Велосипед і лінукс ІІ

Вже другий раз доводиться міняти камеру, і саме в передньому колесі. Перша витримала десь 600 км, в другій уже через 500 з’явилася мікротріщина: камера ніби накачується, але через добу здувається, візуально тріщин на ній немає. Поїздив так два тижні, щодня підкачуючи камеру, і пам’ятаючи, що це рано чи пізно призведе до характерного «Бдижь! Пшшш!», купив камеру з гелем всередині, який в теорії має заливати мікротріщини, подовжуючи життя камері. Побачимо, скільки виживе.

Заміна камери — це вже не катастрофа, як минулого разу. Від’єднав динамо, від’єднав трос переднього гальма, спустив колесо, зняв його з рами, витяг камеру, вставив нову, накачав колесо, приєднав до рами, навіть більш-менш збалансував його, поставив тросик, приєднав динамо, блять, одна колодка тереться об колесо. Ну нічого, сука, хай зітреться.  

Ще що дізнався про велосипеди:
— у ФРН таки існує Radwegbenutzungspflicht (обов’язок користуватися велодоріжками), але він, хоч і лишився в правилах, був скасований Федеральним адміністративним судом (Bundesverwaltungsgericht) у січні 2010 року. Я в принципі юзаю велодоріжки десь так, як цей суд рекомендував: тільки якщо там добрий асфальт і немає роверистів, що їдуть 15 км/год;
— всі штадт-байки повинні мати переднє світло на динамо. Утім, навряд чи в історії Німеччини когось оштрафували за ліхтарик на батарейці, і все ж такий закон є;
— тоді як у Польщі велосипедистів, що випили два пива, саджають в тюрму, у Німеччині діє ліміт 1.7 промілє. Це є межа, після якої можна отримати заборону їздити на велосипеді на певний час і навіть направлення на Idiotentest. До цього ліміту їхати на велосипеді можна, але лише якщо ти можеш ним безпечно керувати. Аналогічний ліміт для водіїв автівок — 0.5 промілє.

Відкриваєте ви такі ранкову ґазету за круасаном з кавою

...А на першій сторінці — ваша фотка з написом «розшукується член Аль-Каїди, що здійснював терористичні акти в Східній Африці», яка буде ваша реакція? Це сталося із одним німецьким студентом, який мав нещастя бути мусульманином і їздити один раз в Мекку на хадж. В Африці він ніколи не був, але фотку, яку опублікували всі газети, розповсюдила кенійська поліція, яка в принципі не могла цього чувака сфоткати.

З іншого боку, чуваку пощастило, що він підняв скандал до того, як бики забрали його до м’ясокомбінату.

Estados Unidos: отримання американської візи в Мюнхені

Крок 1: анкета
Про анкету DS-160 я вже детально написав. Отже, після заповнення анкети на пошту приходить підтвердження, яке треба роздрукувати і принести з собою. У консульстві я бачив, як одна пані заповнювала анкету і роздруковувала підтвердження на місці, ну але це варіант для тих, хто ну дуже поспішає, але разом з тим хоче подовше затриматися у стінах консульства.

Крім цього підтвердження, з собою треба принести: паспорт, підтвердження оплати візового збору та конверт з маркою на мою адресу. Останній раз бюрократи прохали мене принести конверт у 2004 році в Києві, коли я отримував закордонний паспорт, тому я не дуже зрадів цій вимозі.

Крок 2: призначення співбесіди
Згідно із заповідями пророка Адама Сміта, ринок візових послуг демонополізували, приватизували і максимально позбавили його впливу цієї клятої неринкової Держави. Отже, для призначення дати співбесіди треба скористатися послугами ефективних менеджерів компанії US Visa Information Service. Це коштує 10 баксів, оплата кредиткою, сума знімається в баксах. Інший варіант — це подзвонити на платний номер кол-центру (не знаю, чи то та сама компанія, чи інша) за 1.86 єврів/хвилину (це стандартна ціна для номерів 0900ххх). Ніби виходить дешевше, але оскільки я не люблю телефон, і невідомо, чи вони не будуть мене тримати на лінії п’ять-десять хвилин, щоб відбити гроші, обрав сайт за 10 баксів. Є ще третій варіант — подзвонити на якийсь німецький стаціонарний номер і сплатити 15 єврів кредиткою, але це для мазохістів, що телефонують не з Німеччини і хотять заплатити якнайбільше грошей за цю послугу.

Перед тим, як призначити співбесіду, вони рекомендували подивитися час очікування на неї в різних консулатах. Оскільки мені нема куди поспішати, я обрав найближчий до себе консулат — в Мюнхені, та найближчу дату — приблизно через півтора тижні. Вибір часу був невеликий: або сьома ранку, або восьма ранку, я обрав восьму. Після оплати й призначення співбесіди, приходить підтвердження (воно не знадобилося, я просто був у списку в охоронця). Просять прийти за 15 хвилин до призначеної дати (але насправді нема потреби).

Крок 3: оплата візового збору
Віза коштує 160 баксів, але в Німеччині вона коштує 136 єврів, що дає курс EUR/USD 1.17. Видно, американці знають про Єврозону щось, чого не знаємо ми. І хоча я бачив у консульстві касу, нею користувалися лише ті, хто призначив emergency appointment. Так мені здалося, бо люди, які підходили до каси, здійснювали дивний ритуал: говорили щось тітонці, потім відходили від каси, в консульстві дзвонив телефон, вони брали трубку і щось казали. Ймовірно, диктували дані кредитки.

Однак, для всіх решти оплата здійснюється за допомогою інструментів вільного демонополізованого ринку, хай святиться піт на його невидимій руці, а саме обраній на вільному некорумпованому тендері компанії Roskos & Meier OHG. Оплата здійснюється так: заповнюєш у них на сайті форму, для тебе генерується спеціальний банківський рахунок, на який треба перерахувати гроші, вказавши у меті переказ певний код. Через три дні (робочих, звісно) на пошту приходить підтвердження переказу. Інших способів оплати (наприклад, кредиткою) не існує. В Німеччині є ще така штука як Sofortüberweisung — миттєвий банківський переказ, який гарантує отримувачу, що гроші дійдуть, його багато інтернет-магазинів підтримує, на додаток до прямого дебетування, PayPal-а, кредиток тощо. Утім, нахуя я це написав, якщо цей спосіб оплати теж не підтримується? Коротше, щоб сплатити за візу, потрібно три робочих вільноринкових демонополізованих дні. Після соціалістичної Німеччини, яка не підтримує демонополізацію оплати за послуги, і ставить POS-термінали просто в кабінетах бюрократів, не залишаючи громадянину жодного вибору провайдера оплати послуг, я відчув неймовірний Customer Service Satisfaction, і з посмішкою на обличчі приготувався до поїздки в Мюнхен.

Отже, повна вартість отримання візи це: 136 єврів візовий збір 10 баксів (7.95 €) призначення співбесіди 1.45 єврів за марку на конверт = 145.4 євра. В разі відмови у візі ці всі гроші, звісно, не повертаються.

Крім цього, громадяни деяких країн платять нацистську оплату, яка залежить від вартості аналогічної візи для американських громадян. Громадяни України не платять ніхуя, а от білоруси і росіяни доплачують ще 100 баксів за неіміграційну візу B-1/B-2.

Крок 4: документи і візит в консульство
И вот, настал великий день,
Мне дали в руки бюлютень...
Ленинград «Выборы»

Крім паспорта, підтвердження заповнення анкети та оплати візового збоку, ніякі документи в теорії не вимагаються. Навіть дозвіл на перебування в ФРН не потрібен. Однак, з точки зору законодавства США ви вважаєтеся потенційним нелегальним мігрантом, поки не доведете протилежного (INA:ACT 214(b)), а саме того, що ви «мешкаєте постійно в іншій країні, яку не маєте наміру покидати, і плануєте відвідати Сполучені Штати у справах або для відпочинку» (INA:ACT 101(a)(15)). Тому на сайті амбасади є список рекомендованих документів. Що я взяв з собою:
1. Дозвіл на перебування в Німеччині,,
2. Папірець, в якому Управління фінансів Баварії пояснює, куди йде половина моєї зарплати брутто. Такий папірець я отримую (майже) щомісяця, і в кінці року — підсумок доходів та сплачених податків і внесків за весь рік,,
3. Робочий контракт,,
4. Роздрукований план поїздки в Google Maps.
Що з цього знадобилося: дозвіл на перебування та план поїздки.

Отож, приблизно о 7:45 я був біля оточеного високим залізним парканом Генерального консульства США в Мюнхені. Людей було приблизно п’ятеро. Періодично підходив охоронець (американець) і казав: «Зібен фірціг! зібен фірціг! зібен драйціг! зібен фюнф унд фірціг! Зібен фірціг? Зібен драйціг? Зібен фірціг!» Дощ, як на зло, лив стіною. В консульство заборонено проносити телефони та іншу електроніку,  а ткож рюкзаки, камер схову немає, тому всі речі, крім папки з документами, я лишив у готелі. Сховатися від дощу було ніде, але слід віддати належне: охоронець виносив парасольки тим, в кого їх не було. Оскільки в мене не було телефона, я не можу сказати, коли саме я зайшов до амбасади, але «на око» десь якраз 15 хвилин і чекав, людей, як я казав, було небагато.

Отже, приблизно о восьмій підійшла моя черга. Охоронець перевірив паспорт зі своїм списком і сказав мені та ще одному легіню заходити, коли він подасть знак. Там пускають по двоє і чомусь сортують за статтю. Заходиш, там така ж процедура, як у німецькій амбасаді в Києві — рентґен і металошукач. Дивляться двоє охоронців, теж американці, але говорять німецькою. Як потім виявилось, блять, всі співробітники консульства говорять німецькою, що мене дуже дезорієнтувало.

Далі потрапляєш, власне, у консульство, де відбувається ритуал, сенс якого я не зміг осягнути. Отже, спершу підходиш до пані, яка питає про тип візи. Їй я даю паспорт, підтвердження заповнення анкети і підтвердження оплати. Все це вона згортає навпіл і прив’язує до паспорта резинкою, пишучи на папірці якусь цифру. Далі щось каже про вікно 1 та 2 «sofort» («вже»). Далі зала, на кріслах сидять люди і на щось чекають, посеред зали табло з номером. Я розумію, що мені треба взяти номерок, але тут мужик оголошує англійською, що всі, хто тіки прийшов і ще не підійшов до віконця №1, хай це зроблять. Підходжу до мужика у віконці №1, даю паспорт з паперами, прив’язаними до нього резинкою.
— Ве різ йо намбер?
Я не розумію, шо він від мене хоче, який номер?
— Окей, ю ґоу енд тейк йо намбер, енд зен кам бек.
Добрі люди показують, автомат, з якого вилазить квиток з номером черги. Запам’ятайте це.

Годинник на літній час перевести забули

Мужик дивиться в анкету на своєму компі.
— Ви забули вказати High School.
Я знову зависаю, бо я і справді не вказав, бо ніяких високих шкіл в Україні не існує, та й взагалі нахуй їм знати, яку я школу закінчив. Мужик стає більш злий:
— Окей, ай донт хев тайм, телл самсінг.
Я насилу згадую, як називалася моя школа, і де вона знаходилась. Але це ще не все:
— З якого по який рік?
Я кажу, пояснюючи заразом, що ніяких високих шкіл у нас немає, а вчився я в тій самій школі змалку і до вступу в універ.

Наступний етап — зйом пальчиків. Мужик переходить на німецьку. Спершу ліва рука, чотири пальці, потім права рука, чотири пальці, потім великі пальці обох рук — це все нагадує якийсь релігійний ритуал. Після того мужик каже, що система номерків зламалася, і щоб я чекав на своє прізвище, яке оголосять. Ви ще пам’ятаєте, що він не хотів зі мною спілкуватися, поки я не візьму номерок?

Паспорт зникає в нетрях консульства, а ти опиняєшся серед решти натовпу, який чекає — на що? Тут я сідаю на лавку і спостерігаю за тим, що відбувається навколо. Приблизно половина народу — це німці, які їдуть не з метою туризму, і тому потребують візи, більшість на вигляд — це студенти-еразмуси. Друга половина це такі ж іноземці, як я, переважно або Азія (Індія, Китай), або Балкани. І всі, сука, говорять з візовими офіцерами по-німецьки, один я такий розпиздяй не вивчив ще цю мову.
Періодично тишу переривають оголошення, і хто із натовпу відділяється, і рухається в бік віконечок:
— Містер Девіч, віндоу файв шальтер фюнф.
— Фрау Бонн, віндоу сикс шальтер зекс.
— Місіс Барґлері!.. (тиша, пауза) Місіс Барґлері, Бюрґлері, Бьорґлері, Бірґлері! — під ржач натовпу молода панянка спрямовує свою траєкторію у бік віконечка номер два.

Я починаю вслуховуватися в кожне оголошення, боючись, що моє прізвище прочитають якось криво, і я не зрозумію, що я це я. Потім забиваю на це діло, між кріслами знаходжу брошурку «Кноу йо райтс», яка прив’язана до крісел шнурівкою, щоб, значить, не спиздили. В брошурі пишуть про мінімальну зарплатню, про те, що роботодавець не має права забирати паспорт, і про те, що якщо звернутись до мєнтів, вас не депортують. Нарешті пролунало моє ім’я.

Крок 5: співбесіда з візовою офіцеркою
У віконці була молода пані, як привітала мене типовим американським «хаііі» так, наче ми старі друзі, і не бачились півжиття. Через секунду вона перевела погляд з комп’ютера на мене і охуїла так, ніби побачила Арнольда Шварценеґґера, хай читач пробачить мене за цей самозакоханий пасаж, але як же ж, блять, інакше інтепретувати її круглі очі і наступне «вау!» Словом, я дуже зрадів, що рішення про мою візу буде приймати не злий мужик з першого віконця, а ця приємна пані, яку я б від щастя обійняв, але цьому заважала не тільки ситуація, в якій ми зустрілися, а й демократичне куленепробивне скло.

Далі вона попрохала мене покласти ліву руку на сканер відбитків пальців. «Шо за нах», — подумав я, я ж уже здав всі десять пальців, невже вони їх загубили? Піпік! — О, круто, це і справді ви, а не ваш брат-близнюк, який от спеціально приїхав зі в консульство, щоб потролити місцевих бюрократів. Я так розумію, наступна перевірка відбитків пальців буде вже на летовищі Джьона Кеннеді. Питання: а що буде, якщо я ліву руку засуну в розплавлений метал і після цього полечу в США? Ніхто не пробував?

— Ееее, können Sie auf Englisch sprechen? — відповідаю я, охуївши від того, що всі американські співробітники американського консульства, починаючи від охоронця, і закінчуючи візовою офіцеркою, говорять німецькою.
— Шо серйозно? Справді, вам краще англійською, — не вірить своєму щастю візова офіцерка.
Далі розмова відбувається англійською. Власне, за всю співбесіду питань було два: шо я забув у Федеральній Республіці та шо я забув у Конфедерації Штатів. Я попіклувався взяти з собою пачку документів, серед яких був роздрукований з Google Maps приблизний план подорожі. Власне, після того, як я його показав, всі питання відпали. Офіцерка лише спитала, чим я збираюся їхати і за скільки часу планую подолати цю відстань. Після моєї відповіді вона охуїла знову:
— Ніхуя собі! Це дохуя водіння! (і потім ніби таємничо) Я теж колись проїхала цим маршрутом за цей час.
Так шо хоч це і не вимагається, раджу приносити роздруківку з ґуґломап: сам факт користування ними в принципі доводить, що метою поїздки і справді є туризм.
Дозвіл на перебування, загалом, вирішив усі питання: пані знала, що треба, щоб його отримати, тому не попрохала в мене ані контракту, ані інших документів, які б свідчили про наявність бабла. Однак, вона поцікавилася, чим саме я займаюся у своєму офісі посеред кукурудзи. Потім така каже «хвилиночку» і ніби як виходить. Повертається і каже:
— Так от, нагадайте про суть ваших досліджень?
Не знаю, чи це зроблено було навмисне, чи вона забула і справді, але повторив їй то само, але іншими словами. Після цього ми попрощалися, пані сказала, що паспорт з візою буде через п’ять днів.

З часом, звичайно ж, мене наїбали: паспорт прийшов через півтора робочих дні:

Синя хуйовина в дірці  зліва — це паспорт

Підсумок
Отримати американську візу значно простіше, ніж візу Шенґен, колись був аналогічний досвід отримання французької візи у Варшаві, і там, хоч теж була дуже приємна пані, прохали значно більше документів (ну, ви і самі знаєте). Система організована дещо криво, але візова офіцерка, яка проводить співбесіду, працює дуже професійно, і це найголовніше. Ніхто не прохав мене відксерити внутрішній паспорт чи старий паспорт, як в амбасаді ГДР.

Іще один стрьомний момент: паспорт вони надсилають лише поштою, самостійно забрати неможливо. Ну, хоча я не мав проблем з Дойче Постом, але все одно було стрьомнувато. Утім, канадці мусять це робити щоп’ять років: паспорт надсилати в амбасаду і отримувати поштою новий, лишаючись на значно довший час без документів. Пікантності надає той факт, що дозвіл на перебування втрачає дійсність після того, як паспорт було замінено.