Suburbs of Paris

Можливо, боян, але я не бачив: чудове відео про відомі події в передмістях Парижа у 2005 році. Розповідає корінний мешканець місцевості Кліші-су-Буа, що в 30 кілометрах від Єлисейських полів — такої собі паризької Троєщини, куди не ходять електрички, не кажучи вже про метро. Ну, загалом то Троєщина і є: коробки, коробки, коробки і жодної інфраструктури (не рахуючи однієї мечеті). З єдиною різницею, що, як я зрозумів, старі будинки там зносять, а натомість будують нові.



Хоча, звісно, виглядає (принаймні на фотках) це набагато приємніше, ніж ті ж трущоби Нью-Йорка чи Лісовий масив у Києві:



Всі світлини авторства Nicolas-а Ornan-а

У всих цих коробках мешкає понад 28 тисяч осіб, більшість — це французи, що походять з родин імігрантів з Африки та Туреччини. Більшість місцевих мешканців також є мусульманами. Ця місцина є однією з найбільш небезпечних у цілій Франції, і немісцевим тут вночі гуляти еее... небажано (хоча в інтернетах пишуть, що це все одно повна фігня порівняно з околицями Нью-Йорка та Лондона).

Якщо ви додивитесь відео до кінця, ви дізнаєтесь більше про цю місцевість і її життя. А ще можна подивитися світлини Кліші-су-Буа авторства Ніколя Орнана.

Мантра про постер

Не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер курва мать  не забути постер не забути постер не забути постер...

Для тих, хто не в темі: постер (англ. poster) — це шматок паперу розміром 85x120 см (A0), на якому намальовані кольорові графічки, формулки, та інші різні букви і цифри. Словом, такий собі науковий advertisement, що використовується для презентації своїх результатів на конференції. Іншою формою презентації результатів є усна доповідь, що триває 10–15 хвилин, до якої треба готуватися, лабати презентацію і т.д. і т.п. З постером напрягу нуль: повісив собі на стінку і все. Але і ймовірність, що ваша робота викличе зацікавлення, значно нижча. Ну, суть не в тому, суть в тому, що я їду на інший кінець ЄС з постером.

До цього я лише двічі мав таку форму презентації, а обидва рази я цей постер губив. Як? Слід тут зауважити, що займає цей плакатик доволі багато місця, а коштує недешево: від 50 до 200 гривень, залежно від наповнення і якості паперу. Отож, тому постер перевозять у такій трубі, що називається poster tube:

(це не моя труба, але моя виглядає приблизно так само). Розміри цієї труби — десь 120х10х10 см, отож, вона не влазить у жоден рюкзак, тому постер треба тягати з собою окремо, повісивши на плече. Отож, загубити таку трубу дуже легко: вона не важить нічого, незважаючи на розміри, а тому неможливо помітити її відсутність за рахунок зменшення ваги. Наприклад, у серпні минулого року, коли я повертався з Копенгаґена до Кракова, я зупинився на летовищі перед контролем безпеки, щоб витягти ноутбук з рюкзака, бо ідіотські унійні правила (ключові слова: боротьба з тероризмом, свинячий грип, глобальне потепління) вимагають сканувати ноутбуки окремо від решти багажу. Отож, я, як належить, зняк рюкзак, зняв постерну трубу, витяг ноутбук, закрив рюкзак, вдягнув рюкзак, взяв ноутбук і пішов на контроль безпеки. Як ви вже здогадалися, постерна труба лишилася лежати на підлозі перед рентґенами контролю. Про це я згадав вже коли сидів у літаку.  Сидячи в літаку, я вже уявляв собі, як охорона аеропорту викликає снайперів, поліцію і антитерористичні підрозділи на випадок, якщо в цій трубі знаходиться бомба. Уявляв і чекав, чи не прийдуть часом за мною з пропозицією «пройті в отдєлєніє». Утім, Данія — не Німеччина, і рівень параноїдальності в Копенгаґені близький до того, як і має бути: під час усього шляху, від входу до аеропорту, до вильоту, в мене ніхто не запитав документів. Чек-ін (реєстрацію) я пройшов, засунувши паспорт в автомат, який автоматично знайшов мій рейс і роздрукував талон на посадку.

Отож, я попрощався подумки з постером (110 грн) і трубою (50 грн) і вилетів до Кракова. По приїзді мені щось стукнуло в голову написати в бюро загублених речей копенгаґенського аеропорту. Не минуло й доби, як я отримав відповідь чистісінькою англійською: єс, діа сьор, ві хев йо постер, іф ю вонт ту тейк іт бек, заплати нам 400 крон (на той час = 400 грн), і ми надішлемо вам постера до Краковії. Враховуючи вартість постера (110+50 = 160 грн), я, звісно, відмовився, тим паче, що постер я вже використав і найліпше, шо з ним можна зробити  — це повісити на стінку «пошани» в нашому відділі. Згідно з їхніми процедурами, постер мав через тиждень потрапити до поліції. Я хотів сконтактувати з мєнтами з приводу, чи не могли б вони якось дешевше мені то надіслати (блін, це ж нічого не вартує: постер важить грам 300, місця не займає ніц, досить кинути його в будь-який літак до Кракова, і все, а я б в аеропорті забрав), але врешті решт забив. Згідно з мєнтівськими процедурами, через місяць, якщо його ніхто не забере, то поліція виставляє постер на аукціон. От мені єдино що цікаво: за скільки вони продали мій плакатик ентайтлед «Сьюперпластік пропертіез ов зьорконіум дайоксайд фром аб інішіо калкулейшенз»? І чи продали взагалі?

Але це все фігня порівняно з тим, як я загубив постер в Утрехті.

Не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер не забути постер курва мать  не забути постер не забути постер не забути постер...