Музей ядерної зброї

30 жовтня 2001 року було знищено останню пускову шахту, в якій колись знаходились міжконтинентальні балістичні ракети з ядерним зарядом. Тепер недалеко від смт Побузького Кіровоградської області, одному з місць колишньої дислокації ядерних зарядів, знаходиться Музей ракетних військ стратегічного призначення:


Так виглядає вхід:




Це житлова зона була, казарми всякі і кімнати відпочинку. Зараз тут на вулиці виставлені зразки ракет і двигунів. Ось каркас ракети РС-12, у довжину вона була на 6 метрів більша, ніж на фото, не вистачає однієї секції:


Принцип дії такий самий, як і в космічних ракет: вона складається з кількох секцій, кожна з яких поступово відвалюється, і кінець кінцем, коли ракета виходить на орбіту, залишається лише боєголовка (верхній конус) з двигуном, що хуярить до заданої точки і потім «випльовує» десяток ядерних бомбочок і ще тридцять псевдобомбочок, аби системи протиракетної оборони не могли дізнатися, які з бомбочок справжні. Так виглядають ракетні двигуни:




Всього в Побузькому було десь 90 ракет, отже, всього 900 зарядів: в принципі, цілком достатньо, щоб пиздець настав усій планеті Земля. Але все не так просто: пускових шахт є значно менше, ніж ракет, а тому після кожного пуску треба робити певний ремонт і встановлювати туди нові ракети: так що вистрелити всі заряди одночасно неможливо, а кількість зарядів — це в певному сенсі міряння хуями. Ядерні боєголовки дбайливо зберігають у футлярах до часу П:


А це не ядерні, а просто ракети ППО в футлярах. Одна з таких йобнула колись у будинок в Броварах:


Найпекельніший експонат музею — міжконтинентальна балістична ракета «Сатана»:






Технічні параметри:


Так виглядає спереду:


Усередині ракети нічого немає, я перевіряв:


Перед тим, як ми потрапимо до бойової частини, покажу ще пару експонатів з житлової. Отож, пульт охорони:


Отож, по периметру бойової частини, як ви здогадуєтесь, був колючий дріт з високою напругою (3000 вольт), автоматники, а також датчики — інфрачервоні всякі і т.п. Отож, коли ці датчики спрацьовували, на пульті миготіли якісь лампочки.

Макет шахти командного пункту:


Ми були лише у відсіку 0 нагорі, а звідти ліфтом спустилися до найголовніших частин — відсіку 12 і 13. Відсік 13, найнижчий, був кімнатою відпочинку. А в 12-му знаходився, власне, пульт керування і ті самі кнопочки. Біла труба зліва вгорі — це холодильник. Я вже не пам’ятаю, чому він мав охолоджувати шахту. Крім того, оскільки під час пуску ракети виникають вібрації, то шахта є ширшою, ніж командний пункт, як можна побачити, і таким чином, командному пункту не настає пизда, відбувається амортизація.

Кабелі. Все було з’єднано численними кабелі, а найширший з них з’єднував командний пункт з Москвою:


Так, саме цим кабелем могла надійти команда «П». Додатково, звісно, для цього використовувався супутниковий та радіозв’язок.

Їжа. Приблизно так виглядала денна пайка варти (2-є людей):


Переходимо до бойової частини:




Сюди був обмежений доступ, тільки для офіцерів, що там працювали. Високовольтної сітки вже нема, але збереглися датчики:


Тут знаходився головний пункт охорони:


І вхід до нього:


Отакими адовими фурами транспортували ракети:




А цей автомобіль допомагав опустити ракету до шахти:


Шахти зараз усі засипані і забетоновані, крім однієї, яку засипали на дві третини. Ось так вона виглядає:




Під час пуску кришка автоматично піднімалась, ракета вилітала, і секунд за 10 вона падала назад. Усередині шахти нічого цікавого, тільки вода від снігу:




Ядерний пес гуляє по засипаній пусковій шахті:


Перейдемо тепер в бік командного пункту:


Так виглядав старий командний пункт:


Пізніше його повністю перенесли під землю, і тепер він виглядає так:


Зелені кришки — це люки аварійного виходу для операторів, якими вони могли скористатися через 40 днів: йобнув ракетою, відсидівся, вийшов у ядерну пустелю, здох від радіації на свіжому повітрі.

Вхід до бункера:


Тут ми потрапляємо до холодильника (див. макет вище):


Холодильник вже давно не працює, але там і так пиздець як холодно. Спуск до шахти:


Тут коридор вузький з трубами і дротами. І чисто: відставні солдати драять все, і складається враження, що все працює:


Немає відчуття закинутості. Колір стін, як у моєму інституті:


На всяк випадок, у військових були презервативи:


Військові розетки, як в якій країні?:


Щоб потрапити до шахти, треба було пройти крізь двоє товстих дверей. І набрати пін-код на домофоні:






А якщо ви раптом забудете пін-код:


Треті двері були одночасно входом до ліфта і до поверху 0 шахти:




Ліфт. Працює, ми ним донизу спускалися:


Нульовий поверх:


Аварійний вихід на поверхню:


Шахта: щілина між ліфтом і бункером:


Спускаємось донизу, у відсік №13. Як я писав, це була кімната для відпочинку, і виглядає вона як вагон потягу:


Знайомі двері до самі знаєте чого:


Так виглядає вбиральня:




Висране гівно накопичувалось в шахті, а потім якісь датчики фіксували переповнення, і його перекидали в каналізацію.

Чарунка №3:


Їжа:


Найважливіша чарунка:


Піднімаємось нагору драбиною «пожежник-стайл», до відсіку №12:




Сфоткати його увесь доволі тяжко, адже місця там мало. Словом, там знаходився пульт керування, точніше, два пульти, за якими нонстоп чергували два оператора. Той, що знаходився на бойовому пості №1, мав 6 годин без перерви сидіти (але міг виходити в туалет) на місця. Другий оператор мав більше свободи, міг заварити чайку і т.п. У час «П» обидва оператори повинні синхронно набирати ті самі команди, і лише після цього мав би відбутися пуск. «Червона кнопка» є сірою + до її натиснення треба вставити ключ і повернути його, як у автомобілі. І зробити це на обох пультах керування. Просто так йобнути ракету, бо від оператора пішла дружина, неможливо, адже перед цим треба ввести якийсь пароль, який перед пуском надішлють з Москви. Паролі разом з командою на запуск висвічуються на моніторах.

Так виглядає бойовий пост №1:


Зверніть увагу на ремені безпеки, як у літаку: незважаючи на те, що бункер в принципі захищений від вібрацій під час пуску, однак, вони є, шахту може трусити трохи, і тому варто пристібнутися.

Телефон:


Монітори, на які мала надійти команда:


Бойовий пост №2 виглядає так само, тільки без моніторів:


Якісь кнопочки:


Ключ вставляється у правий нижній кут (там кришка відчиняється, і є дірка для ключа), та сама кнопка знизу зліва:


Та сама кнопка:


Додатково слід зацінити клавіатуру, на якій набирався пароль і відповідні команди:


Вентиляція:


А ще бойову частину з житловою з’єднує ось такий коридорчик, яким ми пройшлися:


Коли ми вийшли, сонце вже сідало. На вході в музей стояв цей пам’ятник:


Фотки кращої якості можна подивитися у Радовара, а також на сайті музею.

Корисна інформація:
Музей працює щодня з 9 до 17-ї. Екскурсії провадять відставні працівники ракетних військ, які тут і чергували колись, розповідають доволі цікаво. Екскурсія триває близько 1.5 години, тож варто приїхати не пізніше від 15-ї.

Сайт музею: http://www.rvsn.com.ua
Координати GPS: 48.18551 30.666114
Їхати треба (від Києва) по одеській трасі, після чого звернути на дорогу P06, а там через певний час буде знак, за яким можна знайти музей. Здавалося б, до такого місця треба хуярити трактором по ґрунтовках, однак це не так, і населені пункти поблизу є, а навколо степ.

Як туди дістатися громадським транспортом, не маю зеленого поняття, підозрюю, що ніяк.

Кошт: 50 грн (екскурсія + спуск до командного пункту + дозвіл на фотографування). Якщо щось із цього вам не потрібно, буде дешевше (фотографування чи 10, чи 15 грн коштує). Попередня резервація не потрібна. Для груп понад 15 людей є якісь знижки.