Вібродзвінок

Мене завжди дратувало, коли в когось голосно дзвенить мобільний телефон там, де він дзвеніти не повинен — в бібліотеці, церкві, музеї, на парі, в театрі тощо. Звісно, цей телефон знаходиться десь в нетрях сумки чи рюкзака, і ця особа довго порпається, щоб його дістати, аби потім взяти трубку та пафосно повідомити: «Алло! Я зараз не можу говорити!»

Загалом, мене взагалі дратує будь-який дзвінок у телефоні, а тому мій власний телефон завжди перебуває в режимі «вібродзвінку». Колись давно я був неймовірно вражений, як якийсь дядько дістав з кишені телефон і сказав: «Алло!» Телефон не дзвенів, але дядько магічним чином дізнався, що йому подзвонили. З того часу я закохався у вібродзвінок на все життя і не визнаю жодних мелодій, рингтонів та іншої звукової херні.  Єдиний сервіс, що видає звук у моєму телефоні — це будильник.

Вібродзвінок дозволяє не паритись з приводу того, в музеї ти чи не в музеї, вимкнув ти телефон чи увімкнув і т.п. Також це дозволяє не паритись, якщо хтось подзвонить, а я не можу говорити. У цьому випадку я просто не беру трубку або скидаю дзвінок. Дивно, що інші не роблять так само. У зв’язку з цим мене також дратує, коли хтось дзвонить, я взяв трубку, а вони питають: «Ти можеш говорити?» А я що зараз роблю?

Утім, буває, що й вібродзвінок може дратувати, якщо власник телефона кладе його на стіл. Ця звичка є мені незрозумілою, але якщо дуже хочеться, то слід покласти його на зошит: тоді вібрація не буде так сильно резонувати.

Але найбільша жесть — це аж ніяк не мелодії типу «шансон». Найбільша жесть — це записаний на диктофон голос трирічної дитини, яка читає віршик своїм тоненьким голосом. Коліжанка в моїй кімнаті має такий дзвінок, а ще любить виходити і залишати телефон у кімнаті. Аааааааа!