За шо варто любити Баварію, так це за те, шо кров не тече з очей на різдвяні свята. У декоруванні використовується лише один колір — жовтий:


Ніякого зоопарку прикрас: хвоя гарна сама по собі, не треба її обвішувати всякою хуйнею. Зато замість однієї великої ялинки баварці люблять поставити кілька менших:


Баварія на Різдво однією фоткою:


Ялинка:


А шо більше подобається вам, мінімалізм чи зоопарк різнокольорових лампочок, іграшок тощо?

Russian tourists про найбільше баварське озеро Кімзе.
Женщина №1: Ну, не Байкал, не Байкал, такое.
Женщина №2: А я и не была на Байкале-то.
Женщина №1: Так я тоже там не была, но уверена, что у нас намного лучше. Вот, креветки в озере есть.

Комічний діалог, але він доволі добре ілюструє суть кирилічного світу, який постійно бере участь у якихось змаганнях, учасники яких про це не підозрюють, завжди треба порівнювати все, шо бачиш, з тим, шо вдома, і розставляти рейтинги.

Так от, українці відрізняються, на мою думку, від росіян двома речами:
— набагато менше свідків секти «унаслучше», більше людей, які можуть просто насолоджуватися тим, шо бачать, приймаючи його даність;
— той, хто скаже, шо в Карпатах «ліпше», він таки у цих Карпатах був.

Це я не до того, шо нічо не можна порівнювати і шо на рейтинги дрочити не треба. Просто треба це робити до поїздки, викресливши з неї місця, які не є цікавими. А якщо ти вже поїхав, не поцікавившись, куди, і розчарувався, то ти сам собі лох. Хіба нє?

Оплата за їжу в ресторації у кінці чи сплата за проїзд у таксі/автобусі в кінці поїздки — це не зовсім про довіру. І навіть оплата рахунків після користування послугами — це теж не зовсім про довіру. Ну, тобто, в країнах з дуже низьким рівнем довіри цього всього нема, але само по собі про довіру це не свідчить.

— Я б міг бути через дві години в Чехії! — казав мені один знайомий британець, вражений тим, що автосалон дав йому ключі від автомобіля і аркуш паперу, на якому написано, куди перерахувати гроші.

Міг би бути в Чехії, авжеж, а в Німеччині заарештували би всі твої рахунки і стягнули б з них всю суму разом з відсотками адвокатів/колекторів/судових виконавців. А якби там було недостатньо грошей, на тебе виписали б ордер на арешт, дійсний на терені всієї Європейської Унії. З чого б у таких умовах автосалону не довіряти тобі?

В усіх ситуаціях, коли існує імовірність отримати по голові, довіра є доволі ефемерною. Набагато ліпше людська чесність перевіряється в ситуаціях, коли по голові нема кому дати, коли гарантовано ніхто не слідкує за тобою і ніхто не покарає.

На жаль, мало є таких місць, але одними з них є поля у Німеччині, на яких ростуть фрукти, овочі чи квіти. Фермер вішає табличку з цінами і коробочку, в яку кидати гроші. Ситуація win-win: ви отримуєте свіжу їжу просто з поля, без націнки за її доставку до супермаркетів і ринків,, а фермер продає товар без узагалі жодних зусиль зі збору врожаю та його продажу.

Ось таке це виглядає. Тут росли, судячи з напису, квіти:


Але базується це на повній довірі, бо ніхто не дізнається, поклали ви гроші в коробочку, чи ні, і якщо поклали, то чи саме точну суму:


Гасло «тільки сплачені квіти приносять радість» — це єдине, шо тисне на совість. Не думаю, шо фермер веде якусь статистику типу «зрізано стільки квітів — надійшло стіки грошей», підрахунок, швидше за все, ведеться на око а ля «на полі приблизно стіки квітів — має надійти стіки грошей». Але цікаво подивитися, який все-таки тут відсоток сплати? Тобто, достатній, шоб не думати про заміну системи, це ясно.

Але, якщо так подумати, скільки людиногодин витрачається у світі тільки тому, шо люди один одному не можуть довіряти?

P.S. Світлини з міста Зоннеберґ, Тюринґія.

Поступово міняю підпис на всіх картках і документах: просто своїм почерком пишу швидко прізвище, так, шо виходить «лікарський почерк». Раніше (ну як раніше, і досі на паспорті та правах) у мене була закарлючка з ініціалами, а далі ручка робила хитровиїбану траєкторію: ну, як це прийнято у нас. Цей підпис у мене був з моменту отримання паспорта.

Вперше я стикнувся з тим, шо європейці розписуються інакше, коли мене у Польщі прохали поруч поставити «читабельний підпис», у них прям термін є такий, хоча у більшості випадків я, на відміну від інших знайомих українців, принципово свій кирилічно-хаотичний підпис не міняв і продовжував розписуватися так.

В Німеччині всім похуй, як я розписуюсь, я навіть через підпис познайомився з одним студентом, шо підробляв касиром у супермаркеті. Він звернув увагу на закручений підпис на картці, подивився на ім’я та спитав, звідки я. Виявилось, шо він одружений на українці, а тому в мої наступні візити, поки він там працював (уже ні), я отримував порцію «привіт», «дякую» і «до побачення» :)

Чому ж я вирішив поміняти підпис? Оскільки розписуватися на чеку — це один з небагатьох ситуацій, в яких я взагалі користуюся ручкою (а в Німеччині підписом авторизують і дебетові картки теж), у мене виникли складності з відтворенням підпису, один раз навіть документи попрохали (а в мене їх не було).

Тому спершу я вирішив полегшити працю касирам і продавцям і став розписуватися на картках прізвищем латиною: можливо, касирів якось навчають розпізнавати різні почерки, тому їм якраз простіше розпізнати підробку, коли відтворюється шось знайоме, а не рендомна закарлючка. А навіть як ні, всі транзакції з підписом можна відкотити, і я вже маю одну таку успішну спробу в досвіді.

Потім я став розписуватися «по-новому» в контрактах, а з часом відкопав, шо моє рішення є відповідним до німецького законодавства! Вимоги до підпису зазначаються зокрема у цьому коментарі до Закону з адміністративного виконання, який посилається на рішення різних федеральних судів:
— підпис повинен бути прізвищем, або в ньому повинно міститися прізвище. Підпис, де лише перше ім’я, є недійсним;
— повна читабельність підпису не вимагається, однак, він має бути таким, шоб у підписі можна було це прізвище побачити, тобто, хоча б деякі літери повинні бути читабельні;
— підпис повинен бути таким, шоб у ньому можна було впізнати індивідуальність почерку. Не можна розписуватися хрестиком, хвильками, у підписі не повинно бути перекреслених ліній тощо.

Звичайно, я прожив тут без виконання цих вимог і не помер. Бо всі документи і контракти дійсні, якщо їх дійсність під сумнів ніхто не ставить. Німецька бюрократія сильно змінилася за останні десятиліття, стала більш людяною і без дойобування до дрібниць. Тому, в принципі, якщо ви розписуєтесь не хрестиком, дойобуватися до вашого підпису ніхто не буде.

Але якщо десь з’явиться якась контора, шо захоче не сильно легально послати вас нахуй, і в цієї контори буде хороший адвокат, він скаже, шо найліпше, шо можна зробити — це доїбатися до вашого підпису. Тому все-таки краще розписуватися згідно з вимогами законодавства та судовими прецедентами.

Автоматизація процесів у розвинених країнах — це наслідок високих зарплат: коли автомат поставити і обслуговувати дешевше, ніж найняти людину, ставлять автомат, і навпаки. Оскільки я обожнюю техніку, я радше за зростання зарплат у цій сфері та якнайшвидшу заміну людей на автомати там, де це можливо.

Я би не сказав, шо усі стоянки в Німеччині автоматизовані: бувають ше й такі, де треба іти до касира, зазвичай це у селах або десь на природі в популярному місці. У містах же стоянки виглядають так:
— під’їжджаєш до шлагбаума, натискаєш кнопочку, з автомату вилазить талончик;
— шлагбаум відчиняється;
— коли забираєш машину, ідеш до касового автомату, засовуєш талончик, автомат каже, скіки платити;
— сплачуєш, автомат віддає талончик назад;
— виїжджаєш, засовуєш цей же талончик знову до шлагбаума, автомат з’їдає його і піднімає шлагбаум.

Проста система повністю без участі людини. Талончики мають магнітну стрічку, на яку і записується інформацію про час приїзду та оплату. Я точно не знаю, але, здається, від моменту сплати за стоянку до виїзду дається 15 хвилин. Ну принаймні на цей час я розраховую.

У Празі це відбувається десь так. Стоянка, спільна для казино та готелю, але користуватися нею в принципі всі можуть. Під’їжджаю до шлагбаума, а кнопочки, звідки вилазить талончик, там нема! У міжчасі шлагбаум піднімається. З такою системою я стикався у Генті: там на в’їзді шлагбаум завжди піднімається, а для виїзду вже треба талончик, який береться в готелі.

Однак, виявилось, шо в цьому випадку шлагбаум піднімала людина з будки! Коли я підійшов до будки, на мене вже чекала вручну виписана квитанція, де було вказано мій час приїзду та номер автівки, який спритний мужик переписав, коли я стояв на шлагбаумі: там, виявляється, камера була.

Ну і хто тепер скаже, шо високі технології — це загроза приватності? Якраз навпаки, немає більшої загрози приватності, ніж вахтер.

Мужик цей касиром не був: шоб сплатити за стоянку, треба потім іти до готелю і потанцювати ше 5 хвилин бубном, поки бюрократичний апарат нарешті візьме гроші і поставить Мокру Печатку, культ якої у Чехії набагато більший, ніж у Польщі (хоча обидві країни були однаковий час у соцтаборі). Як мені сказали, мужик у будці, шо піднімає шлагбаум і виписує квитанцію, називається гаражмейстером. Перед виїздом треба віддати гаражмейстеру цю сплачену квитанцію, шоб він підняв вам шлагбаум.

От робота в людини. Скіки за це платять, цікаво? Звісно, шо 90% часу він дивиться кіно на компі, яким обладнана будка.

Ув’язався у кліматосрач. По аватарці поставили діагноз: людей, яким подобається німецькій клімат (а мені він дуже подобається) не існує в природі, насправді вони просто виправдовують своє життя в депресії.

Це написала людина з сильно південної країни, яка у відповідь «шо робити, коли пиздець спека» запропонувала сходити на пляж.

Я не те, шоб люблю холод, навпаки, але від холоду є простий рецепт, називається «теплий одяг». Технології пішли так далеко, шо тепер одяг може бути легким і тонким, але бути теплим, уже не треба шкіру мамонта на собі носити. Проти спеки ж нічого не придумали поки шо, одягу-холодильника не існує, а стрибати в воду — це якийсь дебілізм.

Крім того, батарея абсолютно безшумна, а кондиціонер ні, тому навіть якщо з хати не виходити, краще не виходити в холодній країні, ніж у спекотній. І ше я не розумію, чому мешканці теплих країн викручують кондиціонер на 16 °С, ми при такій температурі вмикаємо опалення, але це напевно особливості функціонування людського організму, про які я не знаю.

З іншого боку, якби райським кліматом вважалося узбережжя північної Фінляндії, то на лижні підйомники чергу доводилося би займати з ночі, шоб потрапити на нього вранці, бо холодних країн на всіх мало і в майбутньому стане ще менше.

Вона не береться з повітря. І ні, зі штрафів вона теж не береться: хоч у Німеччині й порівняно багато поліції, її набагато менше, ніж у авторитарних країнах типу РФ чи Китаю, де законослухняністю і не пахне. Береться вона з трьох речей:

1. Здорового глузду і сенсовності правил. Ні, зовсім без маячні ніяк: деякі закони ведуть початок з Німецької Імперії 19 століття і, накладаючись на нинішні реалії, призводять до нонсенсу, і деякі просто містять у собі «баги», які роками ніхто не фіксить, бо «працює і так». Це нормально, певний відсоток маячні толерується. Але основна більшість правил повинна випливати зі здорового глузду і бути сенсовною. Тільки тоді люди будуть виконувати не тільки ті правила, сенс яких вони розуміють, а й ті, сенсу яких вони не розуміють: власне, бо закладають, шо у них сенс насправді є, просто треба витратити час і розібратися у нього, або не витрачати і просто виконати ці правила, шо і робиться;
   
2. чіткості формулювань, наявності строгого алгоритму, виконавши який, людина не порушить правила, відсутність «рендомного правосуддя»;
   
3. серйозного ставлення до правил з боку тих, хто їх сам створює і контролює. В першу чергу це полягає в створенні умов, шоб середньостатистична людина могла жити, не порушуючи ці правила, без особливого напрягу для цього. Коли Укрзалізниця пропонує пройтися додаткові 800 м, шоб потрапити в сусідній квартал міста (до якого 50 м по прямій), бо їй ліньки зробити перехід, то тяжко в таких умовах очікувати від людей законослухняності.

Серйозне ставлення до правил — запорука законослухняності. Ось тут, наприклад, суцільна лінія розмітки, шо маркує узбіччя, переривається пунктиром у одному місці:


Якраз там, де автомобілю з подвір’я треба виїхати на дорогу:


І таких місць 100500: перед світлофором розмітка теж стає суцільною, шоб ніхто смуги не міняв, але навпроти гаража роблять один пунктирчик, шоб людина могла виїхати на світлофор, не порушивши правил.




Саме такі дрібниці створюють в голові повагу до суцільної розмітки: якщо вона суцільна, значить, перетинати її не можна в жодному випадку, навіть якщо мені треба: фахівці навіщось заборонили, значить, цьому є якась причина, про яку я не знаю.

Чи буває так, шо розмітка безсенсовна? Так буває, всі є люди, але існує механізм, куди поскаржитися, шоб пофіксили, і кількість таких випадків зводять до мінімуму.

На сафарі у Африку часто везуть на даху великого пікапа: тебе не відділяє ніякий бар’єр, можна все пофоткати. Дикі звірі навіть не думають напасти на пікап з людьми, бо сприймають його як одну велику тварину, яка, швидше за все, небезпечна. Тигру чи леву не спадає на думку, шо можна застрибнути на машину і добре пообідати, тому таке сафарі абсолютно безпечне.

Людина, як не крути — це теж тварина, і в неї теж є інстинкти. Ця її риса найбільше проявляється на дорозі: у країнах, де правила дорожнього руху відсутні або слабо контролюються, розмір транспортного засобу автоматично вмикає такі самі інстинкти, як у джунглях. Великий = сильний і небезпечний. Велосипедисти почувають себе сильнішими від пішоходів, автомобілісти почувають себе сильнішими від пішоходів і велосипедистів, фури вважають себе слонами.

Всі дії учасників руху спираються на чисті інстинкти: автомобілісти на вузькій вуличці часто паркуються на тротуарі, хоча на дорозі теж є місце: вони підсвідомо бояться опору з боку рівних собі тварин (автомобілів), тому, обираючи, кому спричинити незручності: пішоходу, який не зможе протиснутися, чи автомобілісту, якому доведеться виїжджати на зустрічну смугу для об’їзду, не вагаючись оберуть першого: пішохід менший і незахищений, а, отже, слабший.

Так само автомобіліст не завдяє собі труду подивитися у дзеркало при повороті ліворуч, бо мотоцикліст, який там може їхати, — менша тварина, слабша, а, отже, не варта того, шоб на неї зважати.

Ось ілюстрація цього водіння в стилі сафарі (на відео сцена насилля!):


Тут працюють чисті інстинкти: якби у водія була можливість подумати перед тим, як зробити вибір, він би не став збивати пішохода. Але часу (і, швидше за все, знаряддя теж) думати не було, тому обираючи, збити пішохода чи впилятися у автівку, водій не вагається, крутить кермо ліворуч і збиває пішохода, що взагалі знаходився на протилежному боці вулиці. Бо слабша тварина не з’їсть тебе на обід.

Дискутуючи на тему безпеки дорожнього руху, не слід випромінювати ненависть: ви ж не ненавидите ведмедя у лісі? Констатація факту, шо люди поводять себе, як звірі, теж нічого не змінить: людина є твариною, треба просто брати це до уваги, а не дивуватися цьому.

Звірі не нападають на людей, коли вони їдуть на пікапі. Отже, аби змінити поведінку людей у дорожньому русі, треба зробити так, шоб 80-річна бабуся з паличкою асоціювалася з party van-ом, який в разі чого приїде її захищати.

Водій заснув на світлофорі і не їде на зелений.
Я: Ґ., ми ж у Франції, ти можеш йому побібікати.
Ґ: О, і точно. До речі, а де в цій машині бібікалка знаходиться?

Одна тринадцятирічна дівчинка покохала шістнадцятирічного хлопчика. І в певний момент вона захотіла здійснити зі своїм хлопчиком те, що заборонено кримінальним кодексом німецької федерації (з 14 років можна, якщо вас це цікавить), і завчасно попередила про це батьків.

Батьки, як і належить правовірним батькам з католицького регіону,( сказали, шоб покаялась і пішла цілувать святі мощі )