Заальські ліси — баварські ексексклави у Австрії

Ці ліси у австрійському штаті Зальцбурґ були ексклавами Баварії з 1820 до 1957 року, а нині є приватною власністю штату Баварія:


Це доволі унікальний випадок в історії, бо зазвичай анклави передаються до «материка», що їх оточує, в обмін на інші території або за компенсацію, і передаються повністю. Тут же все зовсім не так, але почну спочатку:
— у 19 столітті в результаті численних війн Баварія втратила значну частину територій на користь Австрії, зокрема Зальцбурґ. У неї, однак, залишився апендикс, шо нині є Національним парком Берхтесґаден, але баварці взяли його не тому, шо білочок любили і зайчиків, а бо там можна було добувати «біле золото» — сіль, як і в Зальцбурзі (Солеграді) поруч;
— для висушування солі потрібно було дерево, багато дерева, для вогню, через що король Баварії у 1829 році підписав з Австрією Сольову Конвенцію, якою забезпечив собі право на ліси у зальцбурзькому прикордонні;
— ліси ці не були заселені, але були під керуванням Управління лісів Баварії, офіс якого знаходився у сусідньому австрійському містечку Санкт Мартін, шо по суті робило їх де факто територією Баварії.

Після Другої світової ситуація дещо напружилася, бо американська армія спершу передала ліси австріякам «до з’ясування», а ті не дуже спішили віддати їх назад. Дерево не було уже таким стратегічним матеріалом, як колись, але баварці хотіли право на полювання мати як мінімум, хоча і дерева теж не завадять.

У 1957 році Баварія і Австрія підписали другу конвенцію, якою Баварія втрачала суверенітет над лісами, а ексклави її стали ексексклавами, таким чином :) Штат Баварія продовжував ними володіти, але вже у розумінні приватного права власності, в лісах же діє відтоді австрійське законодавство щодо таких сфер як кримінальне право, охорона середовища, захист рідких видів фауни і флори тощо. Іншими словами, якби умовний Кучма закопав умовного Ґонґадзе у Заальських лісах, його б судили за німецьким кримінальним кодексом до 1957 року, а після 1957 — за австрійським.

Згідно з конвенцією баварський офіс Управління лісів у Санкт Мартіні отримав виняткове право продовжувати носити символи державної установи (але поруч з баварським прапором перед офісом Управління лісів мав висіти й австрійський).

Ця конвенція також є цікавою з точки зору німецького федералізму і є єдиним прикладом баварського сепаратизму в історії ФРН (з 1949 року до наших днів): річ у тім, шо з точки зору Австрії це була нова міждержавна угода, яку мусив ратифікувати парламент, а з точки зору Баварії — це адміністративний акт, який уточнює конвенцію 1829 року (коли Баварія була незалежною), а тому не потребує ніякої ратифікації. Яко же Баварія не є державою, міждержавні угоди вона має право укладати лише з дозволу федерального уряду, чого баварський уряд за всіляку ціну намагався уникнути. Після численних танців з бубном уряд Баварії надіслав офіційне повідомлення до Бонна про укладення цієї конвенції, вживши формулювань «до відома» замість «прошу дозволу», а федеральний уряд зробив вигляд, шо він цей дозвіл (про який не прохали) ще до підписання угоди надав.

З іншого боку, друга сольова конвенція і справді не була новою угодою, вона лише уточнювала деталі, не спрецизовані у 1829 році. Таким чином, Сольова конвенція 1829 року може по праву вважатися найстарішою ще чинною міждержавною угодою в Європі.

Література:
Salinenkonvention 1829 und 1957 Historisches Lexikon Bayerns
Ein österreichisch-bayerisches Kuriosum Trausteiner Tagblatt
Угода між Республікою Австрія і Вільним Штатом Баварія про застосування Сольової Конвенції Текст нової угоди 1957 року