Ода тексту

Я ненавиджу відео. Телевізор, подкасти, ютьюб — похуй. Я не можу дивитися нічого, довшого за 5 хвилин, мене починає тіпати. Я не маю на увазі перегляд художнього фільму за пивом і попкорном, або коли «зомбоскринька» вмикається фоном для вечері чи вечірки, чи то пак в автівці, щоб не заснути за кермом. Я не розумію, як можна слухати аудіокниги чи дивитися відеолекції. Я хочу щоразу застрелитися, як, шукаючи якесь howto, натрапляю на відео замість тексту з картинками.

По-перше, читаю я значно швидше, ніж диктор на відео пиздить текст. По-друге, в тексті я можу швидко проскролити «воду» — пиздостраджання автора, які мене не цікавлять, або я їх знаю. У відео мені доводиться слухати все, що говорить диктор, і це дуже засмучує мій мозок. По-третє, при пошуку інформації я вмію читати уривками, роблячи висновок, чи варто цей текст читати, чи там повна хуйня. Щоб зробити такий самий висновок про відео, треба його значну частину продивитися. Відео також вимикає в мозку функцію критичного мислення, особливо якщо людина на відео «харизматична» і за допомогою нехитрих маніпуляцій створє «ефект пастора»: тобі вірять тому, що ти переконливо говориш, а не тому, що ти говориш щось сенсовне.

Різниця між текстом і відео — як між шоколадкою «ріттер спорт» з лісовими горіхами і поживною сумішшю, яку через катетер заливають в шлунок людям після операції. Відео заливає інформацію прямо в мозок без можливості її фільтрування, щоб ви не встигли спробувати її і відмовитися їсти, а схавали повністю. Чому ж так багато людей любить дивитися всяку хуйню у вигляді відео? Загадка.