Середземноморські записки (і навколо)

Все, що сталося за останні два тижні.

...І якщо вчора я просто проїбав свою зупинку, опинившись у іншому, не менш цікавому місці, то сьогодні було цікавіше: я сів на автобус, кінцева якого знаходиться у 2 км від того місця, шо мені треба. Шо ж, пройдемося і пофоткаємо сільську місцевість, це теж цікаво. Ухти, металеві електричні стовпи! Не сітчасті, як на високовольтних лініях, а звичайний міський стовп, повністю з фарбованого металу!

Мої роздуми перервали два маленьких песики, що загрозливо гарчали. Вони не діставали мені навіть до половини коліна, але мали доволі відчутні зуби, які мали намір потестити на моїй нозі. Довелось підняти з землі невидиму каменюку і кинути її. Подіяло, песики відбігли на кілька метрів! Невже в них хтось раніше кидав реальну каменюку? Шось не віриться в це. Поки песики роздумували, чи не повторити спробу нападу на мене, я взяв ноги в руки і прискорився. На дорозі з’явився джип.
— You go down, my friend? — поцікавився водій.
Він, судячи з усього, абсолютно не здивувався побачити туриста у місці, далекому від слідів цивілізації.

Дивовижна все-таки країна це: тут зупиняються і пропонують підвезти доволі часто, в тому числі водії, що рухаються у протилежному напрямку! Такий собі автостоп навпаки. Іноді навіть доводилось відмовлятися, адже якби я вирішив подорожувати машиною, я би побачив все за 3 дні, а це не було в планах.

Однак, незважаючи на повільно-розслаблений темп відпочинку, країна закінчилась. А до кінця відпустки лишався ще майже тиждень. Проблема була в тому, що країна — острівна, тобто валити було особливо нікуди.

...Lesson of the day: у місці, що називається pasticceria, немає локшини, там дають тістечка! Вкотре дивують мене італійці тим, що пізно ввечері вони збираються, що поїсти морозива або тістечок з кавою, а не йобнути пивасика, як це прийнято на території варварських племен, що знищили Римську імперію.

На головній вулиці поставили знак «рух заборонено». Водії ігнорують його і їдуть далі. А під знаком табличка: «Рух заборонено. Буде післязавтра з восьмої до шостої. Між двома вулицями, які ви можете знайти після довгих пошуків на мапі, як поруч. А водії в той час вам будуть бібікати в жопу.» Однак, дехто таки зупинявся, читав табличку, переглядав мапу і доходив (правильного) висновку, шо цей знак зараз і тут не діє: відразу було видно немісцевих.

— Ти приїхав сюди на потязі? Ніхріна собі! — вираз обличчя у неї був приблизно такий, як якби на головному майдані приземлилися на парашуті зеленошкірі марсіани, — Чого не подзвонив? Я б під’їхала за тобою на вокзал.
Хм. Я щось не додумався до такої опції. Утім, іти було всього півтора кілометри.
— Та там всього півтора кілометри іти було, — сказав я.
— Та ти їбанутий! — вона сказала «crazy», але явно хотіла сказати «nutter».
Наступного дня мені треба було потрапити до летовища. Любов до сну перевищила мою любов до потягів, тому наступного ранку я їхав у її машині. Ніколи до цього не бачив, як водять сицилійські водії зсередини. Ліва рука крутить кермо. Права рука набирає есемеску на лопатофоні. Раптом на дорозі з’являється дідок. Ноги б’ють по гальмах, права рука продовжує набирати есемеску на лопатофоні. Так, реакція у неї хороша, тому мені було вже не страшно. Але сам би я за кермо у Сицилії не сів би.

— Jeden, dwa, trzy, cztery, pięć, sześć, siedem, ośiem, — стюардеса пошепки рахує пасажирів. Ага, все зрозуміло. Цікаво, шо буде, якщо коли вона буде розносити хавчик, скажу «wodę poproszę», вона сильно охуїє? Потестити не вдалося: про хавчик питала її коліжанка, що була, здається, італійкою.
— Aqua minerale, prego!

— Тут є wifi, якщо хочеш. Я знаю пароль.
— Хочу!
Не найліпша фраза для знайомства, еге ж? Через кілька години я вже потягував пивко в компанії різноманітних італійськомовних людей, один з яких запросив бухать потім до себе додому. Ну, закономірне явище для місця, де з водієм маршрутки здороваються за руку: чим менше в якомусь місці живе людей, тим простіше соціалізація.

«Гарна штука лісапєт, жопа єдєт, ноги нєт», — згадував я стару приказку, коли штормовий вітер фігачив просто в обличчя: ґравітація вступила з вітром у нерівний бій, тож я ледве котився на спусках, а на підйомах доводилось іти пішки. Утім, я таки об’їхав увесь острів на цьому іржавому велосипеді. Як він міг заіржавіти, якщо в цьому місці всього 30 дощових днів на рік? Загадка.

Тут є туристи, які фоткаються на фоні моря, неймовірно!
— Чи не могли б ви сфоткати нас, преґо?
— Ясен перець.
Клік, клік!
— А звідки ви?
— Джерманія.
— Аааа, Джерманія! (показує на море) It's beautiful, белло.
— Белло, белло, сі! — демонструю я знання італійської мови на рівні А0 — це коли твій словник обмежується «бон джорно еспресо раґацці ґраціе сіньйоре».

Шо треба зробити після чекіна? Звісно, сходити посрати. У туалеті модний механічний замок: двері зачиняються на замок самі, натискаєш кнопочку — відчиняються. Натискаєш кнопочку — не відчиняються. Натискаєш кнопочку ще раз — не відчиняються, БЛЯДЬ Я ЗАСТРЯГ У ТУАЛЕТНІЙ КАБІНЦІ! Щоб ви зрозуміли глибину драми, додам, що на цьому летовищі є три рейси на день, на кожному десь приблизно десять пасажирів. Туалет знаходиться дещо на віддалі від людей, тому мої спроби виламати двері ніхто не почув. Оцінивши, шо якщо я зателефоную 112, все одно поки хтось прийде і виламає двері, я на літак не встигну. 10 хвилин тяжкого наукового тику — і я на свободі. Не ходіть, люди, у туалети з хитровиїбаними замками.

Надворі фігачить злива, співробітники летовища витягають сумки з літака і заносять їх просто у автобус, що повезе нас до термінала. От би так скрізь було, а то понапридумували всякі конвеєри-хуйвеєри.
— Аррівідерчі, — я прощаюся з польською стюардесою.
— Do widzenia! — каже вона.
ЗВІДКИ ВОНА ДІЗНАЛАСЯ?? Ну шо, не потролив її, так вона тебе потролила — закон збереження тролінгу в дії.

У туалеті летовища Палєрмо такий самий хитровиїбаний замок у кабінках, тіки він зламаний, а зверху прикручений шпінгалєт. От так би й раніше!

Через кілька годин я відкриваю для себе, що я не можу повернутися туди, звідки приїхав, бо сьогодні свято і це не Різдво за старим стилем, хоч дата збігається. Їздять автобуси до Аґрідженто, але нема жодної гарантії, що звідти я зможу доїхати кудись далі. За день до того я ще подивився ціну оренди машини на один день, і ціна була з розряду «та ви охуїли!» Тепер я зрозумів, чому вони охуїли. Я вирішив їхати до летовища назад: там хоча б є шанс звідси вибратися.

Рим, Мілан, Венеція: вибір невеликий. Але зате до Рима аж три лоукости на вибір у найближчі 4 години. Безкоштовний wifi, роутери стоять біля ґейтів. Але шоб потрапити до них, мені треба купити квиток, а шоб купити квиток, треба інтернет. Коли це вже стане офіційною вимогою IATA, га? Біля контролю безпеки два «кубіки» інтернету. Клік, клік, дані пасажира, картка, клікі - error, блядь, try, блядь, again in a few блядських minutes! Іще 5 хвилин муки, і я нарешті гарантовано лечу до Рима. Фууух!

Взагалі, я не планував стіки пригод на свою дупу. Це мав бути розслаблений і добре спланований відпочинок. Може, треба зробити операцію з видалення шила з дупи?

У летовищі Фюмічіно експонуються предмети, ввезення яких заборонено аж до тюремного ув’язнення: сумка зі зміїної шкіри, слонові бивні, опудало черепахи тощо. Текст пише про Вашинґтонську конвенцію, як забороняє експорт, імпорт, продаж і експозицію живих чи мертвих тварин, які перебувають під захистом. Тобто, цей стенд порушує цю конвенцію, демонструючи мертвих тварин під захистом. Цікаво, що буде, якщо настрочити скаргу в їхню прокуратуру, ггг?

Відень! Нарешті цивілізація, я то я трохи стомився від південної бюрократії. Ніяких перевірок документів на посадці, ти просто береш і сідаєш на літак, без танців з бубном.

Іще 250 км до дому. «Из кармана широких штанин» я витягаю куплений 20 грудня баварський квиток: ну хоч шось відбувається за планом, а то стидно сказати, скільки квитків і грошей я проїбав через хуйове планування.
— Шановні пасажири, наш потяг прибуває до Рєґенсбурґа із запізненням на п’ять хвилин.