NotDead's Newsletter: Bienvenue au l'Ukraine

...О 6:40 ранку на другому пероні вокзалу самотньо стояв потяг до Відня Південного, що був по справжньому європейським (чи то пак, як полюбляють казати польські євроскептики, євроколгоспним): три старенькі червоно-білі вагончики компанії «Ческє драги» (ні, не наркотики, а дороги), два пекельно-біло-фіолетові вагони «PKP Intercity» і один вагончик незрозумілого маркування, здається, він був словацький. Із польського вагону вийшов провідник, що почав ходити вздовж потягу і зачиняти двері вагонів. Потім підходили пасажири й відчиняли їх знову. Нарешті провідник зайшов до вагону та з усієї сили засвистів у спеціальний свисток. Потяг рушив. А за пару хвилин після цього приїхав і мій потяг — тарантайка, що їхала через усю Польщу, а саме від Шьвіноуйщя (Балтійське море, біля кордону з Німеччиною) до Перемишля (південь, кордон з Україною). І, як не дивно, вона навіть не запізнилася. Люди, що заповнювали вузесенький коридор вагону, ніби натякали, що вільних місць немає. Я кинув рюкзак біля відчиненого вікна та всунув навушники у вуха: не перший раз їду, в Жешові народ все одно повиходить. Потяг рушив. Спекотно, як не дивно, не було: єдиний плюс всіх потягів PKP у тому, що всі вікна відчиняються, і маєш собі природний кондиціонер. Жопа починається, якщо потяг стоїть на станції понад 5 хвилин, але, на щастя, цього разу оминулося. У Жешові я пересів до купе. Потім Ланьцут, Пшеворск, Ярослав і, нарешті, Перемишль.

У підземному переході якісь цигани грали «На жєльоноў Украіне...» на баяні. У маршрутці було чути українську мову та сміх. Прикордонна польська будка. Перед в входом в туалет написано «obiekt monitorowany». Цікаво, чи прикордонники дійсно мають можливість бачити, як я сцу? У кабінці на стіні знайомі написи «nahuj kurwa» з орфографічною помилкою (повинно бути — «na chuj kuwa»). Як завжди, дві будки, для арійців (EU/EEA/CH passports) та унтерменшів (з політкоректною вивіскою All passports). В будці для унтерменшів нікого не було, отже, став до будки з європаспортами. Як завжди, я привітався, а прикордонник ні. Мовчки впердолив штамп до паспорту і віддав. Тут треба ж мені було проявити ввічливість і сказати: «Дякую, до побачення.» Прикордонник підозріло на мене подивився: «Барадатий як бін Ладен, та ще й занадто ввічливий. Терорист, видно?» — подумав прикордонник і вихопив паспорт у мене з рук. «Пана дата народження?» Я охуїв, але мовчки сказав. Прикордонник підозріло подивився на карту побиту, на паспорт, і мовчки віддав. Щось мені здається, що цей пан не пройшов би тест Тьюрінґа.

Отож, іду до української будки, вже уявляючи, скільки там народу, і як я зараз буду в спеці помирати там в черзі. Нарешті побачив знайому кирилицю. Оця червона лінія — це і є найсправжнісінький польсько-український кордон:

Хуяк на цю лінію — і ти в Україні!

В українській будці, як не дивно, майже нікого не було. Постоявши пару хвилин, я засунув цей паспорт у віконечко і потім отримав його назад. Люблю я мовчазних українських прикордонниць за те, що не задають зайвих тупих питань!

«Таксі не треба?» — отут відчуваєш, що опинився в Україні. Абсолютно ніде в Євросоюзі таксисти не зайобують тебе своїми пропозиціями, мовчки чекаючи, поки ти сам до них підійдеш. Можете довго мені розповідати про європейськість українців, але оця акурат фіча — суто східна. У Шегинях з’явилося два новеньких будиночки: величезний офіс прикордонної служби з якимось совковим пам’ятником та гаслами про вірність Батьківщині, та автостанція з невеликою залою очікування. У цій залі стояв столик, де люди сиділи та їли якийсь junk food, куплений в кіоску поруч. Це може здатися неймовірним, але в автостанції висів розклад усіх маршруток до Львова та Мостиськ. А ще у автостанції є три платформи: на Львів, на Мостиська та ще кудись (на Самбір, здається), так от, львівська маршрутка припаркувалася акурат поперек, займаючи усі три платформи.

Львів

Львів, як завжди, прекрасний. Квіткові клумби у Львові є стратегічними об’єктами та охороняються державою:


З костьолу Святої Єлизавети нарешті зняли риштування:


Кажуть, що поляки його колись побудували, аби він затуляв вид на греко-католицький собор Святого Юра. Але тепер внаслідок акції «Вісла» цей костьол теж греко-католицький (так само, як лемківські церкви у Польщі тепер католицькі).

А ще у Львові є спеціальний дорожній знак для нотаріуса:

Такі знаки бачив багато разів по всьому місті.

Україна, як відомо, є космічною державою. Наприклад, адміністрація нашої марсіанської колонії знаходиться у місті Києві, на вул. Хрещатик 26. А у Львові дислоковано галактичні сили космічної оборони:

Як тільки вороги України опиняються на теренах нашої Галактики, цей автомобіль перетворюється в шаттл, що здатний нести на собі понад двісті тисяч великих роботизованих нанобджіл, що скутечно дозволяють відстрашити усіх ворогів.

Назва вулиці ніби натякає нам...


...що проходу тут нема:


А це залишки старої кам’яниці на розі Краківської і Вірменської, де підараси-інверстори хотіли побудувати уйобище, але завдяки протестам громадськості тут з’явиться точна копія зруйнованого будинку:



«Дзиґа»:


Все по-дорослому:


Навіть «Центр Європи» знаходиться не де-небудь, а у Львові:


Пам’ятник Никифору Єпіфанію Дровняку — лемківському художнику з польської Криниці (про яку я ніяк не допишу довгий пост):



Мені довелося довго почекати, щоб зробити ці світлини: православные ((c) broken_alley) обліпили пам’ятник з усіх боків, фоткаючись верхи на ньому та в різних інших позах, переповідаючи бздурні історії, що треба потерти палець і ніс «на щастя». Чесно кажучи, я не розумію, нафіга псувати своїм потним тілом такий гарний пам’ятник (і взагалі, приколу «фоткатися на фоні ХХХ»), а так само не дуже розумію, звідки взялися ці традиції обтирання певних частин у пам’ятників. Хоча одна версія у мене є: оскільки 99% пам’ятників в Україні — уйобищне гавно на постаменті, яке часто використовується для релігійного поколніння а ля «покласти квіти під час Дня ХХХХХ», то нормальні людські пам’ятники викликають неймовірне захоплення та екстаз.

Прослухав від початку до кінця греко-католицьку літургію. Костьол був майже порожній, чого в Польщі уявити неможливо. Хоча це була суботня літургія, може й тому. Кілька разів священик згадував під час служби слова на кшалт «і всіх нас, православних християн» та «за віру нашу православну». І жодного разу в проповіді я не чув слова «греко-католики». Про те, що це не православна, а греко-католицька служба, можна дізнатися було лише в певний момент, коли священик згадав Папу Бенедикта 16-го.

А по дорозі на вокзал я ішов в навушниках, слухаючи всякі там низькі частоти, аж раптом на Городоцькій зупиняє мене якийсь дядько. Не схоже, щоб його цікавили мої гроші чи цигарки, отже знімаю навушники і чую російську з сильним акцентом:
— Хотэль «Львив» как доехать?
— Прямо по улице и перед Оперой сразу налево, — кажу.
— А далеко это.... стонд?
Я розумію, що чувак поляк і переходжу на польську:
— Пан муві по польску?
Мужик радіє, що зустрів земляка (як він подумав):
— Поляк?
— Нє, украінєц, алє мєшкам в Польсце.
Коротше, пояснив йому дорогу і на цьому ми розійшлися. Я от собі думаю: чому дуже часто серед усього натовпу люди обирають саме мене, щоб спитати дорогу? І в Україні, і в Кракові, і за кордоном? Суто теоретично мій зовнішній вигляд має відлякувати людей, але от навпяки притягує, дивно.

...Сидячи у новенькому вагоні потягу №92, я задумався над тим, що Європа, — це не то, звідки я приїхав, а то, куди їду. От лише кілька дрібниць свідчить про протилежне. Про них ви можете прочитати у чудовому блозі the_ukraine, який тепер мені винен могорич за піяр :).