Для тих, хто якимось чином потрапив сюди вперше
Це імпорт архіву блогу «noddeat», що існував на платформі Livejournal з 2007 до 2017 року. Тут є багато цікавого, огляд блогу можна прочитати на прощальному пості нижче від 8 січня 2017 року. На жаль, посилання ведуть на ЖЖ, який буде видалено, спробуйте скористатися пошуком, шоб знайти пост, про який мова. У прощальному пості я оновлю з часом посилання, шоб вони працювали. У пості про навколосвітню подорож теж.

Щодо решти, на жаль, все лишиться так.

Для моїх давніх читачів
Уряд самопроголошеної Російської Федерації вимагає підписати користувачам ЖЖ угоду про виконання законів цієї країни. У зв’язку з цим існування ЖЖ навіть в якості архіву не є припустимим. У цьому архіві є теж ваші коменти, але всі посилання биті, бо ведуть на ЖЖ. Спробуйте скористатися пошуком натомість.

Сподіваюсь, цей архів проіснує якийсь час, потім втягну його до себе.

Відео не працює: шо ж, переживу це. Добре, шо я фотки зберігав завжди на зовнішніх хостингах у США, це найцінніше, і вони збереглися.

P.S. Чорно-біла аватарка символізує смерть блогу. Dreamwidth її ще й рамочкою обвів, як на похорон. Для уникнення непорозумінь хочу зазначити, шо автор блогу живий і здоровий, помер тільки сам блог і асоційований з ним нікнейм. :)

Інтернет від початку загалом анонімним не був: по-перше, не так багато людей мали до нього доступ, це був радше клуб знайомих айтішників та інших науковців, шо так чи інакше перетиналися і в реальному житті. До того, як з’явився World Wide Web, інтернет зводився до електронної пошти, спілкування відбувалося за допомогою поштових розсилок, а люди у пошті підписувалися своїм «справжнім» іменем.

Хоч і не було жодної заборони на використання псевдонімів, оскільки інтернет був малим закритим клубом, то й ховатися було по суті не від кого, потреби у анонімності не було. Складно сказати, коли саме виник цей перехід на нікнейми (псевдоніми), але так було прийнято, коли вперше скористався інтернетом я. Це було десь між 1997 і 1999 роками. Замість Ґуґла тоді було Yahoo і ше якісь його російські клони, якими я, чесно кажучи, жодного разу так і не скористався і так все життя і дивувався, шо хтось користується кирилічними пошуковиками. Утім, тоді в Україні навіть пошуковиками мало користувалися, тоді був популярний Web List — список всіх сайтів українського інтернету, відсортований за категоріями.

Ви можете скласти уявлення, яким був розмір УАнету, якщо всі користувалися цим списком для пошуку потрібного сайту. Я намагався його знайти, шоб пустити ностальгічну сльозу, але не вдалося...

Отож, тоді були популярні чати, які потім переросли у форуми. Еволюцією тих чатів став, на мою думку, Твітер і смартфон, шо, з одного боку, дають можливість спілкування з публікою в реальному часі, з іншого, не накладають на тебе зобов’язань відповідати у реальному часі. Ті чати з 90-х загнулися, бо треба було знаходитися біля непереносного компа постійно.

І тоді були вже нікнейми, а не реальні імена, принаймні у «публічних» (не робочих) чатах і форумах. Анонімність поступово стала цінністю, можливістю вільно висловити думку без страху отримати за це по їблу, але з другого боку відкрила можливість і для обміну какашками, травлі тощо.

Те, шо з появою соцмереж інтернет знову почав рухатися у бік реальних імен, логічно: Фейсбук зрозумів, у чому була причина занепаду більшості форумів — у тусовці, шо агресивно реагувала на всіх новачків, викидала незгідних з мейнстрімною думкою тощо. Ідея анонімності як свободи все більше дискредитовувалася цим.

До чого призвело це бажання створити safe discussion space? Чи стало у соцмережах менше травлі, менше зла? Є сумніви з цього приводу. Вимога реального імені теж виникла з того, шоб та сама людина не створювала кілька акаунтів, хоча це мало перевіряється.

Репресії з боку державного апарату? Вони були і з нікнеймами теж: колись thepiktor довів мені, як легко нагуглити моє справжнє ім’я, і я тоді трохи обісрався, щиро кажучи. Бо за кілька років до того мій друг з Мінська розповідав, як до нього підкотило КГБ і назвало його за нікнеймом на якомусь форумі, який він в реалі ніде не світив. Просто попередити. Він сказав, шо пригальмував підтримку опозиції через страх за безпеку сім’ї.

Тому, звичайно, лише наївна людина вірить, шо нікнейм, особливо якщо використовується багато років, захищає від можливих проблем у «органах». Але: як мінімум він захищає від тупорилого чекіста в закордонній країні, шо не знає твоєї рідної мови, але хоче на паспортному контролі нагуглити, хто ти є. Якась викладена фотка у блозі чи соцмережі може йому не сподобатися, і депортація-тюрма-гелікоптер. Зрештою, якби puerrtto не викладав так легковажно копію свого паспорту в блозі, я думаю, йому би вдалося уникнути арешту тупими азербайджанськими чекістами. Від ФСБ чи ізраїльської спецслужби невикладення паспортних даних би не допомогло, а от від країн типу Азербайджана — дуже навіть.

Тому я, звичайно, не маю ілюзій, що я анонімний в цьому інтернеті, і все ж далеко не кожен листоноша, стоматолог чи касир банку може знайти цей блог. І це добре. Я можу вільно поскаржитися на якогось мудака, шо трапився протягом дня, і мати гарантію, шо цей мудак випадково не прочитає це. Тому наявність не зовсім публічного нікнейму в інтернеті я вважаю цінністю.

А майбутнє мені здається таким: нікнейм можна буде вбудовувати у чіп національного посвідчення особи, шоб авторизовуватися у соцмережах чи деінде, якщо не хочеться світити ім’я. Ніхто, включно з паспортним столом, не зможе його знати, а зчитування цього нікнейму буде дозволено лише поліції та лише за судовим ордером, якщо є підозра у скоєнні злочину. Така процедура — це баланс між боротьбою з криміналом та приватністю.

Розповідається про все, від будівництва колії до тренування машиністів на симуляторі. Якщо вас напружує дивитися 45 хвилин німецькою мовою, то там дуже гарна головна інженерка депо, що займається ремонтом і технічним обслуговуванням потягів ICE у Мюнхені:


Там теж два слова про останнє покоління ICE 4, яке характеризується енергоефективністю та ліпшими гальмами за рахунок ABS-подібної системи, що заливає в колесо розчин якогось шампуня під час гальмування на високій швидкості.

А ще цікавий факт: машиніст мусить кожні 30 секунд натискати спеціальну педаль, якщо він цього не робить, потяг автоматично гальмує і зупиняється.

З 2017 року велосипедисти зобов’язані орієнтуватися на світлофори для автомобілів, якщо немає спеціального велосипедного світлофора.

Чесно кажучи, я думав, шо велосипед мусить орієнтуватися на світлофор, що знаходиться на його траекторії: якщо він їде тротуаром, позначеним як спільний з велосипедами, то це буде пішохідний світлофор. А якщо він їде дорогою чи велосмугою, то це буде автомобільний світлофор.

Так раніше і було, а тепер ні. Чесно кажучи, не сильно доганяю сенс цього правила.

Де там ті коментатори, шо казали, як круто мати кислотні знаки переходу. На цьому перехресті все, як ви любите: жирна розмітка червоною фарбою, кислотножовтий знак. Водій ймовірно дуже добре бачив цей знак. Але він не бачив жінку з візком і проїхав перехід на повній швидкості.


Результат:


Винен у цьому, звичайно, дощ і ожеледиця, а аж ніяк не власник ліцензії на право керування транспортним засобом. А ще жінка з дитиною, бо наважились перейти дорогу без мигалки з флюоресцентним жилетом.

Шо треба зробити, шоб такого не траплялося:
— привести правила у відповідність до Віденської конвенції про дорожній рух: проїзд зебр тільки з безпечною для цього швидкістю, при якій можлива повна зупинка; пішоходи повинні мати пріоритет ще до того, як вони стали на зебру. Для тупих можна взагалі вказати проїзд зебри із швидкістю 30 км/год, хоча я особисто вважаю це надмірним: якщо видимість добра, і точно пішоходів біля переходу немає, швидкість можна не знижувати;
— вуличне освітлення спрямувати на місця переходу дороги незалежно від того, є там зебра чи нема;
— ліквідувати усі нерегульовані переходи шириною понад одну смугу, це дико небезпечно. Якщо нема грошей на фізичні бар’єри, можна взяти фарбу і звузити, блять, проїжджу частину, намалювавши серію острівців безпеки. Це заразом вирішить і першу проблему: водії мають тенденцію повільніше їхати вужчою дорогою, тоді як ширшою вони їдуть швидше.

Бо в Німеччині срачі на цю тему трапляються регулярно. Отже, залежно від регіону є три персонажі, що приносять дітям подарунки:

1. Святий Миколай (St. Nikolaus) — оригінально подарунки приносив тільки він, інші персонажі з’явилися в результаті Реформації, бо Мартін Лютер, як відомо, заперечував існування святих, а отже і Святого Миколая теж. Шо найцікавіше, нині Святий Миколай популярний переважно у лютеранських регіонах Німеччини, тобто на півночі. Виглядає він так:

Святий Миколай у Єксхофі, Верхня Баварія. Richard Huber/Wikipedia

2. Christkind (дослівно «дитя Ісус») — міфологічний безстатевий персонаж, що походить від особи Ісуса Христа, але не має з ним загалом жодного зв’язку: оригінальна ідея Мартіна Лютера була, що Миколая не існує, а подарунки носить Ісус на Різдво. Пізніше, однак, фігура Ісуса розвинулася у цього міфологічного персонажу, популярно переважно у католицьких регіонах (oh the irony, нє?) — на півдні Німеччини, у Австрії, Швейцарії, Ліхтенштейні та Південному Тіролі. У цих регіонах різдвяний ринок часто називається Ринком Крісткінда (Christkindlsmarkt).

Виглядає він так — дитина з крилами янгола у білому одязі:


На ринку в Нюрику Крісткінда часто грає жінка-блондинка:


3. Weihnachtsmann, він же Дід Мороз, він же Санта — класичний дід з великою білою бородою у червоному пальті. Часто він приходить не сам, а допомагає Крісткінду (особливо у родинах, де в батьків приносили подарунки і Святий Миколай, і Крісткінд, і Дід Мороз, з метою уникнення срачу).

Срачі на цю тему періодично трапляються, деякі міста у Баварії оголошують себе «зоною, вільною від Санти» тощо. Цим список персонажів не вичерпується: у Альпах є місцями свої окремі традиції, не пов’язані з перерахованими вище.

Я абсолютно не погоджуюсь з тим, шо ті, хто побігли знімати гроші, піддавшись на паніку, то лохи. Низька фінансова грамотність — це закономірний наслідок того, шо цієї грамотності ніде не вчать. Відсутність людської комунікації з боку Національного банку плюс гіперінфляція у 1990х плюс знецінення совіцького рубля у 1990 — маємо суспільство, шо піддається на будь-яку паніку дуже легко.

А це абсолютно не таємниця, що будь-який банк можна покласти на дно, якщо всі вкладники одномоментно ломануться за своїми грошима. Ринкова економіка призводить до пониження ціни послуг, і у випадку банків ця ціна опустилася до мінімально можливої позначки — нуля. Нуль за користування послугами банку, нуль за банківський переказ, нуль за зняння в банкоматі: банк заробляє на комісії з продавця за користування карткою, на кредитах, які він видає, беручи гроші вкладників. Чим більше грошей крутиться в банку, тим більш він вразливий на дефолт: або коли багато малих людей прийдуть за грошима, або коли один великий інвестор зробить то само.

Власне, через це регіональні німецькі банки дуже не люблять багатих клієнтів. Я не жартую, умовна Шпаркаса може і відмовити мільйонеру у відкритті рахунку: багатій з мільйонами може як прийти, так і піти, а в банку виникнуть проблеми з фінансовою плинністю. І саме через це маленькі німецькі банки ніколи за історію не мали фінансових проблем, а ґіґанти індустрії Deutsche Bank та Commerzbank мають їх регулярно. І хоча до такої пизди, як у Штатах 2008 року ще не доходило, ризик, що ці банки можуть збанкрутувати, існує.

І тут виникає питання, навіщо держава їх рятує? Багато є розмов про змову корпорації, лобізм, про те, шо ринкова економіка діє тільки для малих бізнесів, а для великих staatliches Kapitalismus і тому подібне.

Реальність, однак, трохи складніша (чи, навпаки, простіша): банкрутство великого підприємства може призвести до банкрутства держави через ненадходження податків за пару років. З одного боку, це виглядає несправедливістю: малі підприємства банкрутують, і їх ніхто не рятує. З іншого боку, менші підприємства насправді дуже залежать від більших, тому банкрутство одного великого призведе до серії банкрутств менших, його субпідрядників тощо. Кошт відновлення цього всього great again може суттєво перевищити кошт, що витратила держава. Цей абзац не слід розуміти як схвалення багаторічного фінансування збиткових підприємств, добре? Все добре тільки в міру.

У випадку великого банку все ше трохи складніше: якщо пиздою накриється банк, що обслуговує підприємства, то пиздою можуть накритися і всі ці підприємства, що не зможуть перераховувати і отримувати готівку. Змінити банк? Хаха, якби це було так просто! Дойче Банк, наприклад, обслуговує майже весь німецький експорт, бо це єдиний німецький банк з філіалами у всьому світі. Він накриється пиздою — і гроші доведеться або на гелікоптерах переганяти, або через якісь посередники. Німецька економіка може не стане, але криза буде ніхуйова.

У Приватбанку такої фічі нема, але він проганяє міжнародну готівку через Коммерцбанк, тобто теж зав’язаний на великий німецький банк. Через які банки ганяють нашу готівку експортери, я не знаю, але думаю, шо теж якось так.

Висновок?
Нема висновку. Життя несправедливе. А хто вам, блять, обіцяв справедливість?

Шо у Баварії цікавого, так це найбільш дивовижні способи перевозити ящик пива в ситуації відсутності автомобіля. Наприклад, на рамі велосипеда, притримуючи однією рукою, друга рука кермує. На кравчучці, три ящика один на одному. Пішки удвох (класичний спосіб). На скейті. На санках. На сноуборді. На електричному візку для людей, що не можуть ходити. В дитячому візку для велосипеда.

Сьогодні бачив більш практичний спосіб: у ковші трактора. Ну правильно, а навіщо він ще потрібен, землю копати чи шо?

Люди, які придумали німецьку класифікацію вин, мали дуже багато вільного часу. Серед них найбільш цікава назва це «кабінетне вино» (Kabinett Prädikatswein). Це один із видів «елітного» вина високої якості, назва вочевидь натякає, що п’ють таке у кабінетах начальства.

Мені, однак, чомусь ця назва викликає асоціації з кабінетом директора колгоспу, нічого не можу з собою зробити.

Інженер комунальної служби, шо приходив рано вранці, шоб попорпатися з лічильником води, прийшов знову увечері, бо в мене не було ключа від підвалу, і він намагається знайти когось, в кого він є.

Але дзвонить він знову в мій дзвінок, і на цей дзвінок знову виходжу я.
— А це знову ви! — здивувався інженер щиро.

Може, я шось пропустив, і у мене в місті всі будинки квантові, так шо ти дзвониш у домофон на прізвище Мюллер, а двері відчиняє рендомний мешканець цього будинку, і це буде Мюллер з ймовірністю 1/N (N — кількість мешканців і одночасно кількість кнопок домофона)?

Але мій будинок класичний, аналоговий, і якщо дзвонити в кнопку, підписану «noddeat», то вийде noddeat. І вдруге, і втретє вийде знову noddeat, якщо ви хочете, шоб вийшов хтось інший, треба натиснути іншу кнопку.