносу своїм «колегам» по той бік мосту, він намагається евакуювати дітей назад, але куди? Цього нам вже не покажуть, але основний меседж глядачу подано: мєнти — ваша єдина надія, ваш єдиний порятунок, вони будуть з вами до кінця. Ця історія, до речі, частково взята з новітньої історії США: у 2005 році, коли в Новому Орлеані почав їбашити ураган Катріна, люди намагалися втекти у сусіднє місто Ґретна (Gretna), яке знаходиться на іншому боці річки. Однак, мєнти Ґретни зі зброєю завернули їх на мості, повідомивши, що кожен, хто спробує пройти, буде застрелений.
У фільмі, хто б міг подумати, присутні relations. Не те, щоб я був проти сексу, просто стандартна схема, коли головний герой і героїня у кінці мають обов’язково закохатися і потрахатися один з одним, заїбала, хоча я от не так багато фільмів дивлюсь узагалі, але скрізь те саме. З іншого боку, спасибі хоч за те, що з двох з половиною годин фільму цьому присвячено небагато часу.
Гендерний паритет — те, що заслугує на окремий аналіз. Річ у тім, що не можна ігнорувати виховавчий аспект фільмів масового перегляду. Хтось, наприклад, побачив у ньому критику руху Occupy, що хоч і є булшітом, але логічним булшітом: це один з небагатьох справді масових антисистемних рухів у США за останні хуйзна-скіки років, а тут тобі подають на тарілці ідею: «хочеш зламати цей лад — буде хаос і терор». У американців немає інших прикладів, тому вони побачили там Occupy. Я ж побачив шось зовсім інше. Режисер відхрещувався від ідеологізованості фільму, і я схильний йому вірити: він просто заюзав ті ідеологічні штампи, якими годували його, в свою чергу годуючи ними наступне покоління. Так от, я відволікся: про гендерний паритет. То, як жінок і чоловіків малюють у фільмах, впливає на їх сприйняття і в реальності. Ітак, головний герой-чоловік компенсується жінкою-кішкою, яка, хоч і не рятує світ, але їбашить всім по-чорному і має порівняну «суперсилу». Серед мєнтів жінок немає. Здається, взагалі немає, не кажучи вже про мєнтовських начальників. Серед повстанців жінок немає теж. Крім однієї пані, яка була головною інвесторкою у Бетмена. Ця ж пані заразом є єдиною жінкою-інвестором, серед яких решта — це чоловіки-старпери. В раді директорів Вейн ентерпрайзес теж нема жінок. Нас ніби переносять у 50-ті роки минулого століття, адже крім двох вищезазначених ключових героїнь решта жінок — це супутниці «інвесторів», що тільки й мріють, що потрахатися із 60-річними дідусями. Але ж надворі 2012 рік, і реальність зовсім не така.
Отож, через це вперше в житті побував у байройтському (і взагалі німецькому) кінотеатрі. Нічим не відрізняється від наших кін, та сама їбуча реклама перші 10 хвилин, а якщо ти прийдеш на 10 десять хвилин пізніше, то проходити треба, блять, у темряві. А, іще в кінотеатрі не перевіряють квитків (а в опері перевіряють, хоча здавалося б, відвідувачі опери мають бути більш чесними).
Але про фільм: The Dark Knight Rises, дивився англійською мовою, без субтитрів.
Увага! Далі спойлер!
Сюжет банальний, як гітара: в певному місті Ґотем (насправді це Нью-Йорк, хоча деякі фрагменти його запозичені з інших міст-мегаполісів) до влади приходять «антисоціальні елементи», які запускають ядерну бомбу, що має ось-ось вибухнути, і всім настане пизда. Зупинити таймер, ясен перець, неможливо, лол. Приходить Бетмен, який у «цивільному» житті є мільйонером-власником ентерпрайзу, який (сюрприз-сюрприз) розробляє атомний реактор, з якого терористи і зробили бомбу, і всіх рятує, викинувши бомбу в океан. Сам він при цьому ніби гине, але в кінці його показують живим і здоровим десь далеко у Європі разом з жінкою-кішкою, роль якої мені так до кінця і не була зрозумілою.
Словом, типове superhero movie, на якому можна було б заснути, якби режисер не підкидав дрова для роздумів.
По-перше, терористи. Хто вони такі? Чого вони хочуть? Нахуя вони це роблять? Режисер намагався бути максимально аполітичним: в них взагалі немає ніякої символіки, не озвучено також їхньої ідеології, гасел. Крім одного: «Нехай влада тепер належить людям!» — і натиснення на кнопку, після чого бомби детонують в усіх районах міста. Наступний кадр — в’язниця, всіх в’язнів звільнюють, і ось через секунду вони радісно вибігають з автоматичною зброєю так, ніби кожен її мав у себе в камері. Наступний кадр: розграбований будинок, дві жінки розмовляють:
— Це був чийсь дім...
— Тепер це дім для кожного.
Крім цього, повстанці (назвемо їх так) називають себе комісарами. Показують, як вони заарештовують бізнесменів і ведуть на ніби-суд. На суді сидить якийсь наманікюрений підарок, який виносить вердикт: смерть або вигнання (яке теж закінчується смертю). Щось це все нам нагадує, еге ж? Крім того, режисер не дає відповіді на питання: нахуя самознищуватися, якщо ти захопив владу, і місто тепер живе за твоїми правилами? Якби цього було мало, в самому кінці фільму настає несподівана розв’язка: головна інвесторка компанії Бетмена теж знаходиться на боці повстанців, і будівництво ніби-атомного реактора вона фінансувала лише для того, щоб знищити світ.
Однак, найбільш смішні персонажі в цьому фільмі — це мєнти, які незважаючи на весь пиздець навколо відчайдушно намагаються рятувати людей та відновити правопорядок. Режисер ніби хоче нам показати аналог радянського «дяді Стьопи»: зненацька, ні в пизду, ні в Червону Армію, в кадрі з’являються діти, яких мєнт на ім’я Джьон Блейк намагається запхати в класичний американський шкільний автобус, що опиняється чисто випадково поруч, і вивезти нахуй з міста. Коли йому це вдається, на мості при виїзді з міста стоять федерали: армія і мєнти, які чомусь заходити в місто не наважуються. Щоб ніхто бува не завадив їм жувати попкорн, федерали посилають мєнта з дітьми нахуй і підривають міст. Дядя Стьопа-Джьон не здається: посилаючи промені поносу своїм «колегам» по той бік мосту, він намагається евакуювати дітей назад, але куди? Цього нам вже не покажуть, але основний меседж глядачу подано: мєнти — ваша єдина надія, ваш єдиний порятунок, вони будуть з вами до кінця. Ця історія, до речі, частково взята з новітньої історії США: у 2005 році, коли в Новому Орлеані почав їбашити ураган Катріна, люди намагалися втекти у сусіднє місто Ґретна (Gretna), яке знаходиться на іншому боці річки. Однак, мєнти Ґретни зі зброєю завернули їх на мості, повідомивши, що кожен, хто спробує пройти, буде застрелений.
У фільмі, хто б міг подумати, присутні relations. Не те, щоб я був проти сексу, просто стандартна схема, коли головний герой і героїня у кінці мають обов’язково закохатися і потрахатися один з одним, заїбала, хоча я от не так багато фільмів дивлюсь узагалі, але скрізь те саме. З іншого боку, спасибі хоч за те, що з двох з половиною годин фільму цьому присвячено небагато часу.
Гендерний паритет — те, що заслугує на окремий аналіз. Річ у тім, що не можна ігнорувати виховавчий аспект фільмів масового перегляду. Хтось, наприклад, побачив у ньому критику руху Occupy, що хоч і є булшітом, але логічним булшітом: це один з небагатьох справді масових антисистемних рухів у США за останні хуйзна-скіки років, а тут тобі подають на тарілці ідею: «хочеш зламати цей лад — буде хаос і терор». У американців немає інших прикладів, тому вони побачили там Occupy. Я ж побачив шось зовсім інше. Режисер відхрещувався від ідеологізованості фільму, і я схильний йому вірити: він просто заюзав ті ідеологічні штампи, якими годували його, в свою чергу годуючи ними наступне покоління. Так от, я відволікся: про гендерний паритет. То, як жінок і чоловіків малюють у фільмах, впливає на їх сприйняття і в реальності. Ітак, головний герой-чоловік компенсується жінкою-кішкою, яка, хоч і не рятує світ, але їбашить всім по-чорному і має порівняну «суперсилу». Серед мєнтів жінок немає. Здається, взагалі немає, не кажучи вже про мєнтовських начальників. Серед повстанців жінок немає теж. Крім однієї пані, яка була головною інвесторкою у Бетмена. Ця ж пані заразом є єдиною жінкою-інвестором, серед яких решта — це чоловіки-старпери. В раді директорів Вейн ентерпрайзес теж нема жінок. Нас ніби переносять у 50-ті роки минулого століття, адже крім двох вищезазначених ключових героїнь решта жінок — це супутниці «інвесторів», що тільки й мріють, що потрахатися із 60-річними дідусями. Але ж надворі 2012 рік, і реальність зовсім не така.
