Azərbaycan Dəmir Yolları

Трохи офігів, коли побачив, що їхати мені доведеться потягом Azərbaycan Dəmir Yolları QSC. Єдиними азербайджанцями у вагоні були провідники, які говорили чистою російською без жодного акценту, але стиль їх спілкування нагадував стереотипні анекдоти про грузинів і вірмен.

Мені часто «щастить» на сусідів у купе, тому я завжди їжджу в плацкарті: це менш безпечно в плані збереження речей, але більш безпечно в плані особистої безпеки. Але квиток купував не я, тому опинився я в традиційному радянському купейному вагоні. Азербайджанські матраси виглядали доволі охайно, а зроблені вони були, здається, з якогось поролону, і не скручувалися в трубочку. Постіль у купе не лежить, її довго і нудно роздають. На рушнику — велика абревіатура ADY QSC, а на білизні різного кольору локомотиви та напис «Bakı Vaqon Deposu» («Бакинське депо»). Чай подається у склянках з пластиковою ручкою та пластиковою ж підставкою, вмонтованою в склянку. Сам чай не пробував, але до нього подають цілу торбу цукру, що для мене є позитивом :)

А, про сусідів. Один був алкоголіком-пролетарієм, що бідкався з приводу того, що його сусіди не алкаші, і нема де взяти самогонки. Також він бідкався з приводу неможливості покурити, однак, схоже, на азербайджанському потязі не діє українське законодавство, і провідник таки вказав йому на тамбур. Друга сусідка виявилась мєнтом зі Святошинського ґестапа. Поки я намагався заснути, ґестапівка сперечалася з алкашем, намагаючись довести йому, що він лузер, адже працює вантажником і не розвивається, не те, що вона. «Я теж працювала 4 роки на комбінаті, у мене „гарячий стаж“ є, а потім закінчила Харківську академію МВС і зараз, слава Богу, працюю в міліції. І брат мій теж в цій академії, і буде працювати в міліцію. А ти хто? Вантажник, чого ти досяг? Не дивно, що ти п’єш.» Алкаш в боргу не лишився, і поцікавився, чому панянка у 27 років не одружена, і що коли одружиться, тоді дізнається, що таке справжнє життя. До їх розмови час від часу долучалася третя сусідка — 90-річна бабуся із Волґоґрада: «Я не понимаю по-укра́ински, я всю жизнь в России прожила, о чем вы говорите?» Шкода, що я не записав цей ад на диктофон. Це все відбувалося в той час, як я намагався заснути. Ненависть, блять!!!

У міжчасі в купе зайшов якийсь хмирь з портфелем. Він на одну секунду показав посвідчення і сказав: «Добрый день! Транспортная милиция. Паспорта и миграционные карточки приготовте». Я подумав, чи не охуїв він, адже я все ще, блять, на території України, і їду, блять, я з українського міста в українське, і знаходимось ми зараз ніхуя не в прикордонній зоні, а від’їхали від Києва максимум кілометрів 200. Хмирь, до того ж, не був схожий на працівника міліції: він був без форми, він мав інтелігентний вираз обличчя, і він розмовляв ввічливо. Дискутувати з хмирем не було сил, я показав йому свої права. Хмирь пішов. До речі, польські ґестапівці (страж ґранічна, не поліція) теж одного разу так зробили: потяг щойно від’їхав від Кракова, і вони почали перевіряти паспорти і візи, хоч то само і так роблять на кордоні. Але цим потягом неможливо їхати в межах Польщі, на нього продають квитки тільки до Львова і нікуди більше.

Але хрін з ним. Що ще в потязі цікавого, крім того, що всі написи російською та азербайджанською мовами? Ну, вагони пофарбовані в темно-зелений колір, як старі вагони РЖД (зараз їх перефарбовують в сірий колір з логотипом «під»).

Тут я подумав про те, що я не був у жодній країні СНД, крім Білорусі (і то лише в Мінську), і цю прикрість треба буде колись виправити: благо, тепер у мене є два закордонні паспорти. У новому варіанті паспорта граматична помилка на обкладинці, це пиздець.