Mac

Власники хостелу — фанати макінтоша: усі компи, як службові, так і публічні — макові десктопи. Посидів, відтак, учора вперше за одним. Незручно, бо незвично: відрізняється суттєво від лінукса і вінди. І не зрозуміло, чому еплам шкода зробити дві кнопки миші, змушуючи користувачів тицяти Ctrl—мишка для імітації правої кнопки? З іншого боку, скрол на маковій мишці пречудовий: це маленьке колесико, яке скролиться як вертикально, так і горизонтально. І чого я не бачив таких мишок для PC?

Клавіатура за розміром така, як для ноутів, незручна. Монітор занадто товстий, а ще 30% його поверхні займає біла хуйня з логотипом яблука. Це маркетологи придумали: такий монітор здається більшим, ніж він є насправді. З іншого боку, до якості зображення жодних претензій: недарма ж маки юзають всі дизайнери.

У Сафарі на сторінці нового табу показуються скріншоти найчастіше відвідуваних сторінок — просто і геніально. На жаль, не мав змоги повноцінно потестити цей комп, лише посидів за ним в інтернеті.

А, ще згадав: не знайшов, як розгорнути вікно на весь екран о_О. Звична для лінукса і вінди кнопка розгортає вікно лише на 1/4 екрану. Довелося мишкою вручну змінювати розмір. При цьому курсор миші чомусь не змінив свою форму.

Urban walking: пішки до аеропорту Париж Шарль-де-Ґолль

Всі нормальні люди пішки ходять по горах насолоджуються краєвидами, а я ходжу неосвітленими автотрасами, насолоджуючись краєвидами пшениці, трави та нечисленними автівками. І то все вночі. У цьому звіті я розповім, як я дійшов пішки до летовища Шарль-де-Ґолль з Парижа.

Отже, аеропорт Париж-Руассі Шарль-де-Ґолль (aéroport Paris-Roissy Charles de Gaulle, він же Щарль-де-Ґолль, він же CDG, він же Руассі/Roissy) — це найбільший аеропорт Франції та один з найбільших аеропортів Європи і світу, який розташований у 30 км від центру Парижа. За кількістю пасажирів це летовище посідає шосте місце у світі та друге (після Лондона) в Європі. Аеропорт сполучений з містом синьою лінією приміських електричок RER B, електрички їздять до терміналу 2, а звідти є безкоштовна внутрішня аеропортова електричка, що дозволяє доїхати до терміналів 1 та 3. Нафіга іти до аеропорту пішки? У мене було мінімум дві причини:
— щоб зекономити 8 з гаком єврів,,
— щоб не ночувати в аеропорті, а натомість погуляти по свіжому повітрі.

Погода була просто чудова, і я (не без пригод) здійснив цю пригоду. Отож, звідки починати подорож? Є в сумі два варіанти:
— від станції синьої лінії RER B Le Bourget (Лє Бурже), яка все ще знаходиться в межах зони 3, себто звичайний квиток на 3 зони або денний ticket jour/ticket jeunes, який діє на метро в межах зон 1–3 (Париж), буде діяти і там. Це, з одного боку, добрий варіант тим, що це на кілька кілометрів менше іти, ніж від метра, але зате дуже незручно їхати з центру Парижа, а останній потяг RER з Gare du Nord (пересадка метро/RER) їде десь о 12 ночі.
— від станції метра La Courneuve 8 Mai 1945 (її на вказівниках можуть скорочувати до La Courneuve). Це кінцева станція рожевої лінії метра 7. Ця лінія проходить через Оперу (станція Opera), острів Сіте і околиці (станції Cite, Chatelet, Hotel de Ville). Від Єлисейських полів і околиць можна жовтою лінією доїхати до станції Шателє і там пересісти на рожеву лінію. Словом, можна, не парячись, погуляти центром Парижа, і вже вночі, подивившись, коли іде останній потяг метра, поїхати до мети.

Отож, я висадився на станції метра Ля Курнев о 00:20. Попередньо я роздрукував маршрут, який запропонував мені ґуґл:


Маршрут, як бачите, доволі простий, але є кілька можливостей заблукати, якими я і скористався. Перша можливість — це обрати неправильний напрямок безпосередньо після виходу з метра, бо там досить великий майдан з чотирма вулицями. Я спершу пішов по авеню Поля Веяна-Кутюр’є (avenue Paul Vaillant-Couturier), але в протилежний бік, до Парижа :) Але вчасно зрозумів, що помилився :) Отож, треба дивитися на дороговкази для автомобілів і увесь час слідувати по дорозі, що позначена N2, в бік до Лє Бурже (Le Bourget). На вулиці уваги звертати не варто: можна заплутатися, та й не позначені вони переважно. А номер траси N2 не дозволить загубитися. Отож, увесь час треба іти прямо, і тоді ви побачити передмістя Лє Бурже:


Це тихе і спокійне містечко:


О першій ночі там все ще сидять люди у рестораціях, а на вулиці можна зустріти галасливі компанії молодих людей. А ще в цьому містечку знаходиться аеропорт Париж Лє Бурже. І внизу проходить автобан A1, який теж веде до Шарля-де-Ґолля, але там пішки ходити не можна (тобто, якщо дуже захочеться, то можна, але не варто). Автобани у Франції традиційно не освітлюються:


В Лє Бурже теж треба іти прямо до кінця міста, слідуючи трасі N2. Зліва буде аеропорт, він вночі, здається, не працює, ібо не світиться. І буде наступне передмістя:


Аеропорт, здається, в ньому знаходиться, хоч і називається Лє Бурже. Ідете далі прямо, і доходите до місця, де N2 повертає праворуч, а прямо починається траса N17, це буде десь біля аеропорту (який зліва знаходитиметься). Так от, ідіть далі прямо по N17 до кінця аеропорта. А там почнеться траса D317 Route de Flandre — це свідчення того, що ви на правильному шляху:


І тут, на Рут де Фляндр, починається жопа: передмістя закінчуються, разом з ними закінчується освітлення починається траса і голий степ, без доріжок для пішоходів. Утім, аж так страшно там не є, звісно, бо французи передбачили дуже широке узбіччя, що займає цілу смугу, і по ньому їздити не можна, можна тільки туди з’їжджати для зупинки. Отож, я увесь час йшов по правому краю узбіччя, таким чином, відстань до автомобілів була десь метри два. Трафік там не дуже великий, TIR-и взагалі не траплялися: вони, напевно, по автобану A1 їздять, так що якщо дотримуватися правил безпеки, то не страшно. Іншою проблемою є відсутність пішоходних переходів, тож в деяких місцях доводилося дорогу перебігати. Деякі водії настільки охуївали від вигляду мене, з рюкзаком і постерною трубою, що самотньо йшов вздовж траси уночі, що подавали звукові та світлові сигнали. Мєнти за увесь час подорожі не чіпали мене жодного разу.

Отож, ідучи по трасі D317, важливо не пропустити характерний поворот на трасу D902 (Chemin de Paris a Soissons), що веде вже безпосередньо в Руассі:


Іду я, думаю про те, щоб не провтикати поворот, іду і йду вже довго, вказівник навіть характерний побачив:


...і роздуплився, що заблукав і провтикав поворот, вже коли побачив вказівник на дорогу D47 на тому місці, де мала бути траса D902. Одне під’єднання до Google Maps в роумінгу з визначенням положення на карті коштує 2 злотих, а на рахунку — 8 злотих, а для поповнення потрібен був інтернет. Була вже третя година ночі, і потихеньку намальовувалася перспектива запізнитися на літак. Про автостоп вночі і ще й на трасі, де не можна зупинятися, не могло бути й мови. Громадського транспорту в околиці кілометрів 10 нема. Я спробував спершу запанікувати, а потім увімкнув Ґуґл, який мені пояснив, що я прохуярив кілометри так 3 від потрібного повороту, опинившись на перехресті D317 і D47:


Насправді, треба було піти вниз по D47, і я швидко б дійшов до Руассі, але та траса виглядала якось стрьомно, і я не був впевнений, чи не заблукаю. Я вирішив повернутися назад до місця, де теоретично мав бути поворот на D902, і піти протореною ґуґлом дорогою. Повертаюсь, дивлюся на ґуґл — кілька метрів від повороту, проходжу заправку, іду ще трохи, дивлюся на ґуґл — поворот я вже пройшов, хоч його не було! І тут до мене дійшло: біля заправки кляті французи закрили на ремонт частину дороги D902, і за бетонними плитами вночі не було видно, що там іде дорога. Словом, орієнтир — заправка, а за нею якісь готельчики. За заправкою знайшовся і жаданий вказівник на Руассі-ан-Франс — містечко при аеропорті типу Борисполя нашого:


Дорога теж неосвітлена, але і автомобілів нема зовсім. Несподівано з’явилася велосипедна доріжка, по якій я і йшов:


Так само несподівано з’явилася будка SOS:


Натиснувши кнопку, можна викликати блакитне таксі чи просто поскаржитись на життя. Парлєкати треба па франсе, звісно:


На автобанах у Європі такі будки ставлять через кожні кількасот метрів, а тут я зустрів її лише один раз. Велосипедна доріжка закінчилася так само несподівано, як і почалась. Заторохтіли високовольтні лінії, натягнуті просто над дорогою. Від наших відрізняються тим, що кожні N метрів до дротів прикріплено червоні газорозрядні лампи:


Нарешті вдалині з’явилися вогні — це не могло бути ніщо інше, ніж містечко Руассі:


Фуух, курва, ви навіть не уявляєте, як я тішився, що сюди дійшов:



Ці світлини було зроблено о 4:10 ранку, себто майже через 4 години подорожі. А до закриття ґейту до літака лишалося десь дві з половиною години. Про Руассі можу сказати тільки те, що якби це було не вночі, і якби я не поспішав, я б там погуляв більше: дуже затишне містечко:




О четвертій ранку всі спали, а на вулиці не було жодної душі. А це, здається, мерія:


Нарешті Руассі-ан-Франс закінчується:


І відразу за ним починається територія аеропорта:


Докладну мапу летовища, я, звісно, не роздрукував, думаючи, що досить дійти до аеропорту, а там без проблем знайду потрібний термінал, тим паче, що вже не перший раз я там. Як виявилось, найбільший аеропорт Європи — це тобі не penis caninus, а ціле місто зі своїми автотрасами, готелями та іншими спорудами:


Зліва на світлині — місто Руассі, з якого я прийшов, кругла споруда вгорі — то термінал 1, а мені треба було в термінал 2, який позначений літерою зеленим прапорцем «B». З мапи ви, напевно, не уявите масштабів, бо термінал 2 здається маленьким. Насправді це довжелезний будинок, який складається з 5 субтерміналів A, B, C i D та станції електрички RER. Один субтермінал за розміром десь як увесь аеропорт Бориспіль. Отож, термінал 2 — це п’ять Борисполів. Отож, відтак, я там, звісно, заблукав.

Хоча є й позитиви того блукання: я побачив те, чого більшість пасажирів летовища ніколи не бачить. Наприклад, контрольну вежу, музейний літак Ер Франса (Air Franc):


Літак справжній, не макет. Хоча форма якась не дуже пасажирська. Це не конкорд часом? А ще поруч за парканом були припарковані інші літачки:


І якусь стрьомну споруду типу заводу, з якого валив дим. І готелі для мажорів, які мають гроші, щоб переночувати в п’ятизірковому «Хілтоні» у кількох кроках від терміналів.

Спершу я слідував дорогвказам «до аеровокзалів 1, 2, 3»:


Але це мені не допомогло :). А ще частина аеропорту позначена як «центральна зона», я хз, що це означає:


Врешті решт я дійшов до станції електричок RER, звідки ходить бештовний міжтермінальний потяг, яким я й доїхав до терміналу 2. Крім мене, у потязі були лише співробітники аеропорту, що поспішали на роботу: частина була вже в формі, частина тримала в руці рації чи флюоресцентні жилети. Приблизно о 6:00 я вже був у терміналі 2B біля свого ґейту. Фууууух!

Корисні поради для тих, хто (а раптом?) захоче повторити:
— роздрукуйте гугломапу маршруту у великому збільшенні, з позначенням усіх деталей, не пожалкуйте кількох аркушів паперу,
— візьміть GPS або телефон з Google Maps (не забудьте мати гроші на рахунку) — особливо вночі це спростить життя,
— візьміть флюоресцентний жилет, як у залізничників. Хоч французи і їздять охайно, ліпше, щоб вас було видно здалека,
— вода — обов’язково,
— подивіться прогноз погоди. У мене було вночі десь 14 градусів, я йшов у самій футболці, і мені було комфортно, не спекотно і не холодно. Тим не менш, під час дощу чи холоду я б не рекомендував таку прогулянку,
— для тих, хто хоче повторити, але на велосипеді: на велосипеді спершу їдете по дорозі, а потім за містом — по узбіччю. Дороги там рівні, як стіл, особливих підйомів нема, словом, доволі комфортно.

Total: приблизно 20 км (включно з блуканнями), 5 з гаком годин подорожі. Ішов звичним темпом, не повільно й не зашвидко, майже не зупинявся (не рахуючи секунд 30 на ковтання води, а також перерви на розглядання мапи).

Profit: прогулявся свіжим повітрям, побачив нові місця, не ночував у CDG, написав пост в ЖЖ.