Фінанси по неділях: консюмеризм — зло чи порятунок від масового безробіття?

Усі процеси, які відбуваються, можна пояснити за допомогою економіки. Я не хочу цим ствердити, що економіка є єдиною причиною, але як мінімум вона є дуже вагомою. Так, усі війни в світі можна звести до бажання збільшити зону безмитної торгівлі (а саме в цьому полягає приєднання нових територій). Сталінські та гітлерівські репресії можна пояснити як бажання зменшити безробіття (всіх потенційних безробітних або вбивали, або працевлаштовували вбивцями) — такий цинічний job creation program. Друга світова війна так узагалі була нічим іншим, як бажання покрити величезний зовнішній борг, який націонал-соціалісти наростили в 1933–1939 роках. Без приєднання нових територій лишалося тільки дві опції — віджимати підприємства (як комуністи), або війна.

Сьогодні ми поговоримо про економічний сенс консюмеризму. Я думаю, він більшості з вас очевидний: в будь-якій країні її економіка рано чи пізно впирається у стелю, ВВП перестає зростати, бо бо попит на товари зрівнявся з їх пропозицією: все, шо люди хотять купити, вони купують, а виробники — виробляють. Подальше розширення економіки можливе лише з появою нових ринків збуту (тут, однак, теж існує стеля).

Разом з тим, виробництво стає все більш дешевим, а тому для збереження прибутку хоча б на тому самому рівні, компаніям треба продавати більше товарів. Це збіглося з інтересами покупців частіше купувати нові речі. Ніякої конспірології, воно само так сталося: покупці хотять оновлювати товари частіше, а отже, очікують все більшого і більшого здешевшання.

Шо роблять виробники? Правильно, понижуюють якість. Одяг, який носили все життя, уже не виробляється, ні за які гроші. Це не тому, шо цивілізація деградувала й більше не може виробити якісні речі. Просто неможливо зробити одяг, який є одночасно легкий, теплий/вітро-дощетривкий, довготривалий та дешевий. Чимось одним треба жертвувати і жертвують довготривалістю. Автомобілів, що проїдуть мільйон кілометрів, уже не виробляють. Це не тому, шо автівки стали гірші, просто вони стали:
а) складніші — купа розумної електроніки, без якої водіння є некомфортним;
б) доступніші, а тому їх міняють не раз у житті.

Таким чином, у розвинених країнах економіка зростає суто за рахунок того, шо товари живуть менше, а купують їх через це — більше. Колись давно читав антиутопію «Непрочный, непрочный, непрочный мир», де одяг розвалювався буквально за день, все було одноденним і одноразовим, узагалі все. Про що я не знав, це що це була пропагандистська антиутопія, написана в країні, де люди стояли в чергах за туалетним папером, а автомобілі у тій країні не були ані дешевими, ані надійними.

Утім, це несуттєво, адже ненадійсність речей таки стала реальністю, яку складно не помічати. Чи ми рухаємось у бік тієї антиутопії? Частково так, але це не обов’язково є мінусом, є тут і плюси. Наприклад, в нинішні часи люди стали більш мобільними, частіше переїжджають і вже не мешкають у тому самому будинку протягом поколінь. Переїзд стане набагато простіший, якщо всі меблі, посуд і подібне можна просто викинути, а на новому місці надрукувати нове на 3D-принтері. Я, наприклад, можу тіки потішитися тому факту, що при переїзді не мушу з собою возити бібліотеку книжок: 99% її — в електроннному вигляді.

Друга річ — це невпинне безробіття, яке приносить автоматизація. У розвинених країнах все менше і менше людей потрібно для виробництва товарів, а тому консюмеризм дає роботу тим, хто інакше би став безробітним, а це не тільки виробництво як таке, а й дизайн, розробка нових технологій, транспортування тощо. Без невпинного зростаття споживання 10% людей могли би забезпечити країну усім, шо тіки заманеться. А решта? Існують ідеї безумовного базового доходу, грубо кажучи, платити всім хххх євро, а хто хоче працювати — тому платити згори ще й зарплатню. Це створює купу питань, починаючи від «чому я маю оплачувати всіх безробітних?» до «який сенс життя? піду краще самовипилюсь заради Аллаха». Тому поки шо не варто розглядати цю ідею серйозно.

Додатково, консюмеризм робить економіку менш залежною від експорту: в Німеччині, наприклад, він тіки зароджується, тому під час кризи 2008-2009 років уряд платив громадянам 2000 єврів, якщо вони куплять нове авто (і дадуть цим роботу тим, хто його виробляє).

І тут мають прийти екологи і розповісти про генерування сміття і те, шо ресурси скоро закінчаться, а нам всім пизда. Це не так: переробка сміття уже давно стала новим прибутковим бізнесом, якому не загрожують ніякі кризи: сміття люди будуть викидати завжди. У країнах, шо розвиваються, займатися сміттям — це шось ганебне, але не в розвинених країнах, де з автоматизацією виробництва прийшла також і автоматизація збору й переробки сміття. Зі сміття роблять електрику, використовують його для опалення, а найголовніше — це recycling, тобто повторне використання сміття у виробництві того, з чого воно виникло.

Звичайно, тут є ще поле для прогресу: поки шо у Баварії тіки пивні пляшки та папір можуть похвалитися 100% повторним використанням, але все йде до того, що усе сміття буде повторно перероблятися та йти на нове виробництво, а те, шо не зможе переробитися, буде поюзане на виробництво електрики.

Тому боятися, шо ми задихнемося в смітті, не треба: ми не тільки не задихнемося, ми сміття консюмеризму будемо юзати на новий консюмеризм. Я особисто не п’ю coffee to go в одноразовому стаканчику чи пиво у пластику з міркувань естетики (її відсутності), а не тому, шо одноразовий посуд засмічує середовище.