![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Вистрибнувши о 6:30 ранку з модного купе 91-го потягу, я навіть не встиг випити кави, бо на 5 платформі вже стояв богданчик до Шегинів. Минулого разу кордон був порожній, тож я роздумував, чи встигну я на електричку о 8 ранку за польським часом, і чи не прогулятися б мені Жешовом. Однак, цим планам не судилося збутися.
По дорозі до кордону підслухав розмову двох жіночок, що випадково зустрілися: «Ой там така колєйка в обидва боки, вичєчка якась чи шо» — кинула пані, що, видно, щойно перетнула кордон. Це не віщувало нічого доброго, але я вже звик, що черги бувають, тож постояти годинку — не проблема. Я був настільки впевнений у швидкому перетині кордону, що навіть не купив води та їжі, сподіваючись поснідати у Перемишлі.
На українському боці — нікого. Зайшов до будки, там було кілька поляків. Поки чекав своєї черги, встиг роздивитися і сфотографувати смішне розпорядження. Виявляється, якщо хтось захотів влаштувати диверсію і заразити себе в Україні свинячим грипом, зробивши бутербродик з зараженої польської свининки, то його на кордоні чекатиме прикра несподіванка:
Прикордонник подивився, як завжди, на всі сторінки мого паспорта, перевіривши, чи я бува яку не вирвав, і мовчки віддав його мені назад.
Нічого не віщувало біди. На польському боці громадян України ласкаво інформували про те, що курити тут заворонено (від слова «ворона»):
За подвійним парканом мешканці прикордонної Медики мають городи:
І тут я дійшов до польської будки і побачив той пиздець. Там є дві черги — для ьуберменшів (EU/EEA/CH passports) та для унтерменшів (all passports). У «польській» черзі було десь людей 10, в українській — десь 30. Українська черга майже не рухалася, бо прикордонники за годину двічі запустили поляків, і лише один раз — українців, по 10 людей. Хоча через деякий час в польську чергу набігло теж багато людей, і вона за довжиною стала як українська. Через годину прийшли діти, багато дітей з папером, що давав право безчергового проходу. Прийшов прикордонник і запитав керівника дитячої групи: «Які діти?» «Польські діти.» «Але пашпорти українські?» «Так, українські». «А, ну то чекайте, йобані унтерменші, я зараз піду розбирацця» — прикордонник забрав у керівника групи папір і прийшов ще через годину. Отоді дітей нарешті впустили. Час від часу підходили якісь люди, що намагалися переконати прикордонника, що їм треба пройти без черги. Більшість із них прикордонник посилав. «VIP-и» не ходять пішки через кордон, так що тут майже справжня рівність. Ну, якщо не враховувати того факту, що поляків пропускають швидше. Почекавши дві години, я зрозумів, що це навдовго, мінімум ще на 2-3 години, максимум — до кінця дня. А їжі і води в мене не було. Щоправда, у мене була аспірантська ксива, яка теоретично давала право пройти якщо не без черги, то хоча б ьуберменській черзі, але я не схотів собі псувати карму променями ненависті своїх співвітчизників, і попрохав прикордонника випустити мене з цього пекла нахуй. «Почекай, пане, ключ від паркану у колєґі». Прийшов «колєґа» без ознак інтелекту на обличчі та продемонстрував свої знання української мови: «До по-паче-ння». Ех, шкода, що я не громадянин Польщі, так хотілося нахуй послати (я навіть штраф готовий був для цього сплатити)!
Знову українська будка, і я на волі! Проходжу новенький офіс прикордонної служби, де на варті чатують два мудака, що вчасно не відкосили від армії. «Ей» — свиснув до мене один з них. Я зробив вигляд, що моя не понімать складний український мова і мовчки пройшов повз. «Поляк!» — скрикнув охоронець Батьківщини ще раз з надією в голосі. Оскільки наздогнати і покласти мене обличчям вниз вони не могли, я мовчки пройшов повз. На автостанції Шегинів найближчий автобус мав бути на 11:05, а на годиннику була 10:30. Підійшла якась пані: «Я перепрошую, ви не на Львів?» Я кажу: «Так.» Вона: «Ну то проходьте, будь ласка, до каси, а то ніхто не підходить». У касі квиток коштував на 1.75 дорожче, ніж у водія з рук, але тепер цієї опції не існувало. 1.75 — за «я перепрошую» і звертання на «ви». «Це ви мені на 11:05 квиток даєте» — питаю? У касирки округлилися очі, вона перепитала. «Ні, автобус о 11:50». «Блять, півтори години чекати, шо за хуйня, де автобус на 11:05» — подумав я. Була тільки 10:40, але люди вже позаймали місця в автобусі, який відправлявся о 11:50. Я з’їв хот-дога і здивувався, що тільки 10:40, а люди вже позаймали місця в автобусі. «Я перепрошую, пане, ви маєте квиток?» — спитав мене водій, поки я жував хот-дог. «Так, маю, дякую.» «А, добре, бо тепер треба тільки в касі купувати». Схавав хот-дог, закинув рюкзак в автобус і замовив холодного квасу, думаючи про те, як, блять, у культурній Європі мене щойно потрактували як бидло, і як у зацофаній Україні до мене щойно поставились як до президента країни.
Коли водій завів мотор, я зорієнтувався, що годинник у мене, сука, встановлений на європейський час, і що зараз не 10:45, а 11:45, і бус зараз поїде. Зрадівши цьому факту, а також потішившись, що я нікуди не встиг піти погуляти «півтори годинки», я остаточно заспокоївшись, вже уявивши, як я буду попивати каву ві Львові, а прохолодним вечором поїду автобусом просто на Краків.
Львів
У Львові було просто неймовірно спекотно. Автовокзал підремонтували, тепер там ще чистіше, ніж раніше, і двері, як в супермаркеті, з фотоелементом (ненавиджу!) Там з’явилася якась міжнародна каса, що працює до 18 години, але квитки на Польщу можна купити, як і раніше, в звичайній касі. Кудись зник телевізор з електронним таблом, що показувало прибуття та відправлення автобусів :(. Сподіваюсь, це зв’язано якось з ремонтом, і воно незабаром повернеться.
З автовокзалу я вирішив іти пішки в центр для того, щоб дізнатися, як далеко від автовокзалу до центру пішки. Як виявилось, недалеко — година сорок, якщо не поспішати і йти з важким рюкзаком, і не втикати в небо півгодини у Стрийському парку, як це зробив я. Спонсор цієї прогулянки — Google Maps for Mobile, що тепер чесно вміє визначати моє положення на мапі з точністю до 80 метрів, але все ще не вміє шукати оптимальні маршрути:
Кружечком позначено моє перебування за версією ґуґла на момент знімання цього скріншоту, я тоді стояв біля «Пузатої хати», себто десь у 20 метрах від кружечка.
Нагадую, що для визначення положення використовується лише інформація про базові станції мобільного оператора, чим їх більше, тим визначення частіше. Для міста це зазвичай 50—200 метрів, поза містом похибка може виносити кілька кілометрів. Якщо у вашому телефоні є GPS, тоді все простіше: Google Maps буде використовувати його, і тоді похибка буде значно меншою — пару десятків метрів десь. З іншого боку, ґуґл попереджує, що GPS дуже садить батарею, а тому якщо ви у місті, краще його вимкнути і юзати безджіпіесний спосіб визначення.
Що ж вам показати такого зі Львова, чого ви ще не бачили? Ну, вулиця Чмо:
Сучасна (греко-католицька) дерев’яна церква:
На жаль, відчиняється тільки на час служби. Також по дорозі зустрівся дороговказ до готелю «Наталя—18». На що б ця назва натякала? Ну, центр міста ви вже бачили. Хіба що ви не бачили футболок з написом «Не їдь до Львова, такого міста немає» у центрі «Дзиґа», та не бачили, як я перевдягаю шкарпетки у Стрийському парку. А ще в «Пузатій Хаті» знайшлася розетка, де я підзарядив свою мобілку.
Кордон, v2.0
Отож, цього разу з кордоном пощастило: не було в черзі жодного автобуса. Але зате українська прикордонниця, дізнавшись, що автобус повний, вирішила відкласти задоволення перевіряти наші паспорти та дала водієві... митні декларації. Водій (поляк) був з цього приводу дуже розлючений і сказав нам, що прикордонниця так і сказала йому, що їй не хочеться наші паспорти перевіряти. Наступні 15 хвилин увесь автобус гудів, намагаючись прочитати те, що написано в декларації, та заповнити її. Бачачи, що моя сусідка має ручку, але не заповнює ніфіга, я попрохав її в неї, та впевнено став хуярити галочки «ні» навпроти питань «чи маєте ви наркотики, зброю, високочастотні електронні пристрої, друковані видання і т.п.» На хвилину я задумався, чи не є часом мобілка високочастотним електронним пристроєм, але вирішив, що не є, і що якщо прикордонниця доєбеться, я скажу, що з точки зору фізики випромінювання в 2 МГц не є високою частотою і попрохаю пред’явити діапазон частот пристроїв, які вважаються «високими». Я також впевнено поставив літери «Z» у місця, де треба було перерахувати «інші предмети» та «бабло». «Ой, можна я подивлюся, що ви заповнили, а то я перший раз?» «Та я теж перший раз, але все одно це все ніхто не буде читати». Так і було: водій зібрав декларації, які ніхто не читав, і прийшла прикордонниця. «Сюди, на мене дивіться»,— блять, ну чому в Європі мєнти якось вміють впізнавати людей за фоткою в паспорті, а в нас працюють дегенерати, які цього не вміють?
Як не дивно, незважаючи на цирк з деклараціями, паспорти віддали дуже швидко, і ми попензлювали в Європу. «Доконд пані єджє?», — у всіх, хто мав туристичну чи іншу «унтерменську» візу, прикордонник задавав ідіотські питання. У мене була «ьуберменська» карта побиту, тож прикордонник, як завжди, ніхріна не запитав. Тут теж довго не тримали паспорти, і ми рушили на митний контроль.
Про це слід зробити ліричний відступ: отож, мешканці прикордонних міст і сіл, які з різних причин не виїхали в 90-ті за кордон, споконвіку (себто з 1991 року, відколи повстала Terra Ucrainica ако держава ніби незалежна) заробляли на тому, що й їх співвідчизники у «великій» Україні — купували цигарки і алкоголь за дешево і продавали вдвічі дорожче. З тією різницею, що ті, хто роблять це всередині України, називаються «малими підприємцями», а ті, хто возять «товар» через кордон — контрабандистами. Бо алкоголь і цигарки у Польщі внаслідок (безуспішної) боротьби з п’янством і курінням десь удвічі дорожчий, ніж у нас, а тому поляки з радістю купують «руські цигарки» та горілку. Якби польська поліція хотіла зупинити цей потік контрабанди, вона б влаштовувала облави на ринки та інші місця, про які всі знають, що там цей товар продається, а таємні функціонери поліції пропонували б обивателям України продати свій товар «просто тут». Однак, і поліції, і прикордонній службі, треба пояснити, нафіга вони існують, і навіщо громадяни витрачають на них свої податки, тож все є, як є: лише частина «товару» затримується на кордоні, а решта вільно пропускається (за хабар чи ні, цього не знаю).
Отже, з одного боку, з моральної точки зору у контрабанді нічого поганого нема. З іншого боку, саме контрабандисти є другою причиною (після педерастів-прикордонників) моїх і не тільки моїх страждань і довгих очікувань на кордоні. На пішохідному переході Шегині—Медика прикордонники зазвичай вручну перевіряють багаж усіх подорожніх. На залізничному переході у Перемишлі багаж проходить через рентґенівську хуйню, а потім вибірково перевіряється вручну. Так само на автобусному переході в Дорогуську (там пасажири мають з багажем вийти у спеціальну залу), де ще окремо перевіряється увесь автобус «на ямі». У Краківці—Корчовій (це той пункт, яким зручно їхати автобусом або машиною зі Львова на Краків) зазвичай всі виходять з багажем на вулицю, відчиняють сумки, прикордонники на вулиці ж їх швидко переглядають, а автобус відправляється на довгу перевірку «на яму». У цей час можна посидіти в барі, попити чайку чи поїсти (чим мені цей пункт пропуску і подобається).
Цього разу схема була іншою: ми вийшли з багажем на вулицю, прийшов прикордонник, підійшов до якоїсь пані, спитав, чи то її багаж, і почав різко брати її сумки та кидати їх біля автобусу. Я охуїв, бо такого цирку на дроті ще не бачив на кордоні, але виявилось, що це все не просто так: у всіх тих сумках були цигарки, яких набралось 4 мішка, і які потім потягнули кудись два прикордонники і водій. Пані оштрафували, не знаю, на яку суму. Мені колись![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
knedlyk розповідав, що прикордонників навчають визначати, хто везе щось нелегальне, але тільки зараз я побачив, як це працює: прикордонник не подивився на жоден багаж з усіх нас, а відразу за нервовою поведінкою визначив, хто везе контрабанду. Насправді, цигарки були ще у 4 колег тієї пані, але прикордонникам на то було посрати: план по боротьбі з контрабандою виконано, автобус не перевіряли більше. Але зате чекали десь 2 години невідомо на що.
Отож, ми врешті решт рушили, і прибули до Кракова за розкладом о 9 годині ранку, постоявши трохи у пробці десь під Вєлічкою.
Краків
Вимкнений на два тижні холодильник вкрився цвіллю, а я спав півдня, як убитий. По дорозі до інституту з’явився салон Harley Davidson-а з рекламою «мотоцикли від 16 тисяч злотих». Це в той самий час, коли у Європі автомобільні заводи банкрутують, ага. Бігборд з російськомовною рекламою «Керамические горшки. Керамические декоративные изделия» переїхав з вулиці Баліцької до вулиці Ліндеґо, на пару сотень метрів далі. У канторах гривню купують по 34 ґроші (курс нацбанку — 37). У магазині «Tchibo» я замовив еспресо з тортиком, а мені дали 250 грамів арабіки в зернах безкоштовно. Все просто: випиваєш у цьому магазині 10 філіжанок кави, і 11-ту тобі наливають безкоштовно, або дають 250 грамів кави в зернах. Все так просто, а як ефективно: я завдяки цьому дохрініща там кави випив (хоча, звісно, якби там не було завжди усміхнених панянок, миттєвого приготування кави та найсмачніших у Кракові тортиків, я б туди не ходив, так що, маркетологи, не переоцінюйте силу ваших акцій-хуякцій, і вчіться у цього магазина).
По дорозі до кордону підслухав розмову двох жіночок, що випадково зустрілися: «Ой там така колєйка в обидва боки, вичєчка якась чи шо» — кинула пані, що, видно, щойно перетнула кордон. Це не віщувало нічого доброго, але я вже звик, що черги бувають, тож постояти годинку — не проблема. Я був настільки впевнений у швидкому перетині кордону, що навіть не купив води та їжі, сподіваючись поснідати у Перемишлі.
На українському боці — нікого. Зайшов до будки, там було кілька поляків. Поки чекав своєї черги, встиг роздивитися і сфотографувати смішне розпорядження. Виявляється, якщо хтось захотів влаштувати диверсію і заразити себе в Україні свинячим грипом, зробивши бутербродик з зараженої польської свининки, то його на кордоні чекатиме прикра несподіванка:
Прикордонник подивився, як завжди, на всі сторінки мого паспорта, перевіривши, чи я бува яку не вирвав, і мовчки віддав його мені назад.
Нічого не віщувало біди. На польському боці громадян України ласкаво інформували про те, що курити тут заворонено (від слова «ворона»):
За подвійним парканом мешканці прикордонної Медики мають городи:
І тут я дійшов до польської будки і побачив той пиздець. Там є дві черги — для ьуберменшів (EU/EEA/CH passports) та для унтерменшів (all passports). У «польській» черзі було десь людей 10, в українській — десь 30. Українська черга майже не рухалася, бо прикордонники за годину двічі запустили поляків, і лише один раз — українців, по 10 людей. Хоча через деякий час в польську чергу набігло теж багато людей, і вона за довжиною стала як українська. Через годину прийшли діти, багато дітей з папером, що давав право безчергового проходу. Прийшов прикордонник і запитав керівника дитячої групи: «Які діти?» «Польські діти.» «Але пашпорти українські?» «Так, українські». «А, ну то чекайте, йобані унтерменші, я зараз піду розбирацця» — прикордонник забрав у керівника групи папір і прийшов ще через годину. Отоді дітей нарешті впустили. Час від часу підходили якісь люди, що намагалися переконати прикордонника, що їм треба пройти без черги. Більшість із них прикордонник посилав. «VIP-и» не ходять пішки через кордон, так що тут майже справжня рівність. Ну, якщо не враховувати того факту, що поляків пропускають швидше. Почекавши дві години, я зрозумів, що це навдовго, мінімум ще на 2-3 години, максимум — до кінця дня. А їжі і води в мене не було. Щоправда, у мене була аспірантська ксива, яка теоретично давала право пройти якщо не без черги, то хоча б ьуберменській черзі, але я не схотів собі псувати карму променями ненависті своїх співвітчизників, і попрохав прикордонника випустити мене з цього пекла нахуй. «Почекай, пане, ключ від паркану у колєґі». Прийшов «колєґа» без ознак інтелекту на обличчі та продемонстрував свої знання української мови: «До по-паче-ння». Ех, шкода, що я не громадянин Польщі, так хотілося нахуй послати (я навіть штраф готовий був для цього сплатити)!
Знову українська будка, і я на волі! Проходжу новенький офіс прикордонної служби, де на варті чатують два мудака, що вчасно не відкосили від армії. «Ей» — свиснув до мене один з них. Я зробив вигляд, що моя не понімать складний український мова і мовчки пройшов повз. «Поляк!» — скрикнув охоронець Батьківщини ще раз з надією в голосі. Оскільки наздогнати і покласти мене обличчям вниз вони не могли, я мовчки пройшов повз. На автостанції Шегинів найближчий автобус мав бути на 11:05, а на годиннику була 10:30. Підійшла якась пані: «Я перепрошую, ви не на Львів?» Я кажу: «Так.» Вона: «Ну то проходьте, будь ласка, до каси, а то ніхто не підходить». У касі квиток коштував на 1.75 дорожче, ніж у водія з рук, але тепер цієї опції не існувало. 1.75 — за «я перепрошую» і звертання на «ви». «Це ви мені на 11:05 квиток даєте» — питаю? У касирки округлилися очі, вона перепитала. «Ні, автобус о 11:50». «Блять, півтори години чекати, шо за хуйня, де автобус на 11:05» — подумав я. Була тільки 10:40, але люди вже позаймали місця в автобусі, який відправлявся о 11:50. Я з’їв хот-дога і здивувався, що тільки 10:40, а люди вже позаймали місця в автобусі. «Я перепрошую, пане, ви маєте квиток?» — спитав мене водій, поки я жував хот-дог. «Так, маю, дякую.» «А, добре, бо тепер треба тільки в касі купувати». Схавав хот-дог, закинув рюкзак в автобус і замовив холодного квасу, думаючи про те, як, блять, у культурній Європі мене щойно потрактували як бидло, і як у зацофаній Україні до мене щойно поставились як до президента країни.
Коли водій завів мотор, я зорієнтувався, що годинник у мене, сука, встановлений на європейський час, і що зараз не 10:45, а 11:45, і бус зараз поїде. Зрадівши цьому факту, а також потішившись, що я нікуди не встиг піти погуляти «півтори годинки», я остаточно заспокоївшись, вже уявивши, як я буду попивати каву ві Львові, а прохолодним вечором поїду автобусом просто на Краків.
Львів
У Львові було просто неймовірно спекотно. Автовокзал підремонтували, тепер там ще чистіше, ніж раніше, і двері, як в супермаркеті, з фотоелементом (ненавиджу!) Там з’явилася якась міжнародна каса, що працює до 18 години, але квитки на Польщу можна купити, як і раніше, в звичайній касі. Кудись зник телевізор з електронним таблом, що показувало прибуття та відправлення автобусів :(. Сподіваюсь, це зв’язано якось з ремонтом, і воно незабаром повернеться.
З автовокзалу я вирішив іти пішки в центр для того, щоб дізнатися, як далеко від автовокзалу до центру пішки. Як виявилось, недалеко — година сорок, якщо не поспішати і йти з важким рюкзаком, і не втикати в небо півгодини у Стрийському парку, як це зробив я. Спонсор цієї прогулянки — Google Maps for Mobile, що тепер чесно вміє визначати моє положення на мапі з точністю до 80 метрів, але все ще не вміє шукати оптимальні маршрути:
Кружечком позначено моє перебування за версією ґуґла на момент знімання цього скріншоту, я тоді стояв біля «Пузатої хати», себто десь у 20 метрах від кружечка.
Нагадую, що для визначення положення використовується лише інформація про базові станції мобільного оператора, чим їх більше, тим визначення частіше. Для міста це зазвичай 50—200 метрів, поза містом похибка може виносити кілька кілометрів. Якщо у вашому телефоні є GPS, тоді все простіше: Google Maps буде використовувати його, і тоді похибка буде значно меншою — пару десятків метрів десь. З іншого боку, ґуґл попереджує, що GPS дуже садить батарею, а тому якщо ви у місті, краще його вимкнути і юзати безджіпіесний спосіб визначення.
Що ж вам показати такого зі Львова, чого ви ще не бачили? Ну, вулиця Чмо:
Сучасна (греко-католицька) дерев’яна церква:
На жаль, відчиняється тільки на час служби. Також по дорозі зустрівся дороговказ до готелю «Наталя—18». На що б ця назва натякала? Ну, центр міста ви вже бачили. Хіба що ви не бачили футболок з написом «Не їдь до Львова, такого міста немає» у центрі «Дзиґа», та не бачили, як я перевдягаю шкарпетки у Стрийському парку. А ще в «Пузатій Хаті» знайшлася розетка, де я підзарядив свою мобілку.
Кордон, v2.0
Отож, цього разу з кордоном пощастило: не було в черзі жодного автобуса. Але зате українська прикордонниця, дізнавшись, що автобус повний, вирішила відкласти задоволення перевіряти наші паспорти та дала водієві... митні декларації. Водій (поляк) був з цього приводу дуже розлючений і сказав нам, що прикордонниця так і сказала йому, що їй не хочеться наші паспорти перевіряти. Наступні 15 хвилин увесь автобус гудів, намагаючись прочитати те, що написано в декларації, та заповнити її. Бачачи, що моя сусідка має ручку, але не заповнює ніфіга, я попрохав її в неї, та впевнено став хуярити галочки «ні» навпроти питань «чи маєте ви наркотики, зброю, високочастотні електронні пристрої, друковані видання і т.п.» На хвилину я задумався, чи не є часом мобілка високочастотним електронним пристроєм, але вирішив, що не є, і що якщо прикордонниця доєбеться, я скажу, що з точки зору фізики випромінювання в 2 МГц не є високою частотою і попрохаю пред’явити діапазон частот пристроїв, які вважаються «високими». Я також впевнено поставив літери «Z» у місця, де треба було перерахувати «інші предмети» та «бабло». «Ой, можна я подивлюся, що ви заповнили, а то я перший раз?» «Та я теж перший раз, але все одно це все ніхто не буде читати». Так і було: водій зібрав декларації, які ніхто не читав, і прийшла прикордонниця. «Сюди, на мене дивіться»,— блять, ну чому в Європі мєнти якось вміють впізнавати людей за фоткою в паспорті, а в нас працюють дегенерати, які цього не вміють?
Як не дивно, незважаючи на цирк з деклараціями, паспорти віддали дуже швидко, і ми попензлювали в Європу. «Доконд пані єджє?», — у всіх, хто мав туристичну чи іншу «унтерменську» візу, прикордонник задавав ідіотські питання. У мене була «ьуберменська» карта побиту, тож прикордонник, як завжди, ніхріна не запитав. Тут теж довго не тримали паспорти, і ми рушили на митний контроль.
Про це слід зробити ліричний відступ: отож, мешканці прикордонних міст і сіл, які з різних причин не виїхали в 90-ті за кордон, споконвіку (себто з 1991 року, відколи повстала Terra Ucrainica ако держава ніби незалежна) заробляли на тому, що й їх співвідчизники у «великій» Україні — купували цигарки і алкоголь за дешево і продавали вдвічі дорожче. З тією різницею, що ті, хто роблять це всередині України, називаються «малими підприємцями», а ті, хто возять «товар» через кордон — контрабандистами. Бо алкоголь і цигарки у Польщі внаслідок (безуспішної) боротьби з п’янством і курінням десь удвічі дорожчий, ніж у нас, а тому поляки з радістю купують «руські цигарки» та горілку. Якби польська поліція хотіла зупинити цей потік контрабанди, вона б влаштовувала облави на ринки та інші місця, про які всі знають, що там цей товар продається, а таємні функціонери поліції пропонували б обивателям України продати свій товар «просто тут». Однак, і поліції, і прикордонній службі, треба пояснити, нафіга вони існують, і навіщо громадяни витрачають на них свої податки, тож все є, як є: лише частина «товару» затримується на кордоні, а решта вільно пропускається (за хабар чи ні, цього не знаю).
Отже, з одного боку, з моральної точки зору у контрабанді нічого поганого нема. З іншого боку, саме контрабандисти є другою причиною (після педерастів-прикордонників) моїх і не тільки моїх страждань і довгих очікувань на кордоні. На пішохідному переході Шегині—Медика прикордонники зазвичай вручну перевіряють багаж усіх подорожніх. На залізничному переході у Перемишлі багаж проходить через рентґенівську хуйню, а потім вибірково перевіряється вручну. Так само на автобусному переході в Дорогуську (там пасажири мають з багажем вийти у спеціальну залу), де ще окремо перевіряється увесь автобус «на ямі». У Краківці—Корчовій (це той пункт, яким зручно їхати автобусом або машиною зі Львова на Краків) зазвичай всі виходять з багажем на вулицю, відчиняють сумки, прикордонники на вулиці ж їх швидко переглядають, а автобус відправляється на довгу перевірку «на яму». У цей час можна посидіти в барі, попити чайку чи поїсти (чим мені цей пункт пропуску і подобається).
Цього разу схема була іншою: ми вийшли з багажем на вулицю, прийшов прикордонник, підійшов до якоїсь пані, спитав, чи то її багаж, і почав різко брати її сумки та кидати їх біля автобусу. Я охуїв, бо такого цирку на дроті ще не бачив на кордоні, але виявилось, що це все не просто так: у всіх тих сумках були цигарки, яких набралось 4 мішка, і які потім потягнули кудись два прикордонники і водій. Пані оштрафували, не знаю, на яку суму. Мені колись
knedlyk розповідав, що прикордонників навчають визначати, хто везе щось нелегальне, але тільки зараз я побачив, як це працює: прикордонник не подивився на жоден багаж з усіх нас, а відразу за нервовою поведінкою визначив, хто везе контрабанду. Насправді, цигарки були ще у 4 колег тієї пані, але прикордонникам на то було посрати: план по боротьбі з контрабандою виконано, автобус не перевіряли більше. Але зате чекали десь 2 години невідомо на що.Отож, ми врешті решт рушили, і прибули до Кракова за розкладом о 9 годині ранку, постоявши трохи у пробці десь під Вєлічкою.
Краків
Вимкнений на два тижні холодильник вкрився цвіллю, а я спав півдня, як убитий. По дорозі до інституту з’явився салон Harley Davidson-а з рекламою «мотоцикли від 16 тисяч злотих». Це в той самий час, коли у Європі автомобільні заводи банкрутують, ага. Бігборд з російськомовною рекламою «Керамические горшки. Керамические декоративные изделия» переїхав з вулиці Баліцької до вулиці Ліндеґо, на пару сотень метрів далі. У канторах гривню купують по 34 ґроші (курс нацбанку — 37). У магазині «Tchibo» я замовив еспресо з тортиком, а мені дали 250 грамів арабіки в зернах безкоштовно. Все просто: випиваєш у цьому магазині 10 філіжанок кави, і 11-ту тобі наливають безкоштовно, або дають 250 грамів кави в зернах. Все так просто, а як ефективно: я завдяки цьому дохрініща там кави випив (хоча, звісно, якби там не було завжди усміхнених панянок, миттєвого приготування кави та найсмачніших у Кракові тортиків, я б туди не ходив, так що, маркетологи, не переоцінюйте силу ваших акцій-хуякцій, і вчіться у цього магазина).
