noddeat

Сіудад Хуарез, шоб ви розуміли, вважається найкримінальнішим містом у Мексиці та другим у світі за кількістю вбивств на 100 тисяч населення (після Сан Педро Сули, що в Гондурасі), та четвертим за загальною кількістю вбивств загалом (1974 протягом 2011 року). У 2009-10 роках Хуарез був першим у світі за кількістю вбивств per capita, його називали «містом з найбільшою кількістю смертей поза зонами воєнних дій». Зараз ситуація покращилась, але на сайті Департаменту штату все ще висить попередження: «Не їдьте до штату Чівава і міста Хуареза без нагальної потреби». Не тішить добрими новинами також Вікітревел: «Стережіться муніципальної поліції Хуареза, вони пов’язані з кримінальними угрупуваннями і беруть участь у вбивствах, зґвалтуваннях та викраденнях людей. Федеральна поліція так само корумпована, але менш імовірно буде вчинювати злочини проти туристів. Якщо ви у небезпеці, найліпше звернутися до працівників армії.»

Страшно? Я був впевнений на всі сто, що там навправді безпечно, бо статистика ніхуя не дає відповіді на питання «чи будуть особисто в мене там проблеми?», тим не менше деякі заходи безпеки було вжито. Я залишив усі речі в готелі у Ель Пасі, а з собою взяв лише паспорт, 5 доларів, мобільний телефон і мильничку. З усім, крім паспорта, я подумки попрощався. І от я біля кордону:

У центрі Ель Паса є лише два мости до Мексики, з них лише один пішохідний:

Так він виглядає:

Вхід:

Перед походом в Мексику можна посцяти:

Перед входом на міст — мужик в будці, що обмінює банкноти на монети, американський охоронець і турнікети, в які треба кинути 50 центів. По дорозі назад теж турнікети, в які тре кидати монетки, можна американські, можна мексиканські. Кожного дня сотні мешканців Хуареза перетинають кордон і платять мексиканському уряду 1 долар.

Автівки:

Паркан на американському боці перевищив за своєю анальністю всі ті паркани, які я вже бачив:

Мексика натомість зустрічає тебе сіткою Рабіца. Ну хоч об’єктив можна просунути крізь дірки:

А ось і огорожа. Мексика зліва:

На американському боці — два ряди парканів, рів з водою, ще один бетонний паркан, залізничні колії, потім ще одна огорожа. Датчики руху, патрульні машини, гігантські бойові бджоли і все таке: «Napolitano said that air cover on the border is at its greatest ever, including the use of unmanned aerial vehicles, or drones, which allow agents to see things on the ground from a high altitude.»

Я спершу дивувався, як це американці погодилися жити без доступу до річки, однак Ріо Ґранде виявилась калюжею. Ну, принаймні в грудні, може вона колись розливається:

Залізничні колії: колись в Мексику їздила електричка:

На мексиканському боці теж паркан, але він не для обмеження міграції в США, а захищає від падіння у автобан:

Ніхто не питав у мене жодних документів: американці в принципі на виході їх не перевіряють (і тому, якщо ви проїбете здати міграційну картку I-94, вас запишуть як нелегала і забанять в’їзд назавжди), а мексиканці перевіряють лише на виїзді з Хуареза, який є спеціальною прикордонною зоною, і тут можна знаходитися без жодних віз. Ну ще там є чуваки з митниці, але їх я пройшов із покер-фейсом.

І ось що я побачив:

Поки ішов туди, оцінивши чергу назад, зрозумів, що часу в мене мало. Назад довелося постояти десь 45 хвилин у черзі. Мексиканці так само не перевіряють нічого, а от американці — так. Можна забути свій паспорт в Ель Пасі і на все життя застрягнути в Хуарезі, не маючи змоги поїхати ані в Мексику, ані в США.

Другий міст:

Його чомусь патрулюють мексиканські військові з автоматами, які сказали мені, шо пішохідного проходу там нема. Тому, повертатись довелось цим же мостом, що і туди. Утім, можливо, міст працює в напрямку «США—Мексика».

З мексиканського боку до річки можна підійти:

Демократичні паркани та графіті на американському боці:

Рів з водою:

І остання лінія оборони — залізничні колії, ще один паркан, а потім — автобан, що іде вздовж всієї лінії кордону:

На мапі річка показана ширшою, ніж канал, а насправді он воно як:

Черга:

Мексиканці дуже культурні, це я порівнюю з аналогічною чергою в Шегині/Медиці. Ніяких чергоутворчих бар’єрів тут немає, люди самі організовуються в дві черги, ніхто не біжить поперед, немає штурханини.

Черга для автівок і вид на Ель Пасо:

Потім ти потрапляєш в будинок митниці, тут здається шо людей пиздець як дохуя, але черга влаштована за принципом черг на реєстрацію в летовищах, і рухається вона швидко:

Американські прикордонники працюють настільки швидко, наскільки можливо, а ще вони всі говорять по-іспанськи. Взагалі небо і земля, якщо порівняти з тим хамлом, що працює в Медиці й не здатне вивчити кілька фраз українською. Єдина тіки проблема: законодавства вони ніхуя не знають, і тому мій випадок виявився «складним», і працівниця паспортного контролю викликала керівника. Керівник спитав, шо я забув у Мексиці, а потім спитав, шо я забув у Ель Пасі. Я подумав, що якщо я скажу, що все життя мріяв тут побувати, в нього виникне зависання, тому сказав, шо просто їду далі в Нову Мексику і Арізону. Швидше за все, цей керівник паспортного контролю теж ніколи не був у Хуарезі.

Для тих, хто спробує повторити: на в’їзді в США вам дають папірець зі штампом, де вказано дозволений період перебування (зазвичай півроку для туристів). Цей папірець зазвичай забирають на реєстрації на летовищі, а от якщо ви полишаєте Штати надземним шляхом, треба якось його віддати до перетину кордону. Однак! Тимчасові поїздки до Канади і Мексики (до 30 днів) не рахуються, і папірець віддавати в таких випадках не треба. Шо я і зробив, тобто не зробив.

Далі митниця, тут, на відміну від летовища, декларацію не треба заповнювати, просто кидаєш сумку та рентґен і все. У мене не було сумки, тому я з покер-фейсом пішов у Техас: