Про відвертість, ч. І

Люди брешуть. Звісно, цьому є багато причин, але мене цікавить одна з них, дуже важлива — брехня як наслідок того, що люди на відвертість реагують неадекватно. Наприклад, люди на відвертість ображаються. Або, ще гірше — поводять себе агресивно. Ну що, здавалося б, з того, що хтось назве мене тупим мудаком? Що з того, що хтось скаже, що я анітрохи не тямлю в лінуксі, чи що від мене смердить собачим гавном? Врешті решт, якщо людина це сказала, вона мала для цього підстави. Цих підстав може бути, загалом, дві:
1. Правда.
2. Неповне володіння інформацією, через яку людина зробила хибний висновок.

Крім того, багато речей є суб’єктивними. Хтось вважає запах моїх парфумів собачим гавном, а хтось — фіялкою. Чому б я мав на цей факт агресивно реагувати? Однак, люди неадекватно реагують на відвертість. Спробуйте когось послати нахуй, назвати тупим хуєм/тупою пиздою чи сказати, що нова сукня — гавно на паличці, а ці на нові джінси як з каналізації витягнуті. Спробуйте відверто назвати чиїсь вірші шизофренічною маячнею, малюнки — мазюканням, а власноруч зібраний велосипед — купою брухту. В більшості випадків ви отримаєте у відповідь агресію, образу чи вибиті зуби. Вас будуть вважати хамом, і не будуть з вами спілкуватися. Лише незначна частина людей є невразливою на критику, до яких з певними застереженнями належу і я. Мене доволі складно образити такою критикою чи вивести з рівноваги (що не означає, що я зовсім невразливий, але менш вразливий, ніж більшість), а навіть якщо відвертість є жорстокою, преферую її понад солодку брехню. Хочу застерегти, що це не пост у виправдання хамства, радше спроба аналізу того, чому люди на нього так болісно реагують? І справді, чому?

Іншим аспектом є те, що більшість людей або виховані, або просто бояться отримати в зуби, а тому ніколи не бувають відвертими. Лише найкращих друзів ми можемо послати нахуй і назвати уйобком, бо найкращі друзі зрозуміють і не будуть ображатися. Так, через це, до речі, найбільше болю ми спричиняємо своїм близьким. Тим з них, яким доводиться робити вигляд, що вони не ображаються, а насправді ображаються.

Але то все фігня, порівняно з тим, яке гавно трапляється, коли невідвертість призводить до непорозуміння. Страх сказати правду призводить до недомовок, які добре, якщо розрулюються відразу, а буває і що не розрулюються взагалі. Через третіх осіб я іноді можу дізнатися, що щось зробив не так, бо мені це побоялися сказати це в очі. Мене, рахітного бородатого ботаніка побоялися! Ну, я теж боюся неадекватної реакції на відвертість, бо вона має місце.

Соррі за такий дещо беззмістовний пост, я ось що хотів публічно заявити:
1. Якщо ви боїтеся щось мені сказати, бо я ображуся, то знайте: я не ображуся. Якщо навіть якимось чином ваші слова можуть мене зачепити, все одно відверто сказати краще, ніж оті натяки чи, ще гірше, уникання спілкування зі мною.
2. Я, взагалі кажучи, тупий, і не завжди можу усвідомити, що образив вас чи зробив якусь кривду. Тож прошу мене про ці факти інформувати, для того, щоб я міг їх виправляти й відновлювати нормальні стосунки.
3. І взагалі. Чому б не говорити все, що думаєш? Це так просто і класно, коли є така можливість...

P.S. Ти-знаєш-хто, ще раз дуже-предуже дякую, у мене реально світосприйняття перевернулось.