☦♰

Як відомо, всі люди — мудаки. Фактично, кожна людина ділить світ на «своїх» та «чужих». Першим ми допомагаємо у скрутну хвилину, ми п’ємо з ними пиво, цікавимось їхніми справами, позичаємо їм гроші, книжки, квартиру на ніч, ми запрошуємо їх у кіно та перевстановлюємо антивіруси на їхні компи. Другі потенційно можуть стати першими, але поки цього не сталося, ми не даємо їм свій мобільний телефон, щоб подзвонити, не позичаємо гроші, не пускаємо до хати, не допомагаємо, коли вони просять в нас на хліб чи горілку. Чужі стають своїми, коли встановлюється довіра. Факт довіри означає, що ми можемо прогнозувати поведінку людей, яких ми нібито знаємо, а тому почуватимемо себе у безпеці. Ми не пустимо переночувати чужу людину, бо вона може становити небезпеку. Ми не позичимо їй гроші, бо вона може не віддати. Чужу людину можна і треба ошукати і кинути, вкрасти в неї гроші та привласнити її земельну ділянку. Але це все не можна робити зі своєю людиною.

Межа між «своєю» та «чужою» людиною насправді дуже умовна, адже навіть та людина, з якою ми прожили усе життя, може одного дня напитися і зарізати всю родину. А випадковий подорожній може нас врятувати від загибелі. Тим не менш, ми ділимо світ на своїх і чужих.

Що було б, якби всі люди вважали всіх інших людей своїми? Ні, я не кажу про міфічну тезу а ля «всі люди — браття», а радше про більш реальну «я з ним бухав» чи «він мені колись непогано допоміг». Ставитися  до всіх людей прихильно — це і реально, і нереально. Запевно для цього треба воля більшості суспільства + відповідне виховання дітей. Зникла б злочинність, зникли б замки на дверях, багато чого поганого зникло б. Збулася б мрія анархістів, бо не потрібна б стала поліція, армія, військовий арсенал, і, зрештою, держава яко апарат, що тримає суспільство у страху. Довіра стала б основним елементом суспільства.

Хотів би вірити, що такий світ колись буде існувати. А поки що ми будемо жити у гівні, прохаючи вищі сили не бити нас сильно різками і дякувати одній людині, завдяки який цей пацаватий світ все ще не самознищився. Христос народився!

NotDead's Newsletter #15: Коротко про все

Ну, я типу знову невиїзний на місяць. Процедура отримання карти побиту настільки крута, що її видають лише через місяць після закінчення попередньої (яка дійсна рік). Загалом повна процедура, від часу подачі документів до отримання карти побиту триває близько чотирьох місяців, а тому подавати документи на нову карту треба приблизно через півроку після її отримання. Утім, я і так в січні ніколи не подорожую, так шо пофіг в принципі.

Отже, коротко про попередні події: українська митниця впровадила якусь мегасистему обліку часу перебування іноземців в Україні. Оскільки за законом поляки мають право перебувати без візи лише три місяці протягом півроку, то всі, хто ходив/їздив щодня за цигарками в Україну, раптово були забанені. Як наслідок, кордон в бік України був абсолютно порожній у кінці грудня.

Київ

Стоїть. Незважаючи на кризу, деякі фірми продають свої товари в кредит. Ось ця, наприклад, торгує секційними радіаторами європейського дизайну та пропонує взяти в кредит передбанник:

Львів

Я був тут двічі. Перший раз просто проїздом, коли їхав до Києва. Тоді лив дощ і взагалі було стрьомно. Однак встиг потестити «Антикризову кав’ярню» на розі Ринку та Руської. Ідея і оформлення просто чудові, пакет з сємочками, зроблений з газети, в якій пишуть про кризу — рулив, але їжа дуже дорога і порції малі.

Другий раз я був у січні з файними панянками eercishnyk та 1_ra. Було доволі холодно, і натовпи туристів окупували всі кав’ярні у центрі. Однак таємна цукерня з дешевими тортиками і кавою на вулиці Джохара Дудаєва нас врятувала. І ще були в підземеллях костьолу єзуїтів. Там насправді нічого цікавого, але дуже добрий дядько захопливо розповідав щось з історії Львова, тож задоволення було отримано. А, іще на проспекті Свободи таки є халявний wi-fi, а в центрі «Дзиґа» на Вірменській можна на халяву набрати старих номерів журналу «Український тиждень» та «Kyiv Weekly». На Вірменській справа відкрилася кав’ярня-музей гасової лампи. Загалом, останньо у Львові багато чого повідкривалося цікавого. Але кав’ярень все ще дуже мало насправді, а музеям не завадило б більше піару (хоч би й у вигляді вуличних дороговказів у центрі). Буду сподіватися, що Львів таки буде розвиватися в той бік, куди й Краків.

Кордон

Якогось дива на українському боці була величезна черга, яка повільно рухалася. Якийсь мудак пропонував свої послуги «швидше перейти кордон» і дехто навіть цими послугами користувався. Наша нація невмируща, ага. Але найбільше діставали люди, що штовхалися так, ніби там роздають останню ковбасу у цьому місяці. Я вирішив постояти трохи довше в черзі, але з комфортом.

Таким же дивом на польській стороні черги не було. Взагалі, що дуже дивно. Зате у віконці паспортного контролю сиділа галаслива панянка чи то з ПМС, чи то на стадії клімаксу. Працівники паспортного контролю в Медиці ніколи не були ввічливими. Зокрема, жодного разу мені не відповіли на моє «День добрий» та «Дякую». Однак, цій панянці вдавалося сказати «проше» з інтонацією а ля «шонада, суки?». Другим її питанням було «цо пан робі в польсце?» та «скільки маєте грошей?». Так-так, ця панянка володіла українською (або принаймні знала кілька стандартних фраз). Вона роздратована вимагала в українців показувати дозволи на працю, гроші та страхування. Якусь бабусю, в якої не було страхування, вона відвела до якогось офіцера. Мені вже ставало трохи сцикотно, бо фіг його знає, що ті поляки придумали. Страхування-то в мене є, але звички носити з собою відповідне підтвердження у мене не було. Я витяг свою аспірантську ксиву. Пояснення, що я аспірант і вивчаю фізику, у польських митників завжди викликає одну і ту ж реакцію — «о_О ніхріна собі». Однак, панянка чомусь не зацікавилася моїми документами і навіть не спитала «цо пан робі в польсце?», а лише повідомила, що через пару днів моя карта побиту закінчується.

Потім спілкування з митником, стандартні питання типу куди їду і шо роблю, стандартна реакція «о_О ніхріна собі», і ось я вже на терені Речі Посполитої. Маршрутка Медика — Перемишль все ще коштує два злотих. Якщо вірити _03 , вона стільки коштує вже років десять.

Перемишль

Стоїть. сходив у совковий туалет на вокзалі (1 злотий — пісуар, 1.5 злотих — посрати в кабіні),
поїв налисників у привокзальній їдалці, подивився на новорічний Ринок та пішов на електричку. Як завжди, випадково сів у купе для курців (ненавиджу!), але цього разу протягом усієї дороги там були такі ж некурці, як я.

Краків

Nie od razu zbudowano. П’ятого січня всі автомати для продажу квитків були окуповані студентами, які хотіли поповнити свій електронний проїзний. Інтерфейс софту для цих автоматів писав безрукий сліпий програміст, бо як інакше можна пояснити його феєричну незручність. Зацініть: щоб купити, скажімо, чотири квитки, треба:
1. натиснути на екран, щоб вимкнути ідіотський скрінсейвер,,
2. тицьнути в пункт меню «Квитки»,,
3. тицьнути в пункт меню «Квитки місто Краків» (ви знаходитесь у Кракові в цей час, нагадаю),,
4. обрати в списку тип квитка («одноразовий пільговий ґмінний» у моєму випадку),,
після цього автомат трохи подумає і запропонує оплатити 1.35 злотих. Але нам треба чотири квитки, тож ми
5. тиснемо на пункт «Додай ще один квиток»,,
6. обираємо в списку тип квитка,,
7. повторюємо п. 5—6 ще два рази.
8. нарешті всовуємо гроші. Якщо пощастить, автомат видасть квитки і решту. Якщо автомат чомусь не може видати решти, він видасть повідомлення «тільки без решти» та відмовиться віддасть ваші гроші назад. Тоді п. 1—8 треба повторити на іншому автоматі на іншій зупинці.
Отже: 4 квитки, 10 натиснень. Зате там є тач-скрін. У датських автоматах тачскрінів нема, чиста механіка: тиснеш на кнопочку і всовуєш гроші. Це приклад, як нові технології замінюють старі, щоб погіршити зручність. Цікаво, що у деяких краківських трамваях і автобусах теж з’явилися автомати, але їх робили на цей раз люди з очима і руками, тому там треба просто натиснути кнопочку і всунути гроші, і тачскріна нема. Але повернімося до наших баранів.

Бідні діти довго шукали, як там можна було поповнити ту картку, вставляли п’ятдесятку в купюроприймач і... нічого не відбувалося. На одному з автоматів було написано чіткою польською мовою, що банкноти він не приймає, а інший просто відмовлявся приймати п’ятдесятку. Дехто сував і сотки, не підозрюючи, що безрукий сліпий програміст може не підозрювати про існування банкноти такого номіналу.

Утім, деякі автомати приймають платіжні картки, як не дивно. Потішити у цій всій історії може лише те, що у Варшаві немає навіть цього — квитки купуються десь у підземному переході на розкладках, в кіосках або ... ніде. На більшості зупинок квитки не продаються.

У Відділі справ іноземців Малопольської воєводської адміністрації якимось дивом зникли черги після того, як вони переїхали до нового офісу, хоча кількість віконечок і співробітників не збільшилась.

Я вже писав, що краківський кебаб найкебабніший кебаб (після оригінального в Туреччині, ай ґесс)? Якщо будете у Кракові, і вам захочеться поїсти після 22-ї, то з великою ймовірністю у вас не буде іншого вибору, ніж спробувати, як він смакує. Рекомендую брати кебаб у лаваші (kebab w cieście або kebab w naleśniku). Він коштує всього на пару злотих дорожче, але смачніший значно, і їсти його зручніше. Кебабні працюють мало не цілодобово, ціни по всьому місті однакові, якісь може трохи різнитися, але в цілому вона на рівні: конкуренція непогана. Є також і вегетаріанський кебаб, який складається з того самого, що звичайний, тільки без м’яса.