Наука, імітація науки та псевдонаука

Не писав би про це, якби не пост американського фізика під назвою «A Crackpot In Russia»:

«
Well, I'm sure there are more than just one crackpot in Russia. Still, Viktor Petrik is kinda special and seems to have been able to fool a lot of influential people in Russia and outside of it.
»

Тут дійсно унікальний випадок: людина придумала якусь маячню (якийсь фільтр, який з радіоактивної води робить питну (!)) і зуміла знайти підтримку впливового політика (віце-спікера Думи, здається), який наїхав на «старих пердунів» з академії наук. Не пам’ятаю, чим історія закінчилася, але РАН врятувало тільки те, що їхню комісію з псевдонауки утворив покійний Віталій Ґінзбурґ, який є Нобелівським лавреатом. Оскільки нобелівських лавреатів у совку поважають, цю мракобісну атаку було відбито.

І тут ми знову повертаємось до того, чому люди, які не тямлять у науці, повинні вірити саме нам, справжнім науковцям, а не шарлатанам? Чи не є ми мафією, яка імітує наукову діяльність, тримається за свої крісла, а тому не пускає «чужих»? Спробую ще раз підняти це питання, бо це важливо. Мене просто тягне блювати від тієї кількості псевдонаукової маячні, що публікується в пресі у нас і в Росії. Чому ж у СРСР — країні, що запустила людину в космос — було стільки псевдонаукової маячні? І досі є? Тут є кілька причин:
— Закритість науки від преси. Колись це було зв’язане з секретністю, а зараз просто науковці не звикли працювати з журналістами. Де коментарі від спеціалістів про колайдер, про зсув земної осі, про свинячий грип? Я б може і надавав такі коментарі, але я поки що з точки зору статусу ніхто, тому обмежуюсь цим блогом. У Польщі з цим набагато краще, бо науковці з пресою спілкуються активно, й будь-яке мракобісся викликає досить бурхливу публічну реакцію в науковому середовищі,,
— Мракобісся серед науковців. Гроші у СРСР на науку виділялися настільки неконтрольовано, і там було стільки якщо не корупції, то блату, що це призвело до створення десятків інститутів пиздобольства. Та навіть у нормальних інститутах можна було імітувати корисну діяльність і отримувати за це гроші. Крім нормальних науковців, у академічному середовищі не бракувало тих, хто з наукою не зв’язаний ніяк. Що в результаті? В результаті маємо докторів наук, що на повному серйозі розповідають про телепатію і торсійні поля,,
— Традиційна недовіра населення до влади, яка відправляла їх у концтабори, приховувала Чорнобильську трагедію етц. Науковців, таким чином, асоціюють з владою і політиками, і тому їм не довіряють. Звідси довіра до шарлатанів, яким «не дають запустити своє мегавідкриття злі ЗОҐи з Академії наук».

Отже, чим відрізняється наукова теорія від псевдонаукової?
Відразу відповім, що не її правдивістю. Наукова теорія може бути абсолютно хибною, але при цьому бути науковою. Наприклад, славнозвісна модель ефіру чи модель атома у вигляді пирога — це хибні теорії, які вивчають лише для історії, але вони наукові. Наукові, тобто:
— базуються на фактах або на простих і зрозумілих постулатах,
— не містять логічних суперечностей,
— якщо вони суперечать певним фактам, то мають чітко окреслені межі застосування, в яких ці факти не проявляються,
— якщо вони суперечать іншим загальноприйнятим теоріям, то повинні містити в собі розв’язки цих суперечностей,
— нарешті, їх можна зрозуміти.

Звісно, не всі теорії задовільняють ці критерії, але, думаю, ніхто не буде сперечатися, що ці критерії є логічними і доцільними. Тут можна ось з чим порівняти. Візьмемо два тексти:

1. Комсомольськ — місто обласного підпорядкування в Полтавській області. Дата заснування міста - 29 листопада 1960 року. Статус міста районного підпорядкування одержано 24 квітня 1972 року (до цього місто називалося поселення міського типу Комсомольське). Статус міста обласного підпорядкування одержано 6 квітня 1977 року. Місто Комсомольськ розташоване на лівому березі р.Дніпро, на відстані 16 км від міста Кременчука і 90 км від обласного центру — Полтави.

2. Інформація в культурі корелює з рефлекцією, якби Василь відцідила відро в Порохову вежу, то електрон атомне ядро, як Панас телят возив. Кріологія має то з молоком, що каша вариться до обіду, як рілля і колгоспник зелений. Чому кролик айпод розлив на столі, неначе кривавий дискурс м’ясокомбінату? Я знаю питання: істина — борщ. Слава навіки обласні контрольована віками.

3. Вода тепло нінзя черепашка відро лити моросити в у трава ніч вітер крапля село колгосп відро область рілля поведінка у сон — мести стріла гімно вкладати різьбити прикметник зеленіти журнал Катар сервер творити стопа.

4. Апролрпі іл ло — аовлдфж толтолвтв оіолір Пворіц лцілтв лцоів ц. Раол д длвт тооотів лтлауїїїї ліьівлілв аваомта; алваооларпі: «Куіррл жілддлд?» — алоллі Ажііжісмми. Молатм аороврав іоцгут отабьабп кталу ауд т Ваапдв адіжцужакд — папаро. Пвллді жєє ц льалв дльлдьалд аьлдвьлдьі Ажжжєжвдльмлаьлаь валвьлдьвапр.

Перший є текстом українською мовою, що має певну інформацію. Другий текст теж ніби є текстом українською мовою, але ніякої інформації в ньому не міститься. Такий текст зазвичай генерують комп’ютерні роботи, а в деяких випадках — психічно хворі люди. Хоч він і виглядає здалеку, як осмислений, спроба зрозуміти його викликає вибух мозку. Третій текст є просто випадковим набором слів і навіть на перший погляд не здається осмисленим. Однак, кожне окреме слово має сенс. Останній текст є випадковим набором літер української абетки, зверстаний так, ніби складається з речень невідомою нам мовою.

Як усі чотири тексти сприйме американець, що не знає кирилиці? Він усі потрактує як «Russian», бо і звідки б йому знати, що в текстах 2–4 — маячня? Які б ви аргументи навели, щоб переконати його в цьому? А якби він сказав, що у нього є друг — професор Калтеху, який два роки в Москві прожив, і він точно знає, що текст №3 — це осмислений текст російською про кохання Васілія і Альони? Тепер ви розумієте, наскільки складним є завдання науковця переконати когось у тому, що маячня є маячнею. Ну, варіанту №4 я в пресі не бачив, більшість є близькою до варіанту №2 або №3.

Авжеж, в середовищі науковців є суперечки і дискусії. Але вони всі, як і холівари в ЖЖ, відбуваються на зрозумілій всім мові. А коли читаєш щось таке, то мозок вибухає. А ті, хто пустив це в друк, певно і не підозрюють, яка там написана маячня (а ля текст №1). 

Наукова імітація
Наукова імітація — це річ складніша, ніж псевдонаука, бо для того, щоб її розпізнати, недостатньо закінчити університет, треба бути спеціалістом у конкретній галузі. Боротися з нею значно складніше через це (та й нема в цьому сенсу), тому якась частина публічних грошей, що виділяється на науку, так чи інакше фінансує імітацію. Проблема в тому, що неможливо сформулювати чіткі критерії, що є імітацією, а що ні, і тому якщо спробувати з нею боротися, то є шанс зарубити й справжню науку. Головне — це те, щоб імітатори не захопили всі фінансові потоки, й ділилися з тими, хто робить справжню науку. 

У СРСР контролем за науковцями займалася Академія наук, яка була (і є) закритим клубом, куди можна потрапили лише за рішенням більшості дійсних членів Академії. Ця система так-сяк фільтрувала ну зовсім мракобісних науковців, але призвела до того, що АН стала закритим клубом старих пердунів, які наукою давно не займаються, і абсолютно всі є імітаторами, крім хіба що кількох. А справжні науковці так членами АН і не стали.

На Заході натомість науковця оцінюють інакше: за його публікаціями в крутих рецензованих журналах та за його кількістю цитувань. Твої регалії, титули, членство в Індонезійському математичному товаристві та інші брязкальця не мають жодного значення. Вважається, що якщо ти робиш щось сенсовне, себто не імітацію, то на тебе будуть посилатися науковці в інших працях — буде зростати твій індекс цитування. Крім того, свій індекс цитування має кожен науковий журнал, який складається з кількості цитувань всіх його статей. Відповідно, якщо ти маєш статтю в журналі з більшим індексом цитування (він називається фактором впливу журналу, або імпакт-фактором), твоя «карма» є більшою, і в тебе більше шансів отримати роботу в престижному закладі та гроші на проекти. Ця система оцінки науковців виявилась більш життєдайною, ніж радянська, і використовується у більшості цивілізованих країн. Однак, і вона має купу «дірок», які дозволяють імітувати наукову діяльність і вважатися крутим науковцем. Але, як то кажуть, кращої наразі не придумали.

Отже, як би вам показати, як відрізнити науку від імітації? Порівняємо два, на перший погляд, однакові графіки уявної частини діелектричної проникності гідриду магнію:


Спижжено з Phys. Rev. B 75, 035204 (2007)


Спижжено з J. App. Phys. 98, 096106 (2005)

Графіки, на перший погляд, ідентичні. Але перший отримано чесним науковим методом, натомість другий — це найобка, автори підігнали графік так, щоб він збігався з експериментом. Ачкільвік, до їх честі, вони про це пишуть просто у підписі. Обидві праці опубліковано в солідних наукових журналах, а їх автори є науковцями.

Як з цим боротися? Та ніяк, бо, як бачите, наукову найобку дуже важко розпізнати, а якщо спробувати хоч якось системно з цим боротися, то під ніж потраплять і нормальні науковці, які придумали щось дуже круте, але не змогли його правильно подати. Тут розсудити може тільки історія: наукова імітація не набуває великої кількості прихильників й узагалі довго не живе.