Захист дисертації в Польщі

У нашому відділі ще одна аспірантка зробила level up, у зв’язку з чим будемо в понеділок бухати. Загалом аспіранти мають добровільно-примусово ходити на всі захисти в інституті, тож я вже посидів на десь десятку захистів. Щоб добро не пропадало, підсумую свій досвід: може, комусь знадобиться, хто думає про аспірантуру в Польщі.

Вступ: що передує захисту або в двох словах про все

Загалом система мало чим відрізняється від України: щоб захиститися, треба зробити кілька публікацій, написати дисертацію та здати екзамени (типу кандмінімум), ну і пройти процедуру захисту.

Отже, аспірантура у Польщі триває чотири роки, а не три, як в Україні, що мені особливо добре, бо я коли сюди приїхав, мусив опановувати зовсім нову для себе тему. Так само, як і в Україні, якщо ви працюєте асистентом в університеті, то захиститися маєте через сім років (здається). Але ми не будемо про асистентів. Хто за чотири роки не встигає захиститися, бере «продовження». Зазвичай, але не завжди, за продовження не платять стипендію. Також у зв’язку з бюрократичністю процедури захисту більшість народу захищається через кілька місяців після закінчення аспірантури.

Екзамени кандидатські тут такі самі, як і в нас: це екзамен з фізики (зі спеціальності тобто), з філософії та з англійської. Англійську вимагають зовсім смішну, щось типу рівня Intermediate, здається. Коротше, якщо ви здали успішно вступний тест в НаУКМА, цього вистачить цілком. Філософія — це теж формальність, треба поговорити з викладачем на якусь нісенітницю. Екзамен з фізики — оце найскладніший і найвирішальніший. А, забув, на відміну від України, де здати кандмінімум можна навіть до вступу в аспірантуру (є такі опції в деяких закладах), або принаймні у будь-який час під час неї, в Польщі до екзаменів допускають тільки після того, як рецензенти дисертації напишуть свої рецензії. Тобто екзамени здаються за пару тижнів до захисту.

Додатково, є у Польщі ще така процедура, яка називається przewód doktorski — це грубо можна перекласти як «підстава до захисту дисертації». Ця процедура є автоматичною і наступає після того, як у аспіранта з’явилася хоча б одна публікація в журналах «філадельфійського списку» — це список рецензованих міжнародних і польських журналів з коефіцієнтом впливовості, більшим за нуль. Чим більший коефіцієнт впливовості, тим більше за публікацію «балів». Скільки-сь там балів треба для відкриття цього пшеводу, і скількись — для захисту. Зазвичай це одна стаття в нормальному журналі для пшеводу, і десь дві-три — для захисту. Нефіладельфійські журнали до дупи: вони не враховуються, по суті. На відміну від України, де стаття у «Віснику педуніверситету» — це теж стаття.

Так от, до відкритя цього пшеводу ви ніхто. Ви можете довільно міняти тему і керівника і т.п. І тільки після появи у вас публікації Вчена Рада затверджує тему дисертації і керівника. Додатково, у вас з’являється право подаватися на «керівницький ґрант» — це бабло на дослідження, відрядження і апаратуру, яке виділяється тупо тільки для аспіранта, а науковий керівник не має право з нього брати ані копійки, але при цьому він відповідає за цей ґрант своєю дупою, а аспірант ніби не при чому. Оскільки процедура отримання ґранту може тривати навіть рік, чим раніше відкривається пшевод, тим краще. Зазвичай you are expected зробити це до кінця другого року, максимум — на третьому.

У Польщі немає ніякого ВАКу. Увесь процес здійснює Вчена Рада закладу, де аспірант працює, яка щороку оцінює поступ аспіранта, затверджує тему дисертації, призначає рецензентів, визначає склад комісії до захисту. І, врешті-решт, це вона надає ступінь доктора наук фізичних (так у Польщі називається аналог кандидата фізико-математичних наук). Вчена Рада дуже не зацікавлена валити аспірантів (тобто не надавати ступінь), тому що це може призвести навіть до її розпуску. Відповідно, якщо дисертація «лажова», то людину просто не допускають навіть до екзаменів.

Зазвичай, якщо рецензенти написали добру рецензію, все інше — це формальність. До речі про рецензентів. Рецензентів двоє. Я не знаю, чи скрізь є така політика, але суть в тому, що за рецензію платять, здається, близько 3000 злотих (1000 баксів). Тому в нашому інституті роблять так, щоб один рецензент був з інституту, а один — зовнішній. За тисячу баксів не можна написати одне речення «все заєбісь», тому рецензентам доводиться писати кільканадцять сторінок марудного тексту, і обов’язково знайти, до чого причепитися (висловити зауваження.) При цьому типовий текст рецензії закінчується так: «Незважаючи на вищенаведені зауваження, праця є заєбіста, і цього чувака/чувіху слід допустити до захисту.»  

Отже, після рецензій аспіранта допускають до екзаменів перед комісією, в якій також має сидіти його керівник і мовчати. Екзамен з фізики — найскладніший, бо члени комісії можуть запитати абсолютно про все, в т.ч. про дуже вузькоспеціалізовані речі. Однак, садистів у нас в інституті нема. Зазвичай аспірант спілкується з кожним членом комісії, він рекомендує якусь літературу та каже, про що приблизно буде питати. Це, однак, не робить екзамен легким, бо все одно треба прочитати дохріна літератури, в якій не розбираєшся. Я от «згодував» нещодавно коліжанці свій могилянський курсач по солітонах, бо акурат їй таке має світити на екзамені. Все забуваю спитати, як він їй читається українською при тому, що вона лише вміє читати російською, і то останню не дуже добре знає. Але є сподівання на універсальну латинську термінологію. 

Захист

Захист — то вже майже формальність, бюрократичне дійство. Основним питанням, яке буде вирішувати на захисті комісія, це надати вам ступінь з відзнакою чи без. Лише один член комісії є з-поза інституту — рецензент. Тим не менш, всі, знаючи про це, хвилюються, наче на смерть ідуть. Отже, захист є публічним, тобто прийти на нього може будь-хто з вулиці. Починається дійство з того, що голова комісії бере слово, представляє всіх членів комісії (а туди входять також двоє рецензентів дисертації) і надає слово керівнику аспіранта.

Науковий керівник зачитує біографію свого аспіранта у доволі вільній формі. Починається вона десь так: «Я познайомився з паном Х під час .... Він закінчив такий-то універ, зробив диплом з такої-то теми, а потім прийшов до мене...» Далі перераховується, що хорошого аспірант зробив під час аспірантури, і в кінці найцікавіше — хоббі та приватне життя. В’язання хрестиком, захоплення чорною магією чи металом — це все буде згадано керівником яко ваше хоббі. І якщо аспірант одружився/народив дітей під час аспірантури, про це теж згадають. Після цього керівник замовкає, і далі вже не має права подавати голос до кінця захисту.

Отже, після цього голова комісії прохає аспіранта запрезентувати головні результати своєї праці. Це виглядає як коротка двадцятихвилинна доповідь. Навіть якщо дисертація написана англійською, ця доповідь робиться польською (хоча, напевно, бувають і винятки). Наш керівник аспірантури згадав страшні часи, коли дисертація вважалася урядовим документом, а тому якщо вона написана була не польською, її треба було перекласти у присяжного перекладача. Зараз це не вимагається, принаймні для англомовних дисертацій. Загалом, дисертацію польською краще не писати, бо тоді рецензенти обов’язково почнуть доколупуватися до «польщизни» — перекладу термінів, стилю і т.п. Прискіпування до правопису — це у поляків в крові.

Після закінчення доповіді голова комісії прохає рецензентів зачитати свої рецензії вголос. Це найбільш нудна частина захисту, на якій хочеться спати. Типова рецензія починається зі слів: «Ця праця складається з таких-то розділів ...» — і далі рецензент спершу робить короткий реферат дисертації, пише про що вона, а вже потім висловлює свої зауваження. На щастя, більшість рецензентів не є садистами і зазвичай зачитують «вибрані фрагменти» своєї рецензії. Буває так, що якийсь із рецензентів не зміг приїхати на захист, тоді рецензію замість нього читає голова комісії.

Далі голова комісії прохає аспіранта відповісти на всі закиди рецензентів. Звісно, ці відповіді готуються заздалегідь, і часами аспірант має навіть додаткові слайди на презентації для пояснень. Після цього голова комісії питає, чи рецензенти задоволені відповідями на їх закиди. Зазвичай рецензенти задоволені, хоча буває що триває невеличка дискусія, але все і так закінчується задоволенням.

І остання частина — публічна дискусія. Це означає, що кожен з присутніх може задати питання до аспіранту. Де факто, однак, мало хто з зали ці питання задає, і зазвичай це роблять лише решта членів комісії, які до цього часу сиділи і втикали. Ну суть в тому, що ця частина виглядає як звичайна серія питань після доповіді на семінарі чи конференції.

Після того, як питань не в кого немає, комісія іде в таємну кімнату на п’ятихвилинну нараду. Як я вже зазначив, сам факт допуску до захисту означає, що аспірант вже задовільняє всім вимогам, аби отримати цей ступінь, а тому радитися комісія буде лише щодо того, з відзнакою надати ступінь, чи без.

Через п’ять—десять хвилин комісія повертається, усі присутні в залі встають, члени комісії теж стоять. Голова комісії оголошує: «Комісія така-то одностайно вирішила подати внесок до Вченої Ради, аби надати маґістру такому-то ступінь доктора наук фізичних.» Ну, і якщо надано відзнаку, то голова про це теж говорить. Слід зазначити, що комісія сама по собі не надає ступеню, а лише подає відповідний внесок до Вченої Ради, яка має цей внесок затвердити голосуванням. Але, напевно, не траплялося такого в історі Речі Посполитої, щоб Вчена Рада не затвердила, тому формально від цього моменту аспіранта можна вважати кандидатом наук, і він тепер може послуговуватися префіксом «Dr. ».

Отже, останнім етапом є ґратуляції, тобто привітання. Спершу кожен член комісії, потім керівник, і потім всі решта присутніх у залі підходять і вітають нового кандидата.

Ну і, звісно, святковий, але безалкогольний обід для членів комісії в інститутській їдальні.

Отак то буває.