Конєц тласи. Плосе висядаць

Їду вчора у трамваї, а там дитина тонюсіньким голосом та з дитячими дефектами мовлення оголошує зупинку: »Настепну псистанек — Узеўдніця« (нормативна вимова — «настепну пшистанек — Ужеўдніча»). Повеселився, коротше, згадав, як у Києві на одній з ліній метра теж колись станції оголошували діти (правда, трохи старші й без дефектів мовлення).

І тут виявилось, що більшість суворих пасажирів суворого кам’яного міста Кракова діти дратують, а тому MPK незабаром поверне звичних мужиків і тіток. Не знаю, не знаю, мене от якби спитали, що у транспорті дратує, то я б сказав, що це всяке биделко, яке на весь вагон розмовляє матом, чи там глухий дід, який кричить на весь трамвай, коли спілкується по телефону. А діти, звісно, оголошують зупинки нечітко, через що непольськомовні можуть їх не розчути, але ж назви також дублюються на електронному табло.

Утім, зупинки поки що оголошують лише у 10% трамваїв та в 0% автобусів. У решті немає ані електронного табла, ані системи голосового оголошення зупинок. У краківських автобусах електронне табло є, але показують там поточний час та інформацію про те, в кого сьогодні іменини (день ангела).

Це все є, звісно, ганьбою, для такого туристичного міста, як Краків, але всім нормально, ніхто не обурюється, що турист має знати всі зупинки на пам’ять.

Словаччина: частина перша

У цьому пості буде мало фоток і багато тексту. Отже, про Словаччину. Що про неї можна розповісти, крім того, що це ще один наш сусід-член Євросоюзу, що вона славиться своїми лижними трасами і що з січня 2009 року валюту Словаччини можна придбати у будь-якому українському обміннику?

Річ у тім, що для мене Словаччина — це не просто ще одна європейська країна. Словаччина була першою в моєму житті іноземною країною, яку я відвідав. Було це в далекому 1996 році, і на той час я навіть по Україні, крім Чорного моря, ніде не був. Коротше кажучи, Словаччина для мене репрезентувала Закордон, той, омріяний у розповідях радянських людей, де люди живуть безтурботно, а вулиці миють шампунем. У Словаччину тоді можна було потрапити без візи, а контраст між стандартами життя тоді був дуже відчутний.

Кого зараз здивують комп’ютери на касах та лайзерні сканери в супермаркеті, автоматичні сушилки для рук, терморегулятори на батареях, фотоелементи в пісуарах, які самі змивають за тобою, чи супутникова тарілка на кожній хаті? Цього всього тоді у Вкраїні (а принаймні на провінції) не було, а тому викликало відчуття, що ти у майбутньому. Ескалаторів я теж ніколи у житті не бачив, а тому в торговельних центрах найбільшою забавою було кататися туди-сюди по ескалатору.

А ще нам сказали, що в Словаччині не крадуть. Люди, з якими я був (точніше, не люди, а такі самі 12-річні діти, як я), проінтерпретували це в цікавий спосіб: вони почали красти різні речі з магазинів і супермаркетів. Одну дівчинку спіймала охорона, і попрохала покласти вкрадену річ на місце, не викликавши поліції. Коротше, імідж України підтримувався на рівні.

А ще там було доволі дорого порівняно з Україною, тому я не привіз нічого з того величезного списку, що мені зробила мама, а купив собі автоматичний плівковий фотоапарат «Кодак».

А, і ще там люди розмовляли дивною мовою, схожою на суміш української і російської, але тим не менш, з ними можна було домовитися.

Пам’ятаю я зі Словаччини, що там гарні гори, що Долні Кубін — гарне місто, і тітоньку в магазині, що голосно кричала: «Кошікі! Кошікі!» А ще в якомусь музеї нам зробили екскурсію словацькою мовою, і я зрозумів лише одне слово з неї — «шкло».

Цього разу трапилася нагода відвідати цю країну ще раз. Тепер туди треба робити шенґенську візу, а євро на крони обмінювати вже не треба. На вулицях Братислави вже немає обмінників, що були надцять років тому на вулицях Долного Кубіна. Немає тепер і кордону між Польщею та Словаччиною:


Дороги

Дороги у Словаччині цілком західноєвропейські, з гарним покриттям.


При цьому, на відміну від Польщі, де між містами дороги теж непогані, але знаходяться у перманентному ремонті, а рухатися по них можна лише 90 км/год, у Словаччині є у достатній кількості як дороги для атомобілів (110 км/год), так і автобани (130 км/год). Автобани платні. Треба купити на заправці «віньєтку» — наклейку на автомобіль, яка дає право користування автобаном. Віньєтки бувають на тиждень, місяць та на рік, здається. Віньєтка на тиждень коштує стільки ж, скільки проїзд «туди-назад» автострадою А4 Краків—Катовіце. При цьому половина цієї автостради вже другий рік ремонтується, а для оплати проїзду треба двічі постояти в пробці на в’їзді та виїзді.

Що буде, якщо не купити віньєтку та не наклеїти на автомобіль, я не знаю, але підозрюю, що нічого доброго. Коротше, в плані організації доріг Словаччина цивілізаційно знаходиться на рівні Західної Європи: тут автобани проходять через місто, і до них легко в’їхати.

А ще в мене склалося враження, що у Словаччині громадський транспорт дещо зацофаний, бо більшість користується автомобілями. У Братиславі важко знайти місце для зупинки.

У горах дороги вузькі й круті:



Рівнесенькі дороги є навіть у зацофаних селах:


Замки

Характерною особливістю Словаччини також є те, що тут у кожному селі є замок. Ну, може не селі, а в кожному маленькому містечку. Замки можна зустріти просто їдучи дорогою:



Їх добре ознаковано відповідними попереджувальними знаками. Утім, ті замки, що траплялися, знаходилися на таких узгір’ях, що незрозуміло, як туди можна дістатися, а тим паче не зрозуміло, як туди діставалися їх власники:




Мобільний зв’язок у Словаччині є скрізь, хоч поки що й без повного покриття 3G. Оператор T-Mobile SK ще довго живив мій телефон після того, як ми повернулися до Польщі.

Мова

Уроку словацької вистачило, аби порозумітися з місцевими. Словацька мова крута тим, що вони говорять повільно і чітко, без шипіння чи дзижчання, без ковтання слів, а тому зрозуміти їх у сто разів легше, ніж чехів. Думаю, місяця життя в Словаччині цілком вистачить, аби вільно оволодіти словацькою на побутовому рівні. Можна, звісно, говорити зі словаками англійською, здається, вони її знають.

Пиво

Для мене відкриттям стало те, що словаки теж вміють робити пиво не менш пиздато, ніж чехи. Я взяв у супермаркеті дві пляшки «Steiger»-а за 60 євроцентів кожна, і пожалкував, що не взяв більше. 4.5% алкоголю і темне: якщо ви не любите пива, спробуйте його (в принципі, будь-яке чеське або словацьке tmave pivo), не пожалкуєте. Спиртоване гімно, що у нас чи в Польщі називають пивом, не йде з цим божественним напоєм ні в яке порівняння. А, і світлі чеські чи словацькі пива (старопрамени всякі чи пілзнер урквелл) не пробуйте — то не воно.

У словацькому TESCO дали величезний чек, де окремими пунктами було прописано пиво, а окремим — пляшку, в яку воно налито. На іншому боці чеку було написано, що зберігати його треба при температурі до 40 °С та охороняти перед органічними розчинниками.

І ще...

...Словаччина безлюдна. Можна довго їхати і не зустріти жодної хати, свині чи пшениці:


І лише подекуди із гір виринають спальні коробки:


Словаччина. Частина друга: Братислава

P.S. Висловлюється подяка knedlyk-у, без якого цей репортаж не з’явився би.