Байройт - Алґесірас: до Гібралтара залізницею

Поки робот строчив за мене пости в ЖЖ (відкладений пост - чудова річ), я скористався тим, що у Баварії Христос збирається воскреснути, і триватиме це з п"ятниці до понеділка. Отож, у четвер ввечері я вже фігачив на Франкфурт.

В п"ятницю о 6 ранку - потяг ICE з Франкфурта до Парижа. Трохи менше від сраних чотирьох годин, і я на Східному вокзалі. Там треба було роздрукувати квиток у автоматі, бо саме на потрібний мені потяг електронних квитків немає. Здавалося б, просто: всунув кредитку в автомат, ввів пін-код і роздрукував квиток. Тіки пін-код я, курва мать, не пам"ятаю, це ж кредитка, нахуй. Лише один раз у моєму житті мені доводилося вводити пін-код на кредитку: на вокзалі в Цюриху. Як я його згадав, не уявляю, але згадав, і квиток купив. Тут я пін-код не згадав, і коли автомат написав "остання спроба", я допер, що, сука, я зараз і квиток не роздрукую, і картка заблокується. Коротше, сходив у каси, там кредитку попрохали, але без пін-кода. Вуаля, я маю квиток! Картку потім успішно юзав.

З Парижа їхав нічним потягом Intercites des nuites. У французькому купе шість полиць, по три з кожного боку. Плюс, посередині стоїть велика залізна драбина, щоби пасажири верхніх полиць змогли залізти нагору. Столик, відповідно, малесенький, на полицях можна лежати, але не можна сидіти, надто вузько. Ні тобі курочку розкласти, ні тобі котлеток з горілочкою жахнути.

Рано вранці потяг привіз мене до прикордонного іспанського містечка Портбоу. Сусіди мої французи повиходили десь в Тулузі, словом, я прокинувся, і їх не було вже. Перед Портбоу потяг зупинився ще на якійсь прикордонній станції, і до потяга зайшли мєнти (фліки, якщо по-місцевому), два хлопця і дві дівчини. Одна дівчина зазирнула в моє купе, сказала "бон жур", я теж сказав "бон жур", після чого мєнти звалили. Не зрозуміло, хулі взагалі заходили. В Портбоу на вході до вокзалу стояли іспанські мєнти, й дивилися у всіх паспорти (прикордонна зона, мають право). Мені було влом діставати паспорт, тому я показав лише німецький аусвайс. Прокатило, хоч бери й не вози з собою паспорт. Цікава штука: перевірки документів можна було уникнути, якби я звалив у місто через пішохідний перехід. Єдина причина, чому я не зробив цього, це те, що мені тре було купити квиток до Барселони.

Не затримавшись довго, я пофігачив до Барселони. По-іспанськи я знаю лише "ґрасіас" , "пор фавор" і "оля" (тут слід було пожартувати про те, що дівчина на ім"я Оля буде здивована, що у Іспанії всі знають, як її звати), тому коли контролер сказав: "Барселона Сантс? Камбіо". Це слово я згадав, бо на обмінниках валюти його можна побачити було в Німеччині та Франції. Обмін? Пересадка? Все виявилось простіше: ремонт колії, поїздка Schienenersatzverkehr-ом між цими станціями (тобто автобусом), пересадка на інший потяг, який їхав до барселонського летовища. До речі, іспанською аеропорт - aeropuerto. Як ви гадаєте (без гугління), як буде аеропорт каталонською?

Наступного дня потестив швидку залізницю. Гарні потяги AVE, хуярять чесних 300 км/год, одне тільки не тішить: теорема Піфагора тут працює не так, як ми звикли. Всі лінії швидкого руху ідуть через Мадрид. Ну похуй, погуляв у Мадриді, пересів у наступний потяг до Кордоби. Це остання станція швидкого руху на півдні Іспанії. В Кордобі пересів на звичайний потяг до Алґесіраса. Десь перед Банільєю потяг зупинився, локомотив замінили на дизельний. Через деякий час і справді закінчились дроти - ласкаво просимо в дизельляндію.

Алгесірас - це іспанське містечко на Гібралтарській протоці. Словом, місію "до Гібралтара залізницею" майже закінчено. В планах - Сеута, країна Ґібралтар (якщо пустять) і Малаґа (звідти додому).